ПОПЕРЕДНЯ РАДА В СИНЕДРІОНІ

Заговор юдеїв, Джеймс Тіссо

Нічне моління Ісуса згідно з повідомленнями усіх чотирьох Євангелій завершується тим, що у супроводі Юди прибуває озброєна група, підпорядкована храмовій установі, та заарештовує Ісуса, тоді як учні виявляються безпорадними.

Як доходить до цього арешту очевидно з розпорядження храмової влади, у результаті – первосвященика Каяфи? Що спричинило передання Ісуса на суд римському наміснику Пилату і на засудження до хресної смерті?

Євангелії дозволяють нам розрізняти три етапи на шляху до засудження на смерть: скликання ради в домі Каяфи; допит Ісуса перед синедріоном і, накінець, суд перед Пилатом.

ПОПЕРЕДНЯ РАДА В СИНЕДРІОНІ

Імовірно, виступ Ісуса та жвавий рух навколо Нього спочатку мало турбували храмову владу; все видавалося радше провінційною справою – одна з течій, що в основному виникали у Галилеї і не потребували усунення. Ситуація змінилася на «Вербну неділю»: месіанське вшанування Ісуса під час Його в’їзду до Єрусалима; очищення храму, пророчі слова, що сповіщали кінець храму взагалі та ґрунтовну зміну культу всупереч приписам, які передав Мойсей; проповіді Ісуса у храмі, в яких звучало претендування на повноту влади, що, здавалося, надавало месіанським очікуванням нової форми, яка загрожувала монотеїзму Ізраїлю; чуда, які Ісус відкрито чинив, і накопичення людей навколо Нього – це були процеси, які уже не можна було проігнорувати.

У дні наближення свята Пасхи, коли місто переповнювали паломники і людські сподівання легко могли перерости у політичний вибух, храмова влада мусила взяти на себе відповідальність і насамперед визначити своє ставлення до цього і як на це відреагувати. Лише Йоан детальніше повідомляє про зібрання Синедріону, що прояснило ситуацію і прийняло рішення у справі Ісуса (11:47-53). За його даними, це відбулося перед «Вербною неділею» і безпосередньо спричинило народне заворушення, яке відбулося після воскресіння Лазаря.

Без попереднього прийняття рішення арешт Ісуса вночі у Гетсиманії немислимий. Очевидно Йоан зберіг тут історичний спогад, про який більш стисло повідомляють і синоптики (Мк. 14:1).

За Йоаном, первосвященики і фарисеї – два провідні угрупування юдеїв часів Ісуса, які в багатьох речах протилежні, – зібралися разом. Ось чим викликані їхні спільні побоювання: «Нагрянуть римляни, місто наше (тобто храм, святе місце почитання Бога) знищать та й народ наш!» (11:48). Піддамося спокусі висловити думку, що мотив для дій проти Ісуса був політичний, де, виходячи з різних позицій, зустрілися священича аристократія і фарисеї; таке політичне бачення постаті Ісуса та Його діяння і спотворило істинне та нове у Ньому. А загалом, Ісус Своїм проповідуванням звільнив релігійне від політичного, що змінило світ і стало змістом Його нового шляху.

Однак слід утримуватися від поспішного засудження «чисто політичного» характеру, притаманного Його ворогам. Бо в тогочасному устрої обидва виміри – політичний і релігійний – були невіддільними. «Чисто» політичне існувало в тій самій мірі, що й «чисто» релігійне. Храм, Святе місто і Свята Земля з її народом були не лише політичними величинами, як і не лише релігійними реальностями. Де йшлося про храм, народ і край, там основне місце належало релігійному фундаменту політики та її релігійним наслідкам. Обороняти «місце» і «народ» було, врешті, релігійною справою, тому що мова йшла про Божий дім і Божий люд.

З огляду на головні релігійні та водночас політичні мотиви для керівних осіб Ізраїлю, потрібно розрізняти специфічні владні інтереси династії Анни та Каяфи, що практично зумовило катастрофу 70-го року і спричинило те, чому вони мали б перешкодити і що було їхнім обов’язком. Тому в присуді Ісуса на смерть перетинаються два рівні: справедлива турбота про оборону храму і народу, з одного боку, і пристрасне прагнення панівної групи до влади, – з іншого.

Цей перетин відповідає тому, що ми бачили в очищенні храму. Ісус бореться, з одного боку, проти пристрасного зловживання у святому приміщенні, але пророчі жести та їхнє тлумачення у словах є набагато глибшими: старий культ кам’яного храму завершився. Настала година нового Богопочитання в «дусі та правді». Храм з каменя мусить бути зруйнований, щоб мало змогу прийти Нове, Новий Союз з його новим способом Богопочитання. Це означає, що водночас Ісус сам мусить пройти через Розп’яття, щоб як Воскреслий стати новим Храмом.

Тут ми ще раз повернемося до питання про взаємозв’язок і роз’єднання релігії і політики. Ісус, як ми кажемо, у Своєму проповідуванні та всьому Своєму діянні відкриває неполітичне царство Месії, й обидві досі невіддільні реальності відокремлюють одна від одної. Це відокремлення політики і віри, Божого люду і політики, що становить зміст Його Благовісті, в кінцевому результаті було можливим тільки через Хрест: лише через справді цілковиту втрату всякої зовнішньої влади, через радикальне оголення Хреста Нове стане реальністю. Щойно у вірі в Розп’ятого, в Якого вкрали будь-яку земну владу і так звеличили, народжується і нова спільнота, новий спосіб Божого панування у світі.

Проте це означає, що Хрест відповідав Божественній «необхідності» і Каяфа в результаті свого рішення став виконавцем Божої волі, навіть коли його особиста мотивація була нечистою і не відповідала Божій волі, а його намірам.

Йоан чітко передав цей дивний взаємозв’язок виконання Божої волі та егоїстичної сліпоти Каяфи. Серед безпорадності членів ради, які не знали як діяти під час насування небезпеки у зв’язку із заворушеннями навколо Ісуса, він промовляє вирішальні слова: «Нічого ви не розумієте, то й не здогадаєтеся, що ліпше вам буде, коли один чоловік за народ помре, а не ввесь люд загине» (11:50). Йоан визначає цей вислів як «пророче натхнення», що Каяфа формулює на основі своєї урядової харизми як первосвященик, а не з особистих міркувань.

Ці слова насамперед свідчать про те, що зібрану раду лякає смертний вирок і вона шукає інший вихід з кризи, правда, не знаходить його. Щойно по-богословськи мотивовані слова первосвященика з огляду на авторитетність його посади змогли розвіяти їхні сумніви і застереження та приготувати до прийняття складного рішення.

Те, що Йоан чітко визнає урядову харизму негідного посадовця найвирішальнішим моментом в історії спасіння, відповідає словам Ісуса, які передає Матей: «На катедрі Мойсея розсілись книжники та фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять» (21:2 н.). Безперечно Матей і Иоан вкарбовували цю розбіжність у пам’ять Церкви своєї доби, адже і в ній спостерігалось таке протиріччя між урядовим авторитетом та способом життя, між тим, «що вони говорять», і тим, «що вони роблять».

Загалом, зміст «пророцтва» Каяфи має прагматичну природу і тому його легко зрозуміти: коли через смерть одного (і лише так) можна врятувати народ, то смерть цього одного є найменшим злом і політично правильним шляхом. Однак те, що на початку звучало та сприймалося прагматично, з позиції «пророчого» натхнення сягає цілком іншої глибини. Ісус, один, помирає за народ. Прояснюється таємниця заступництва: і це є найглибшим змістом Ісусового посланництва.

Думка про заступництво наскрізь пронизує всю історію релігії. Різноманітними способами намагалися відвернути загрозу горя від царя, народу, свого життя, перекладаючи на заступника. Зло потрібно спокутувати, і так відновлюється справедливість. Однак кару, невідворотне нещастя, перекладають на інших, шукаючи можливість урятуватися. Однак у результаті заступництво через жертви тварин чи навіть людей є невірогідним. Те, що очікують від заступництва, є лише замінником особистого, й абсолютно не може зайняти місце того, хто має бути відкупленим. Замінник – це не заступництво, однак упродовж усієї історії ведуться пошуки Того, Хто насправді зможе заступитися за нас, Хто насправді в змозі прийняти нас у себе і так привести до спасіння.

У Старому Завіті основною є думка про заступництво, коли Мойсей після ідолопоклонства народу каже на Синаї розгніваному Богові: «Ой, коли б Ти простив їхній гріх! А ні, то викресли мене з Твоєї книги, що Ти написав» (Вих. 32:32). Хоч йому відповідають: «Хто згрішив проти Мене, того викреслю з Моєї книги» (32:33), але Мойсей, частково, залишається заступником, який несе на собі долю народу і завдяки своєму заступництву постійно її змінює. У Второзаконні зображено страждаючого Мойсея, який як заступник страждає за Ізраїль і як заступник Ізраїлю мусить померти поза Святою Землею (Пор. v.Rad І, С. 292). Повністю розгорнута думка про заступництво міститься в образі страждаючого Слуги Господнього в Ісаї (53), який провину багатьох бере на себе і таким способом виправдовує їх (53:11). В Ісаї ця постать залишається таємничою; пісня Слуги Господнього є вигляданням за тим, хто має прийти. Один помирає за багатьох – ці пророчі слова первосвященика Каяфи підсумовують ностальгію релігійної історії світу та могутні традиції віри Ізраїлю і переносять їх на Ісуса. Ціле Його життя та устремління укриті в слові «за»; це – як завжди наголошував передусім Гайнц Шюрман – «проекзистенція» (заступництво).

Слова Каяфи, що майже ототожнюють зі смертним присудом, Йоан коментує з позиції віри учнів. Спочатку він наголошує, як ми вже казали, що слова про помирання за народ – це пророче натхнення, і далі продовжує: «І не тільки за народ, але й за те, щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (11:52). Це насамперед юдейська манера висловлюватися. Вона виражає надію, що розсіяні по світу ізраїльтяни в час Месії будуть зібрані у своєму краю (Пор. Баррет, С. 403).

Однак в устах євангелістів слова набувають нового значення. Зібраність більше не базується на якомусь географічно визначеному краї, а на єдності дітей Божих. Ключові слова Архієрейської молитви Ісуса звучать уже тут. Зібраність ґрунтується на єдності усіх вірних і вказує на спільноту Церкви, і навіть більше – на остаточну есхатологічну єдність.

Розсіяні діти Божі – це не тільки юдеї, а діти Авраама в найглибшому розумінні, як це показав Павло: люди, які, як Авраам, виглядають Бога; люди, готові слухати і йти слідом за Його покликом, так би мовити, люди в очікуванні Приходу. Нова спільнота з юдеїв і поган стає видимою (Пор. Йо. 10:16). Отож з цієї точки зору знову відкривається доступ до слів Тайної вечері про «багатьох», за яких Господь віддає Своє життя. Ідеться про збирання «дітей Божих», тобто всіх, хто відгукується на поклик.

Попередній запис

МОЛИТВА ІСУСА НА ОЛИВНІЙ ГОРІ У ПОСЛАННІ ДО ЄВРЕЇВ

Христос у Гетсиманському саду (фрагмент), Карл Генріх Блох Спочатку ми мусимо ще звернутися до молитви на ... Читати далі

Наступний запис

ІСУС ПЕРЕД ВИЩОЮ РАДОЮ

Христос у домі первосвященика, Хосе Мадрасо Принципово головне рішення про суд над Ісусом, прийняте на зібранні ... Читати далі