Нічне моління Ісуса згідно з повідомленнями усіх чотирьох Євангелій завершується тим, що у супроводі Юди прибуває озброєна група, підпорядкована храмовій установі, та заарештовує Ісуса, тоді як учні виявляються безпорадними.
Як доходить до цього арешту очевидно з розпорядження храмової влади, у результаті – первосвященика Каяфи? Що спричинило передання Ісуса на суд римському наміснику Пилату і на засудження до хресної смерті?
Євангелії дозволяють нам розрізняти три етапи на шляху до засудження на смерть: скликання ради в домі Каяфи; допит Ісуса перед синедріоном і, накінець, суд перед Пилатом.
ПОПЕРЕДНЯ РАДА В СИНЕДРІОНІ
Імовірно, виступ Ісуса та жвавий рух навколо Нього спочатку мало турбували храмову владу; все видавалося радше провінційною справою – одна з течій, що в основному виникали у Галилеї і не потребували усунення. Ситуація змінилася на «Вербну неділю»: месіанське вшанування Ісуса під час Його в’їзду до Єрусалима; очищення храму, пророчі слова, що сповіщали кінець храму взагалі та ґрунтовну зміну культу всупереч приписам, які передав Мойсей; проповіді Ісуса у храмі, в яких звучало претендування на повноту влади, що, здавалося, надавало месіанським очікуванням нової форми, яка загрожувала монотеїзму Ізраїлю; чуда, які Ісус відкрито чинив, і накопичення людей навколо Нього – це були процеси, які уже не можна було проігнорувати.
У дні наближення свята Пасхи, коли місто переповнювали паломники і людські сподівання легко могли перерости у політичний вибух, храмова влада мусила взяти на себе відповідальність і насамперед визначити своє ставлення до цього і як на це відреагувати. Лише Йоан детальніше повідомляє про зібрання Синедріону, що прояснило ситуацію і прийняло рішення у справі Ісуса (11:47-53). За його даними, це відбулося перед «Вербною неділею» і безпосередньо спричинило народне заворушення, яке відбулося після воскресіння Лазаря.
Без попереднього прийняття рішення арешт Ісуса вночі у Гетсиманії немислимий. Очевидно Йоан зберіг тут історичний спогад, про який більш стисло повідомляють і синоптики (Мк. 14:1).
За Йоаном, первосвященики і фарисеї – два провідні угрупування юдеїв часів Ісуса, які в багатьох речах протилежні, – зібралися разом. Ось чим викликані їхні спільні побоювання: «Нагрянуть римляни, місто наше (тобто храм, святе місце почитання Бога) знищать та й народ наш!» (11:48). Піддамося спокусі висловити думку, що мотив для дій проти Ісуса був політичний, де, виходячи з різних позицій, зустрілися священича аристократія і фарисеї; таке політичне бачення постаті Ісуса та Його діяння і спотворило істинне та нове у Ньому. А загалом, Ісус Своїм проповідуванням звільнив релігійне від політичного, що змінило світ і стало змістом Його нового шляху.
Однак слід утримуватися від поспішного засудження «чисто політичного» характеру, притаманного Його ворогам. Бо в тогочасному устрої обидва виміри – політичний і релігійний – були невіддільними. «Чисто» політичне існувало в тій самій мірі, що й «чисто» релігійне. Храм, Святе місто і Свята Земля з її народом були не лише політичними величинами, як і не лише релігійними реальностями. Де йшлося про храм, народ і край, там основне місце належало релігійному фундаменту політики та її релігійним наслідкам. Обороняти «місце» і «народ» було, врешті, релігійною справою, тому що мова йшла про Божий дім і Божий люд.
З огляду на головні релігійні та водночас політичні мотиви для керівних осіб Ізраїлю, потрібно розрізняти специфічні владні інтереси династії Анни та Каяфи, що практично зумовило катастрофу 70-го року і спричинило те, чому вони мали б перешкодити і що було їхнім обов’язком. Тому в присуді Ісуса на смерть перетинаються два рівні: справедлива турбота про оборону храму і народу, з одного боку, і пристрасне прагнення панівної групи до влади, – з іншого.
Цей перетин відповідає тому, що ми бачили в очищенні храму. Ісус бореться, з одного боку, проти пристрасного зловживання у святому приміщенні, але пророчі жести та їхнє тлумачення у словах є набагато глибшими: старий культ кам’яного храму завершився. Настала година нового Богопочитання в «дусі та правді». Храм з каменя мусить бути зруйнований, щоб мало змогу прийти Нове, Новий Союз з його новим способом Богопочитання. Це означає, що водночас Ісус сам мусить пройти через Розп’яття, щоб як Воскреслий стати новим Храмом.
Тут ми ще раз повернемося до питання про взаємозв’язок і роз’єднання релігії і політики. Ісус, як ми кажемо, у Своєму проповідуванні та всьому Своєму діянні відкриває неполітичне царство Месії, й обидві досі невіддільні реальності відокремлюють одна від одної. Це відокремлення політики і віри, Божого люду і політики, що становить зміст Його Благовісті, в кінцевому результаті було можливим тільки через Хрест: лише через справді цілковиту втрату всякої зовнішньої влади, через радикальне оголення Хреста Нове стане реальністю. Щойно у вірі в Розп’ятого, в Якого вкрали будь-яку земну владу і так звеличили, народжується і нова спільнота, новий спосіб Божого панування у світі.
Проте це означає, що Хрест відповідав Божественній «необхідності» і Каяфа в результаті свого рішення став виконавцем Божої волі, навіть коли його особиста мотивація була нечистою і не відповідала Божій волі, а його намірам.
Йоан чітко передав цей дивний взаємозв’язок виконання Божої волі та егоїстичної сліпоти Каяфи. Серед безпорадності членів ради, які не знали як діяти під час насування небезпеки у зв’язку із заворушеннями навколо Ісуса, він промовляє вирішальні слова: «Нічого ви не розумієте, то й не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине» (11:50). Йоан визначає цей вислів як «пророче натхнення», що Каяфа формулює на основі своєї урядової харизми як первосвященик, а не з особистих міркувань.
Ці слова насамперед свідчать про те, що зібрану раду лякає смертний вирок і вона шукає інший вихід з кризи, правда, не знаходить його. Щойно по-богословськи мотивовані слова первосвященика з огляду на авторитетність його посади змогли розвіяти їхні сумніви і застереження та приготувати до прийняття складного рішення.
Те, що Йоан чітко визнає урядову харизму негідного посадовця найвирішальнішим моментом в історії спасіння, відповідає словам Ісуса, які передає Матей: «На катедрі Мойсея розсілись книжники та фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять» (21:2 н.). Безперечно Матей і Иоан вкарбовували цю розбіжність у пам’ять Церкви своєї доби, адже і в ній спостерігалось таке протиріччя між урядовим авторитетом та способом життя, між тим, «що вони говорять», і тим, «що вони роблять».
Загалом, зміст «пророцтва» Каяфи має прагматичну природу і тому його легко зрозуміти: коли через смерть одного (і лише так) можна врятувати народ, то смерть цього одного є найменшим злом і політично правильним шляхом. Однак те, що на початку звучало та сприймалося прагматично, з позиції «пророчого» натхнення сягає цілком іншої глибини. Ісус, один, помирає за народ. Прояснюється таємниця заступництва: і це є найглибшим змістом Ісусового посланництва.
Думка про заступництво наскрізь пронизує всю історію релігії. Різноманітними способами намагалися відвернути загрозу горя від царя, народу, свого життя, перекладаючи на заступника. Зло потрібно спокутувати, і так відновлюється справедливість. Однак кару, невідворотне нещастя, перекладають на інших, шукаючи можливість урятуватися. Однак у результаті заступництво через жертви тварин чи навіть людей є невірогідним. Те, що очікують від заступництва, є лише замінником особистого, й абсолютно не може зайняти місце того, хто має бути відкупленим. Замінник – це не заступництво, однак упродовж усієї історії ведуться пошуки Того, Хто насправді зможе заступитися за нас, Хто насправді в змозі прийняти нас у себе і так привести до спасіння.
У Старому Завіті основною є думка про заступництво, коли Мойсей після ідолопоклонства народу каже на Синаї розгніваному Богові: «Ой, коли б Ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з Твоєї книги, що Ти написав» (Вих. 32:32). Хоч йому відповідають: «Хто згрішив проти Мене, того викреслю з Моєї книги» (32:33), але Мойсей, частково, залишається заступником, який несе на собі долю народу і завдяки своєму заступництву постійно її змінює. У Второзаконні зображено страждаючого Мойсея, який як заступник страждає за Ізраїль і як заступник Ізраїлю мусить померти поза Святою Землею (Пор. v.Rad І, С. 292). Повністю розгорнута думка про заступництво міститься в образі страждаючого Слуги Господнього в Ісаї (53), який провину багатьох бере на себе і таким способом виправдовує їх (53:11). В Ісаї ця постать залишається таємничою; пісня Слуги Господнього є вигляданням за тим, хто має прийти. Один помирає за багатьох – ці пророчі слова первосвященика Каяфи підсумовують ностальгію релігійної історії світу та могутні традиції віри Ізраїлю і переносять їх на Ісуса. Ціле Його життя та устремління укриті в слові «за»; це – як завжди наголошував передусім Гайнц Шюрман – «проекзистенція» (заступництво).
Слова Каяфи, що майже ототожнюють зі смертним присудом, Йоан коментує з позиції віри учнів. Спочатку він наголошує, як ми вже казали, що слова про помирання за народ – це пророче натхнення, і далі продовжує: «І не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (11:52). Це насамперед юдейська манера висловлюватися. Вона виражає надію, що розсіяні по світу ізраїльтяни в час Месії будуть зібрані у своєму краю (Пор. Баррет, С. 403).
Однак в устах євангелістів слова набувають нового значення. Зібраність більше не базується на якомусь географічно визначеному краї, а на єдності дітей Божих. Ключові слова Архієрейської молитви Ісуса звучать уже тут. Зібраність ґрунтується на єдності усіх вірних і вказує на спільноту Церкви, і навіть більше – на остаточну есхатологічну єдність.
Розсіяні діти Божі – це не тільки юдеї, а діти Авраама в найглибшому розумінні, як це показав Павло: люди, які, як Авраам, виглядають Бога; люди, готові слухати і йти слідом за Його покликом, так би мовити, люди в очікуванні Приходу. Нова спільнота з юдеїв і поган стає видимою (Пор. Йо. 10:16). Отож з цієї точки зору знову відкривається доступ до слів Тайної вечері про «багатьох», за яких Господь віддає Своє життя. Ідеться про збирання «дітей Божих», тобто всіх, хто відгукується на поклик.
