Двоє свиней рохкали біля ніг хлопчика, доки він викидав із невеличкого відерця рештки їжі в їхнє корито. А потім служниця вилила туди чимале відро.
– Лишень послухай їх! – сміялася вона, беручи дитину на руки подалі від усього безладу. – Я рада, що ти не видаєш подібних звуків, коли їси!
Трирічний Адонірам залився сміхом.
– Свинки рохкають із повними ротами. Вони кажуть: «Хрю-хрю-хрю».
– А як каже півник?
Малий усміхнувся. Йому подобалися півники.
– Ку-ку-ріку! – проспівав він.
– Який же розумний маленький хлопчик, – мовила служниця й попростувала через багнюку за будинок, а далі стежкою до кухонних дверей.
– Господар Адонірам уже знає звуки усіх тварин, – доповіла служниця місіс Джадсон, матері хлопчика.
Місіс Джадсон усміхнулася:
– Й усі він вимовляє з твоїм бостонським акцентом.
– Це найкращий акцент у всій Америці, – мовила дівчина. – Усі його маленькі друзі здобудуть такий самий, коли господар піде до школи.
– До речі, про школу, Адоніраме, – згадала матір. – Ходімо зі мною до вітальні. Зробимо дещо разом.
* * *
Місіс Джадсон сіла в крісло-гойдалку, посадила сина собі на коліна й розгорнула велику Біблію.
Дитя було спантеличеним.
– Час лягати спати? – запитав хлопчик, адже звик, що мама або батько перед сном читають йому історію з Біблії.
Місіс Джадсон із усмішкою пояснила синочку, що, крім вечора, вона читає Боже Слово ще кілька разів упродовж дня.
– Гаразд, – відповів малий Адонірам. – Бо я зовсім не втомився і не хочу спати.
Тут щось спало йому на думку, і малюк запитав:
– Мамо, чому татко так часто кудись їздить?
– Він їздить проповідувати, – почала пояснювати мама, – тобто розповідати людям про нашого Господа Ісуса.
Адонірам знав, що таке проповідь, адже його батько був служителем.
* * *
– Хочеш зробити таткові сюрприз, коли наступного тижня він повернеться додому? – запитала місіс Джадсон у маленького синочка.
– Який сюрприз?
Матір розгорнула Біблію:
– Нумо навчимося читати для татка.
Вона вказала на слово:
– Тут написано Бог, а ці три літери – це Б, О та Г. Спробуєш знайти, де іще на сторінці написано таке ж саме слово?
Адонірам проглянув друкований аркуш:
– Ось! – переможно вигукнув малий. – А ще тут і тут!
– Молодець! – засміялася мама. – Тепер ти можеш прочитати це слово, до того ж таке важливе. Спробуймо знайти ще якесь.
Вона знову вказала на сторінку.
– Тут написано «Ісус», а ці чотири літери – це І, С, У та С. Бачиш, де ще написане таке ж саме слово?
Це зайняло трохи часу, однак хлопчик таки знайшов слово «Ісус».
– Мені подобається така гра! – сказав він.
За тиждень маленький хлопчик із нетерпінням чекав біля вікна свого батька.
– Тато! Татку! – закричав він, побачивши, як до дому наближався батько. – Ходімо покажу тобі сюрприз!
Преподобний Адонірам Джадсон, стомлений після важкої дороги, зняв пальто, сів на стілець й узяв на руки сина.
– Твій татко такий утомлений, однак ти мені допомагаєш. У тебе стільки енергії.
– Можна я вже покажу тобі мій сюрприз? – благав хлопчик. – Він у вітальні.
Адонірам попросив батька сісти біля каміна. Хлопчик сів на свій низенький ослінчик, а мама подала йому вже розгорнуту Біблію. Тоді Адонірам Джадсон молодший прочитав своєму враженому батькові увесь розділ із Біблії. Кожне слово було прочитане повільно, але правильно. Щойно закінчивши читати, дитина підвела очі.
– Чому ти плачеш, татку? – запитав він, ошелешений реакцією батька.
Преподобний Адонірам Джадсон підняв сина, усадовив на коліна й міцно обійняв його.
– Це сльози не смутку, – пояснив він. – Це сльози щастя, сльози великого щастя. Хто навчив тебе читати Біблію?
На обличчі місіс Джадсон сяяла усмішка.
– Матуся, – відповів хлопчик. – Вона сказала, що за той тиждень, поки тебе не буде, я зможу навчитися читати розділ, і я навчився.
– Ти зробив мене найщасливішим батьком у всьому Бостоні. І найбільш враженим. Який ти розумник! І хіба ж існує краща книга для читання, ніж Біблія!?
– Це моя найулюбленіша у світі книга! – промовило дитя, погладжуючи шкіряну обкладинку Біблії.
До того як Адонірам потрапив до школи Доджа близько 1786 року, він уже сам прочитав більшу частину Святого Писання.
* * *
– Граймо в церкву, – не раз пропонував Адонірам братові й сестрі, коли вони достатньо підросли, щоб гратися разом. Мама усміхалася, сидячи в кріслі біля вогнища.
Двоє молодших дітей сідали. Вони любили цю гру, оскільки вона означала, що вони будуть довго й гучно співати.
Адонірам розгорнув Біблію десь посередині й прочитав:
– Я в серці своїм заховав Твоє слово, – а потім звернувся: – Мамо, навіщо комусь ховати Боже Слово, навіть в їхньому серці?
Місіс Джадсон замислилася на хвильку:
– Це не означає, що його десь далеко заховали й забули; це значить, що ти так сильно любиш Слово Боже, що завчаєш його напам’ять і ніколи не забуваєш. Розумієш?
Хлопчик кивнув, однак йому й далі здавалося дивною ідеєю ховати Біблію.
* * *
Через багато років маленький Адонірам, який так любив гратися в проповідника, став справжнім проповідником, до того ж не в Америці, а на іншому кінці світу, у буддистській країні М’янмі[1].
Він та його дружина Енн були місіонерами. Однак у столиці М’янми, золотому місті Янгоні, назрівали величезні проблеми. М’янманці розпочали війну з британцями.
– Ситуація стає безнадійною, – промовив Адонірам. – Янгон впав перед англійцями, а нас підозрюють у шпигунстві.
– Але ж ми навіть не британці, – наполягала Енн.
– Проте ми білі, розмовляємо англійською, і ми не буддисти. Цього більш ніж достатньо, щоб зробити нас підозрюваними.
У двері будинку місіонерів гучно затарабанили. Адонірам підвівся, щоб відчинити, але двері штовхнули прямо йому в обличчя.
Енн побіліла. Це були люди з плямистими обличчями.
* * *
– Вас заарештовано! – повідомили вони Джадсона, зв’язуючи йому руки за спиною.
Енн намагалася дістатися до чоловіка, проте християнин-бірманець, що жив із ними, не дозволив їй цього зробити.
Після того, як Джадсона витягли за двері, невелика компанія, що лишилася в будинку місіонерів, приголомшено завмерла в тиші. А потім посипалися всі запитання відразу:
– Куди його повезуть?
– Його катуватимуть?
– Ці люди з плямистими обличчями… найстрашніші з усіх вартових.
– Вони всі колишні злочинці.
– Не колишні.
Християнин-бірманець, перший із навернених Джадсоном, закликав усіх помолитися. Того вечора Енн із допомогою друзів спалила всі папери англійською. Проте один зі стосів паперів не спалили, а закопали під будинком місіонерів.
* * *
– В’язниця смертників! – зітхала Енн Джадсон. – Вони забрали Адонірама до в’язниці смертників…
Вона здригалася, думаючи про всі жахіття, які там відбувалися. Випроставшись, жінка поглянула на своїх друзів:
– Нам треба бути відважними. А ще ми щодня носитимемо їжу до в’язниці. Охоронці не годують ув’язнених, тому це маємо робити ми.
Відтоді щодня до в’язниці приносили рис, загорнений у листя, однак ті, що забирали їжу, не розповідали Енн усього, що вони бачили й чули. Інколи в’язнів на всю ніч підвішували униз головою, так, що їхні плечі торкалися підлоги. Їх жахливо били й катували.
– Передай це Адоніраму, – попросила Енн одного зі своїх м’янманських друзів. – Йому необхідна подушка.
Жінка простягла коричневу подушку з тканини. Вона була не м’якою і пухкою, а твердою і нерівною. Серце Адонірама раділо навіть у в’язниці смертників, коли він отримав цю незручну подушку.
* * *
Через багато місяців після ув’язнення Джадсона пролунали жахливі новини.
– Вони вже не у в’язниці смертників! – повідомив християнин-бірманець, щойно зайшовши у двері. – їх переводять.
Страх пройняв усіх у кімнаті. Їх переводять чи…?
Енн, яка лише нещодавно народила дитину й досі була надзвичайно слабкою, вирішила відвідати одну з впливових жінок міста, сподіваючись, що та розповість їй новини з в’язниці. Новини були не надто хорошими, проте кращими, ніж могли б бути.
– Усіх білих в’язнів перевели до Амарапури, – повернувшись додому, повідомила жінка своїм друзям. – Нам доведеться вирушити туди ж, щоб годувати Адонірама й інших.
Уся невеличка компанія разом із новонародженою Марією зібрала речі й човном вирушила до Амарапури, поблизу якої вони й знайшли невільників у занедбаній в’язниці.
– Моя подушка, – сумно мовив Адонірам дружині. – Я не зміг забрати свою подушку. Уся моя праця втрачена, усі роки важкої праці.
Лише Енн Джадсон могла зрозуміти, що означала для нього та подушка.
Ту ніч Адонірам Джадсон провів у палкій молитві. Його подушка загубилася, а він разом з іншими ув’язненими із закутими в кайдани ногами знову висів донизу головою, торкаючись до підлоги лише плечима. Його ж серце плакало в молитві за народ М’янми.
Невдовзі до в’язниці привезли ще одного в’язня – величезну й голодну левицю в клітці.
– Чому вона тут? – вимагав відповіді начальник охорони.
– Можливо, їй згодують в’язнів? – припустив один із вартових.
Саме про це здогадувалися й самі в’язні.
Коли здавалося, що вони потрапили в найгірше безвихідне становище, сталося дві речі. Левиця померла, а до в’язниці прибули солдати зі звісткою про звільнення ув’язнених і перевезення їх назад до Золотого міста, Янгоні. Вони були потрібними королю М’янми, адже володіли англійською. Війна з Англією закінчилася, і постала потреба в англомовних людях для перемовин щодо мирного договору.
Який прийом отримала ця нещасна невеличка компанія, повернувшись назад до місіонерського будинку в Янгоні!
– Як ти тут опинився? – запитав містер Джадсон у підлітка, який, здавалося, мешкав у домі. Його батько, хоч і не був місіонером, сидів у в’язниці разом із Джадсоном.
Хлопець розповів свою історію і закінчив тим, що згадав, як прийшов навідати батька у в’язниці саме того дня, коли ув’язнених перевели в інше місце. Сумуючи, він шукав бодай щось, що могло б стати згадкою про батька, і знайшов подушку містера Джадсона. Згодом він розкрив її секрет!
* * *
Адонірам Джадсон переклав Новий Завіт на бірманську, і, коли постала загроза, що його могло бути знищено, Енн закопала переклад. Пізніше вона дістала його із землі, зашила в подушку й передала її чоловікові у в’язницю.
– Слава Господу! – слабкий і виснажений Адонірам ледь не танцював із вдячності Богові. – Слава Господу!
Однак хлопець не закінчив своєї розповіді:
– Коли я зрозумів, що це книга, то прочитав її. Я прочитав усе про Ісуса й став християнином.
* * *
Адонірам Джадсон упродовж років проповідував Євангелію в М’янмі, і лише кілька людей навернулося до Бога. Проте Господь використав навіть той жахливий час, який Джадсон провів у в’язниці, щоб навернути підлітка з буддизму до живої віри в Ісуса Христа.
Цікаві факти
Пам’ять. Наскільки хороша в тебе пам’ять? Деяким людям значно легше запам’ятати щось, зберігши у свідомості певний образ, неначе зробивши світлину своїм мозком. Інші мають гарну пам’ять на звуки й мелодії. Є і такі, що намагаються запам’ятати потрібне, тихенько повторюючи про себе.
Якою б слабкою не була твоя пам’ять, ти можеш допомогти собі, уважно слухаючи й знову та знову повторюючи те, що потрібно запам’ятати тобі.
Примітка. Через багато років у м’янманській в’язниці Адонірам дякував Богові за те, що він запам’ятав так багато віршів із Писання, коли ще був маленьким хлопчиком. Він знав, що вони збережуться в його пам’яті назавжди й допоможуть у стражданнях.
Знаючи, як Адонірам знаходив втіху в Божому Слові, спробуй і ти завчити ключові вірші Біблії. Ніколи не знаєш, коли вони тобі знадобляться!
Поміркуй. Чи відомо тобі, що й донині багато християн потрапляють до в’язниці через їхню віру? Подякуй Богові за те, що ми можемо вільно прославляти Його й жити по-християнськи. Не забувай молитися за тих, хто втратив свободу, і чиє життя під загрозою через любов до Ісуса.
Молитва. Господи Ісусе, дякую Тобі за Твоє Слово й усе, чого воно мене навчає. Допоможи мені ще більше дорожити ним. Перебувай із усіма християнами світу, які ув’язнені через любов до Тебе. Благослови їх Своєю присутністю та по-особливому подбай про них. Амінь.
[1] До 1989 року — Бірма. — Прим. перекл.
