СМЕРТЬ ІСУСА ЯК ПРИМИРЕННЯ (СПОКУТА) І СПАСІННЯ

Розп’яття (фрагмент), Якопо Тінторетто

В останньому розділі я хотів би принаймні загалом показати, як Церква, яка зароджувалася, ведена Святим Духом, поволі осягала глибшу правду Хреста, щоб хоч поверхнево збагнути своє призначення: чому і для чого. Дивним чином одне було очевидно від самого початку: врешті з Хрестом Христа переступлено межу: відмінено стару храмову жертву.

Очікування пророчої критики, особливо вираженої у Псалмах, звершилося: Бог не хотів прославляти Себе жертвами козлів та баранів, чия кров не може очистити людину і відпокутувати за неї. Очікуваний і досі ще не визначений новий культ став реальністю. У Хресті Ісуса звершилося те, чого намарно прагнули досягнути через жертвування тварин. Світ був відкуплений. «Агнець Божий» узяв на Себе гріхи світу і поніс. Через провину людей порушений зв’язок Бога зі світом було відновлено. Відбулося примирення.

Тож Павло підсумував подію Ісуса Христа, Його нове Послання такими словами: «Бо то Бог у Христі примирив Собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5:19 н.). Насамперед з Послань Павла ми знаємо про гострі суперечності, що існували у Церкві, яка зароджувалася, у питанні про подальше дотримання закону Мойсея і про християн. Тим більше викликає здивування те, що – як ми говорили – від самого початку панувала узгодженість: храмові жертви – культовий центр Тори – відслужили своє. Натомість приходить Христос. Храм залишився почесним місцем молитви і проповідування. Однак його жертви для християн уже не становили жодної вартості.

Тож як потрібно розуміти це більш конкретно? У новозавітній літературі є різні спроби пояснення Хреста Христового як нового культу, правдивої спокути і правдивого очищення забрудненого світу.

Неодноразово ми говорили про основоположний текст у Посланні до Римлян (3:25), де Павло, очевидно, передає нам відомості про найдавнішу юдейсько-християнську громаду Єрусалима і називає розп’ятого Ісуса hilasterion. Це, як ми бачили, означає віко Кивоту, яке у великий день Примирення під час жертвоприношення скроплювали відкупною кров’ю. Відразу скажемо, як християни сприймали цей архаїчний обряд: не тільки дотик тваринної крові зі святою посудиною примирює Бога і людину. В Ісусових Страстях весь бруд світу доторкається до безмежно Чистого, душі Ісуса Христа, й одночасно до самого Сина Божого. Коли нечисте через дотик загалом заражає чисте і забруднює його, то тут спостерігаємо протилежне явище: де світ з усією своєю несправедливістю і жорсткостями, що його забруднюють, торкається безмежно Чистого – там Він, Чистий, водночас виявляється Сильнішим. Під час цього дотику насправді бруд світу всмоктується, усувається, перемінюється в болях безконечної Любові. Оскільки в Людині Ісусі присутній безконечний Бог, то у світовій історії тепер присутня і діюча сила, протилежна всякому злу, адже добро завжди безмежно більше за всю надзвичайно страшну і потужну силу зла.

Коли спробуємо досліджувати ці погляди, то знайдемо і відповідь на закид, який весь час постає проти думки про спокутування. Щоразу чуємо таке: чи цей Бог не жорстокий, що вимагає нескінченної спокути? Чи не є це негідним уявлення про Бога? Чи не повинні ми відмовитися від думки про спокутування заради чистоти образу Бога? У мові про Ісуса як hilasterion стає видимим те, що реальне прощення, яке відбувається на хресті, відбувається власне навпаки. Реальність зла, неправди, що спотворює світ і водночас забруднює образ Бога, – ця реальність наявна через нашу провину. Її не можна проігнорувати, а потрібно опрацювати. Жорстокий Бог не вимагає безмежного, а саме навпаки: Він самоутверджується, стає місцем примирення і у Своєму Синові бере на Себе тягар. Бог сам дарує світові Свою безмежну чистоту. Бог сам «спиває чашу», приймає всі жахіття і так знову встановлює право величі Своєї любові, яка у стражданні перемінює темряву.

Євангелія від Йоана (зокрема богослов’я «Архієрейської молитви») та Послання до Євреїв (з його цілковито богословською інтерпретацією культу Тори з позиції Хреста) яскраво розвинули цю думку і водночас увиразнили те, як у Хресті втілюється внутрішній зміст Старого Завіту – не тільки критика культу з боку пророків, а й в позитивному значенні те, що завжди розуміли як суть і призначення культу.

З багатоманітного Послання до Євреїв хотів би запропонувати тут для осмислення головний текст. Редактор називає культ Старого Завіту «тінню» (10:1) і пояснює це так: «Бо неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи» (10:4). Далі цитує Псалом (40:7 нн.) і тлумачить його як діалог Сина з Отцем, у якому відбулося втілення і водночас нове Богопочитання стало реальністю. «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені. Ти не вподобав Собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді Я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про Мене, щоб учинити Твою волю, Боже» (Євр. 10:5 нн.; пор. Пс. 40:7 нн.).

У цій невеличкій цитаті Псалма на противагу оригіналові тексту міститься важлива зміна, що зображає триступеневий розвиток у богослов’ї культу. Коли у Посланні до Євреїв сказано: «Приготував єси Тіло Моє», то псалмопівець сказав: «Вуха відкрив у мене». Тут місце храмової жертви займає послух. Життя зі Слова Божого й у ньому пізнали як правдивий спосіб Богопочитання. У цьому Псалом близький до грецького духу в останній період до народження Христа: і в грецькому світі щораз частіше відчувалася недостатнісь тваринних жертв, яких Бог не потребував і в яких людина не давала Богові того, що Він очікував від неї. Тож тут формулюється думка «словесної жертви»: молитва, відкриття людського духа Богові є справжнім культом. Чим більше людина стає словом – чи ліпше сказати: цілим своїм існуванням відповіддю Богові, – тим більше вона звершує правдивий культ.

У Старому Завіті, починаючи від Книг Самуїла до пізнього пророцтва Даниїла, постійно спостерігаємо нові способи боріння з цією думкою, яка щораз більше поєднується з любов’ю до мудрого Божого слова, Тори. Ми по-справжньому почитаємо Бога, коли виявляємо послух щодо Його слів і так стаємо богоугодними, сформованими Його волею.

Однак, з іншого боку, завжди залишається почуття недостатності. Наш послух є слабким. Наша воля знову і знову проривається. Глибоке відчуття недостатності нашого людського послуху щодо Божого Слова постійно викликає нову тугу за спокутуванням, яку, попри все ми, не задовольнимо завдяки собі та своїм «досягненням у послусі». Тому, коли говоримо про недостатність жертв і приносу, весь час виринає туга за тим, щоб повернути їх і зробити досконалими (Напр. Пс. 51:19 нн.).

У редакції слів Псалма (40), що знаходимо у Посланні до Євреїв, і криється відповідь на цю тугу – тугу за тим, щоб Богові віддати те, чого ми не можемо дати, і через те, що це є даром, воно стає нашим даром, що звершується. Псалмопівець молився: «Жертви й офіри ти не хочеш, вуха відкрив у мене». Правдивий Логос, Син, каже Отцеві: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені». Сам Логос, Син, стає тілом; Він приймає людське тіло. Так стає можливим новий послух, послух, який перевершує людське доповнення заповідей. Син стає Людиною і несе у Своєму тілі все людське буття Богові. Щойно Воплочене Слово, чия любов звершується на Хресті, і є досконалим послухом. У ньому, врешті, звершується не лише критика храмових жертв, а й тривала туга: Його воплочений послух є новою жертвою, в яку Він залучає всіх нас і в якій Його любов усуває весь наш непослух.

Ще раз інакше висловимося про це: нашої моральності не достатньо, щоб правильно почитати Бога. Це з великим наголосом констатував св. Павло у суперечці навколо оправдання. Однак Син, Воплочений, несе в Собі усіх нас і так дарує те, що самі ми не у змозі дати. Тому християнському існуванню належить як Таїнство Хрещення, так і прийняття у послух Христа, а також Євхаристія, в якій хресний послух Господа обіймає всіх нас, очищає і притягує до досконалого благоговіння Христа.

Попередній запис

ІСУС НА ХРЕСТІ (Закінчення)

Ісус Христос на хресті (фрагмент), Альбрехт Альтдорфер Ісус помирає на Хресті За повідомленням Євангелії Ісус помер ... Читати далі

Наступний запис

СМЕРТЬ ІСУСА ЯК ПРИМИРЕННЯ (СПОКУТА) І СПАСІННЯ (Закінчення)

Розп'яття (фрагмент), Якопо Тінторетто Те, що Церква, яка зароджувалася, у молитовному підпорядкуванні Старого Завіту та шляху ... Читати далі