В останньому розділі я хотів би принаймні загалом показати, як Церква, яка зароджувалася, ведена Святим Духом, поволі осягала глибшу правду Хреста, щоб хоч поверхнево збагнути своє призначення: чому і для чого. Дивним чином одне було очевидно від самого початку: врешті з Хрестом Христа переступлено межу: відмінено стару храмову жертву.
Очікування пророчої критики, особливо вираженої у Псалмах, звершилося: Бог не хотів прославляти Себе жертвами козлів та баранів, чия кров не може очистити людину і відпокутувати за неї. Очікуваний і досі ще не визначений новий культ став реальністю. У Хресті Ісуса звершилося те, чого намарно прагнули досягнути через жертвування тварин. Світ був відкуплений. «Агнець Божий» узяв на Себе гріхи світу і поніс. Через провину людей порушений зв’язок Бога зі світом було відновлено. Відбулося примирення.
Тож Павло підсумував подію Ісуса Христа, Його нове Послання такими словами: «Бо то Бог у Христі примирив Собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: Примиріться з Богом!» (2 Кор. 5:19 н.). Насамперед з Послань Павла ми знаємо про гострі суперечності, що існували у Церкві, яка зароджувалася, у питанні про подальше дотримання закону Мойсея і про християн. Тим більше викликає здивування те, що – як ми говорили – від самого початку панувала узгодженість: храмові жертви – культовий центр Тори – відслужили своє. Натомість приходить Христос. Храм залишився почесним місцем молитви і проповідування. Однак його жертви для християн уже не становили жодної вартості.
Тож як потрібно розуміти це більш конкретно? У новозавітній літературі є різні спроби пояснення Хреста Христового як нового культу, правдивої спокути і правдивого очищення забрудненого світу.
Неодноразово ми говорили про основоположний текст у Посланні до Римлян (3:25), де Павло, очевидно, передає нам відомості про найдавнішу юдейсько-християнську громаду Єрусалима і називає розп’ятого Ісуса hilasterion. Це, як ми бачили, означає віко Кивоту, яке у великий день Примирення під час жертвоприношення скроплювали відкупною кров’ю. Відразу скажемо, як християни сприймали цей архаїчний обряд: не тільки дотик тваринної крові зі святою посудиною примирює Бога і людину. В Ісусових Страстях весь бруд світу доторкається до безмежно Чистого, душі Ісуса Христа, й одночасно до самого Сина Божого. Коли нечисте через дотик загалом заражає чисте і забруднює його, то тут спостерігаємо протилежне явище: де світ з усією своєю несправедливістю і жорсткостями, що його забруднюють, торкається безмежно Чистого – там Він, Чистий, водночас виявляється Сильнішим. Під час цього дотику насправді бруд світу всмоктується, усувається, перемінюється в болях безконечної Любові. Оскільки в Людині Ісусі присутній безконечний Бог, то у світовій історії тепер присутня і діюча сила, протилежна всякому злу, адже добро завжди безмежно більше за всю надзвичайно страшну і потужну силу зла.
Коли спробуємо досліджувати ці погляди, то знайдемо і відповідь на закид, який весь час постає проти думки про спокутування. Щоразу чуємо таке: чи цей Бог не жорстокий, що вимагає нескінченної спокути? Чи не є це негідним уявлення про Бога? Чи не повинні ми відмовитися від думки про спокутування заради чистоти образу Бога? У мові про Ісуса як hilasterion стає видимим те, що реальне прощення, яке відбувається на хресті, відбувається власне навпаки. Реальність зла, неправди, що спотворює світ і водночас забруднює образ Бога, – ця реальність наявна через нашу провину. Її не можна проігнорувати, а потрібно опрацювати. Жорстокий Бог не вимагає безмежного, а саме навпаки: Він самоутверджується, стає місцем примирення і у Своєму Синові бере на Себе тягар. Бог сам дарує світові Свою безмежну чистоту. Бог сам «спиває чашу», приймає всі жахіття і так знову встановлює право величі Своєї любові, яка у стражданні перемінює темряву.
Євангелія від Йоана (зокрема богослов’я «Архієрейської молитви») та Послання до Євреїв (з його цілковито богословською інтерпретацією культу Тори з позиції Хреста) яскраво розвинули цю думку і водночас увиразнили те, як у Хресті втілюється внутрішній зміст Старого Завіту – не тільки критика культу з боку пророків, а й в позитивному значенні те, що завжди розуміли як суть і призначення культу.
З багатоманітного Послання до Євреїв хотів би запропонувати тут для осмислення головний текст. Редактор називає культ Старого Завіту «тінню» (10:1) і пояснює це так: «Бо неможливо, щоб кров волів та козлів усунула гріхи» (10:4). Далі цитує Псалом (40:7 нн.) і тлумачить його як діалог Сина з Отцем, у якому відбулося втілення і водночас нове Богопочитання стало реальністю. «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені. Ти не вподобав Собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді Я сказав: Ось іду, бо у сувої книги написано про Мене, щоб учинити Твою волю, Боже» (Євр. 10:5 нн.; пор. Пс. 40:7 нн.).
У цій невеличкій цитаті Псалма на противагу оригіналові тексту міститься важлива зміна, що зображає триступеневий розвиток у богослов’ї культу. Коли у Посланні до Євреїв сказано: «Приготував єси Тіло Моє», то псалмопівець сказав: «Вуха відкрив у мене». Тут місце храмової жертви займає послух. Життя зі Слова Божого й у ньому пізнали як правдивий спосіб Богопочитання. У цьому Псалом близький до грецького духу в останній період до народження Христа: і в грецькому світі щораз частіше відчувалася недостатнісь тваринних жертв, яких Бог не потребував і в яких людина не давала Богові того, що Він очікував від неї. Тож тут формулюється думка «словесної жертви»: молитва, відкриття людського духа Богові є справжнім культом. Чим більше людина стає словом – чи ліпше сказати: цілим своїм існуванням відповіддю Богові, – тим більше вона звершує правдивий культ.
У Старому Завіті, починаючи від Книг Самуїла до пізнього пророцтва Даниїла, постійно спостерігаємо нові способи боріння з цією думкою, яка щораз більше поєднується з любов’ю до мудрого Божого слова, Тори. Ми по-справжньому почитаємо Бога, коли виявляємо послух щодо Його слів і так стаємо богоугодними, сформованими Його волею.
Однак, з іншого боку, завжди залишається почуття недостатності. Наш послух є слабким. Наша воля знову і знову проривається. Глибоке відчуття недостатності нашого людського послуху щодо Божого Слова постійно викликає нову тугу за спокутуванням, яку, попри все ми, не задовольнимо завдяки собі та своїм «досягненням у послусі». Тому, коли говоримо про недостатність жертв і приносу, весь час виринає туга за тим, щоб повернути їх і зробити досконалими (Напр. Пс. 51:19 нн.).
У редакції слів Псалма (40), що знаходимо у Посланні до Євреїв, і криється відповідь на цю тугу – тугу за тим, щоб Богові віддати те, чого ми не можемо дати, і через те, що це є даром, воно стає нашим даром, що звершується. Псалмопівець молився: «Жертви й офіри ти не хочеш, вуха відкрив у мене». Правдивий Логос, Син, каже Отцеві: «Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував єси тіло Мені». Сам Логос, Син, стає тілом; Він приймає людське тіло. Так стає можливим новий послух, послух, який перевершує людське доповнення заповідей. Син стає Людиною і несе у Своєму тілі все людське буття Богові. Щойно Воплочене Слово, чия любов звершується на Хресті, і є досконалим послухом. У ньому, врешті, звершується не лише критика храмових жертв, а й тривала туга: Його воплочений послух є новою жертвою, в яку Він залучає всіх нас і в якій Його любов усуває весь наш непослух.
Ще раз інакше висловимося про це: нашої моральності не достатньо, щоб правильно почитати Бога. Це з великим наголосом констатував св. Павло у суперечці навколо оправдання. Однак Син, Воплочений, несе в Собі усіх нас і так дарує те, що самі ми не у змозі дати. Тому християнському існуванню належить як Таїнство Хрещення, так і прийняття у послух Христа, а також Євхаристія, в якій хресний послух Господа обіймає всіх нас, очищає і притягує до досконалого благоговіння Христа.
