Порадивши церкві купити очищене золото, Ісус радить їм купити в Нього білий одяг, щоб не була видна їх голизна. Так само Бог перестерігає Ізраїль: «Повстань, повстань, одягнись у силу твою, Сионе! Одягнись в одяг величі твоєї, Єрусалиме, місто святе! бо вже не буде більше входити у тебе необрізаний і нечистий» (Іс. 52:1).
Сион – це прообраз церкви. Бог не каже: «Я надіну на вас Свій одяг». Навпаки: «Ви самі надіньте цей дивний одяг». Так само і Павло перестерігає церкву: «Зодягніться в Господа нашого Ісуса Христа і піклування про плоть не обертайте на похоті» (Рим. 13:14).
Бог просить нас про це, бо без білого одягу ніхто не зможе наблизитися до Господа (Одкр. 7:9). Але головне в цих трьох місцях Писання – ми повинні самі одягнути його.
Знову-таки, Його благодать дає нам можливість купити цей одяг. Ми самі не могли б заробити цей одяг, бо уся наша праведність як брудний одяг (Іс. 64:6). Але як каже пророк: «Радістю буду радуватися у Господі, звеселиться душа моя у Бозі моєму: бо Він одягнув мене у ризи спасіння, одежею правди одяг мене, як на нареченого, поклав вінець і, як наречену, прикрасив убранням» (Іс. 61:10).
Бог дає одяг спасіння і прикраси. Ми самі не змогли б добути усе це. Але повторюю, усе це ми можемо прийняти марно. Наречена має підготувати себе.
Подумайте про такий приклад: бідній жінці зробив пропозицію син великого царя. Вона живе в убогості, не маючи коштів для приготування до весілля. Усе, що в неї є – це жалюгідні лахи. Але в царські чертоги її не пропустять без належного вбрання. Через велику любов жених дає їй гроші для купівлі одягу і прикрас у день вінчання. Але вона не готується до весілля. Усі дари вона витрачає на розваги. І прийшовши на весілля в невідповідному вбранні, вона ображає царя і його сина. Їй прихильно була дана можливість набути цього одягу, але усі дари вона отримала марно. Вона не підготувалася до весілля. Якби вона використовувала дари для придбання весільного вбрання, тоді вона хвалилася б царем. Вона б сказала: «Він одягнув мене в шлюбний одяг». Даром його благодаті вона одягнулася. Адже він дав їй абсолютне усе, та все ж вона мала підготувати себе, купивши одяг і надівши його.
Цей приклад відноситься до нашого приготування до приходу Жениха. Іоанн описує побачене і почуте їм: «Радіймо і звеселімось, і воздаймо Йому славу; бо настав шлюб Агнця, і жона Його приготувала себе. І дано було їй одягнутися у висон чистий і світлий, виссон же є праведність святих» (Одкр. 19:7,8).
Грецьке слово «праведність» у восьмому вірші – «дікаіома». Словник Стронга дає таке визначення цьому слову: «відповідний вчинок». Згідно із словником Вайна це слово означає: «справа праведності, конкретне вираження праведності». Бог дав нам Свою благодать, щоб ми могли здійснити справи праведності. Згідно з Писанням ці справи дають нам білий одяг, в який нам належить одягнутися на шлюбний бенкет. Але чи прийняли ми Його благодать марно? Якщо наші праведні справи дають нам шлюбний одяг, то, швидше за все, багато хто з нас з’явиться майже голим! У більшості людей у західній церкві праведних справ не вистачить навіть на міні-спідницю, вже не кажучи про весільну сукню! Це підтверджує смілива заява Якова, сформульована у вигляді питання: «Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що віра без діл мертва?» (Як. 2:20). Як же ми в західній церкві могли втратити розуміння цієї істини?
Яків дає нам два приклади справжньої віри. Він каже: «Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака?» Ми можемо сказати: «Я гадав, ми виправдовуємося вірою». Це так. Але не тією благодаттю і вірою, про яку учать у сучасній західній церкві в другій половині двадцятого століття. Віра недійсна, якщо немає справ, що відповідають їй. А без Його благодаті не може бути відповідних справ: «Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака? Чи бачиш, що віра сприяла ділам його, і ділами віра досягла довершености? І справдилося слово Писання: “Вірував Авраам Богові, і це було поставлено йому в праведність, і його назвали другом Божим”. Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою?» (Як. 2:21-24).
У цьому другому прикладі Яків пише: «Так само і блудниця Раава хіба не ділами виправдалася, прийнявши підглядачів і вивівши їх іншою дорогою? Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва» (Як. 2:25,26).
Віра не може бути вірою без відповідних справ. Ми можемо сповідувати нашу віру, як це робила Лаодикійська церква, але чи є в нас відповідні і підтверджувальні її справи? Давайте поговоримо про дві притчі, які Ісус розповідає після притчі про десять дів. Згадайте, що головна мораль притчі про десять дів полягає в тому, що нерозумні діви не віддавши усі свої життя, називали Ісуса «Господом». Їх не пустили на весільний бенкет.
Наступна притча розповідає нам про багатого чоловіка, який вирушив у далеку путь. Цей чоловік – це прообраз Ісуса. Він покликав рабів і дав для них гроші, щоб вони вклали їх і отримали прибуток під час його відсутності. Він відповідно до їх здібностей дав їм суми грошей і поїхав. Двоє рабів старанно працювали і подвоїли дане їм. Третій, якому дали менше за всіх, викопав яму і заховав там гроші пана. Він не використав дане йому. Він отримав усе марно. Через довгий час пан повернувся, призвав рабів і зажадав у них звіт. Пан похвалив перших двох рабів, які старанно працювали і використали довірене ним. Потом останньому рабові, що приховав золото, пан сказав: «Лукавий рабе і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав» (Мф. 25:26).
Він каже: «Раб». Не використовує слова: «язичник», «прибулець», «чужоземець» або «ворог». Люди, які не прийняли Його благодать, Його вороги (Рим. 5:10). Не спасенні люди – мандрівники і прибульці (Еф. 2:19). Люди, які не вірять у Бога, – язичники. Ця людина була рабом свого пана. Потім Ісус сказав усім: «Бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має» (Мф. 25:29).
Пан судив кожного раба за тим, як вони використали довірене ним. Суд не відносився до їх віри в нього. Звичайно ж, третій раб вірив в існування свого пана, бо отримав щось від нього. Він також знав, що його пан повернеться, бо приховав гроші і зберіг їх. Проте він жив з таким ставленням, що він довго ще не повернеться, і не цінував час. Від нього не було праведних справ. Пан проголосив суд над цим рабом: «А негідного раба вкиньте у пітьму непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів. Сказавши це, проголосив: хто має вуха слухати, нехай слухає!» (Мф. 25:30). Хоча в цій притчі говориться про гроші, а не про купівлю одягу, тут простежується той же принцип: нестача справ послуху. Суд, проголошений над ледачим рабом, пов’язаний із судом, про який Ісус попереджає Лаодикійську церкву. Вони були голі, бо їх діла (а не віра в Його існування) були теплими.
Наступна Ісусова притча відноситься до Суду, коли Він судитиме усі народи. Він розділить їх як пастух відділяє овець від козлів. «Тоді скаже й тим, які ліворуч від Нього: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його. Бо голодував Я, і ви не дали Мені їсти; спраглим був, і ви не напоїли Мене; був подорожнім, і не прийняли Мене; був нагим, і не зодягли Мене; недужим і у в’язниці, і не відвідали Мене. Тоді й вони скажуть Йому у відповідь: Господи! Коли ж ми бачили Тебе голодним, або спраглим, чи подорожнім, або нагим, або недужим, або у в’язниці і не послужили Тобі? Тоді скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили. І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:41-46).
Ісус тут говорить не лише про фізично хворих, голодних або про в’язнів. Він також говорить про духовно слабких. Більшу частину Свого часу Ісус приділяв служінню духовно убогим людям. Він годував духовно голодних (Мф. 5:6). Він поїв духовно спраглих (Ін. 4:10). Хворим і в’язням Ісус казав: «Дух Господній на Мені; бо Він помазав Мене благовістити убогим, і послав Мене зціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити замучених на волю» (Лк. 4:18).
Якби в цій притчі Він говорив тільки про фізичні справи, тоді дванадцять апостолів не сказали б до церкви: «Не личить нам, залишивши слово Боже, піклуватися про столи» (Діян. 6:2). Звичайно, це не применшує важливість турботи про фізично слабких або бідних людей. Важливо і те, і друге.
Головне робити справи, які творив Ісус. Ісус – наш Господь і Учитель, але Він прийшов не для того, щоб служили Йому і не для того, щоб насолодитися усіма благами життя. Він прийшов послужити і віддати Своє життя для спокутування багатьох (Мф. 20:28)! Праведні нагороджуються за служіння людям замість Ісуса. Їх справи були гарячими, а не теплими: «Тоді скаже Цар тим, які праворуч від Нього: прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, уготоване вам від створення світу. Бо голодував Я, і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. Тоді скажуть Йому праведники у відповідь: Господи! Коли ми бачили Тебе голодним, і нагодували? Або спраглим, і напоїли? Коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? Або нагим, і зодягли? Коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе? І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: зробивши це одному з цих братів Моїх менших, Мені зробили» (Мф. 25:34-40).
У цій притчі головна різниця між цими двома групами людей полягає в їх дії або бездіяльності. Нагороджені діяли благодаттю, даною їм, і творили праведні справи. Засуджені складалися з двох груп: язичників і слуг, які нічого не зробили прийнятою ними благодаттю. Вони не зробили праведних справ. Вони марно прийняли благодать Божу.
Іноді я ставлю такі питання у великих церквах Америки, і вони викликають несамовиту реакцію. Наприклад, я попросив встати усіх матерів-одиначок, їх було багато, і запитав: «Чи часто до вас після недільних зборів приходять люди і запрошують вас: «Чи прийдете ви і ваші діти до нас додому на обід? Ми знаємо, що у ваших дітей немає батьків і їм потрібен благочестивий приклад чоловіка». Найкращий результат – дві людини в церквах, що складаються з тисячі людей.
Я продовжив: «Якщо у вас ламається пральна машина або ще якийсь прилад, чи телефонуєте ви друзям з церкви і просите в них допомоги, і того ж дня брати приходять і допомагають вам?» Вони дивилися на мене в подиві, із сльозами на очах, бо я заговорив про реальні проблеми, що виникають в їх життях. Знову я не отримав позитивної відповіді. На усі інші побутові питання я отримав ті самі відповіді.
Я учу людей, що така турбота – це не відповідальність їх пастора. Їх відповідальність – «довершення святих, на діло служіння, для створення Тіла Христового» (Еф. 4:12).
Потім я змінив тему розмови і запитав людей: «Хто з вас служить у тюремному служінні?» У великих церквах відгукнулися п’ять-вісім людей. Коли я запитав: «Хто з вас ходить у лікарні і в будинки престарілих?» Та сама реакція. Коли я запитую: «Хто з вас йде на вулиці і говорить людям слово Боже?» Така сама реакція. Причина такої реакції в тому, що 80 відсотків людей у церкві живуть для себе і своїх найближчих родичів. Але так роблять і невіруючі!
З іншого боку, більшість цих людей обов’язково прийдуть на служіння чудес або на служіння «пророка», який скаже їм про успіх у бізнесі або у «великому» служінні. Вони готові проїхати багато кілометрів, щоб потрапити на служіння з подвійним помазанням або на служіння оновлення. Навіщо? Швидше за все, не для того, щоб бути здатними краще послужити Ісусу, а щоб дізнатися про свою вигоду.
Нещодавно я дивився передачу популярного євангеліста. Він учив у величезній аудиторії про помазання. Люди уважно слухали, коли він розповідав про ціну помазання. Було легко визначити їх пристрасть до сили Божої. Деякі навіть вставали зі своїх місць, і я бачив вогонь в їх очах. Проте я відчув скорботу у своєму дусі, підтвердження якої я знайшов, коли чоловік дав євангелістові чек. Це було «пожертвування». Я згадав Петра, коли в книзі Діянь йому запропонували гроші за помазання. Я зрадів, коли євангеліст віддав чек назад.
Відразу ж я пішов у відокремлене місце для молитви. «Господи, – сказав я. – «Я відчув скорботу. Мені здається, я навіть знаю, чому. Але хочу Твоїх пояснень».
Його тихий голос прозвучав у моєму серці: «Джоне, вони жадають Моєї сили, але в них неправильні мотиви. Сила може надати тобі значущості. Вона дає владу, робить людину більш значущою або дає багатство. Вони хочуть сили не заради служіння, а заради успіху».
У моїй думці спливли слова Ісуса, звернені до натовпу, що стоятиме перед Ним у день Суду. Вони сповідували Його панування, підтверджене твореними ними чудесами, вигнанням бісів і пророцтвом в ім’я Його. Він звернувся до них і сказав: «Відійдіть від Мене, хто не виконує волю Отця Небесного!» (Мф. 7:21-23, переказ автора).
Господь продовжив говорити: «Джоне, вони не сказали: «Господи, Господи, ми відвідували в’язнів в ім’я Твоє, годували голодних і одягали голих в ім’я Твоє». Тверезо обміркувавши усе, я погодився: «Звісно, вони так не говорили».
Виходячи з цього, я почав розрізняти дві групи людей, які становлять великий відсоток церкви. Одна група, більша з двох, живе в пошуку успіху в цьому світі. Інша група приходить у церкву в пошуку успіху в служінні. Є ще одна група людей, набагато менша. Це люди, які прагнуть догодити Ісусу, служачи Його народу і досягаючи загублених. Усе це вони роблять від щирого серця!
О, люди, чи бачите ви небезпеку, що криється в нашій західній церкві? Який же одяг носитимуть люди, які одного разу або двічі на тиждень відвідують церкву, прослуховують проповіді, і решту тижня живуть лише для себе? Єдиний спосіб заманити цих людей на служіння, не передбачені в їх звичайному розкладі відвідування церкви, – заманити їх обіцянкою благословень, що приносять їм особисту вигоду. Більшість з них говорять правильні слова і виглядають добрими, але вони не живуть для свого Господа. Що будуть вони робити в день Суду, коли Бог покличе їх дати звіт про благодать, дану їм? Чи з’являться вони голими перед Богом або ж будуть вдягнені в одяг праведних (чистих) справ?
Павло закликає: «І тому ревно стараємось, чи то входячи, чи виходячи, бути Йому угодними; бо всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим‚ що він робив, живучи в тілі, добре або лихе. Отже, знаючи страх Господній, ми наставляємо людей, Богові ж ми відкриті; маю надію, що відкриті і вашій совісті» (2Кор. 5:9-11).
Чи думали ми про страх Господній? Чи насміхаємося ми над Його святістю нашими життєвими поглядами на Його суд? Чи довірилися ми нездоровим і порожнім словам? Усе це приводить нас до третьої речі, яку Ісус радить «теплим» придбати в Нього.
