Описуючи час, в який ми сьогодні живемо, Павло дав деякі дуже витверезні пророцтва з приводу духовного стану людини. Він писав: «Знай же, що в останні дні настануть тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбні, сріблолюбні, зарозумілі‚ горді, лихослівні, батькам непокірні, невдячні, неправедні, недружелюбні, непримиренні, нестримані, жорстокі, ненависники добра, наклепники, зрадники, зухвалі, пихаті, більше розкошолюбні, ніж боголюбні» (2Тим. 3:1-4).
Найбільш витверезною істиною в цьому є те, що Павло описує не суспільство в цілому, а церкву, бо він каже: «Вони мають вигляд богослужіння, але заперечують його істинну силу» (2Тим. 3:5. Суч. переклад). Вони часто відвідуватимуть церкву, слухатимуть і говоритимуть Боже Слово, хвалитимуться рятівною благодаттю Господньою, але відкинуть силу, здатну зробити їх дійсно благочестивими.
А яка сила могла зробити їх благочестивими? Відповідь проста: це та сама Божа благодать, якою вони хвалилися. Благодать, про яку учили і в яку вірили в безлічі церков в останні двадцять-тридцять років, не істинна благодать, а лише підробка. Це сталося внаслідок зміщення акценту вчення на Божу благодать на шкоду Божому страху.
Якщо вчення про Божу любов не урівноважене розумінням Божого страху, то це призведе до помилки. Те ж саме станеться, якщо вчення про страх Божий не урівноважене вченням про Божу любов. Ось чому сказано: «Отже, бачиш і суворість Божу» (Рим. 11:22). Потрібне як одне, так і друге, інакше ми не перебуватимо в гармонії.
У багатьох бесідах і з багатьох церковних кафедр я чув, як вірні і лідери церкви виправдовували непослух, вважаючи, що усе покривається Божою благодаттю або Його любов’ю. Божа благодать незаслужена; і вона дійсно може покривати, але тільки не так, як нас цьому учили. Вона не виправдовує гріх, а дає можливість протистояти йому.
Ця відсутність гармонії проникає в наші міркування, коли ми відчуємо, що вільні не слухатися Бога, коли це незручно для нас або не йде нам на користь. Навіть грішачи, ми заспокоюємо себе і примушуємо мовчати свою совість, тішачись такими думками; «Божа благодать покриє це, бо Він любить мене і розуміє, як важко буває в житті. Він хоче, щоб я був щасливий, і не важливо, чого це коштуватиме! Правильно?»
Зрозуміло, ми зазвичай не висловлюємо такі думки, але вони все одно існують. І плодом цих міркувань буде «вигляд богослужіння», про що точно передбачив Павло.
Хоча благодать і покриває, вона не просто покриття. Вона може значно більше. Благодать дає нам сили прожити життя у святості і послуху Божої влади. Автор Послання до Євреїв перестерігає нас: «Охороняймо благодать, якою будемо служити благоугодно Богові з побожністю і страхом» (Євр. 12:28). Описана благодать не схожа на покривало або м’який килимок, під якими можна усе заховати, але благодать – це сила, що дозволяє нам служити Богові «благоугодно», з належною повагою і святим страхом. Це суть сили, що стоїть за життям, прожитим у послуху Богові. Це підтвердження або доказ нашого спасіння.
У відповідь на це деякі скажуть: «Але в Біблії сказано: «…благодаттю ви спасені через віру, і це не від вас, це – Божий дар: не через діла, щоб ніхто не хвалився» (Еф. 2:8-9). Так, це правда, неможливо власними силами прожити життя, гідне спадщини, яку ми отримаємо в Божому царстві, бо усі згрішили і ніхто не праведний з Божого погляду. Ніхто з нас ніколи не зможе з’явитися перед Богом і заявити, що наші справи, милосердя або хороше життя заслужили нам право наслідувати Його царство. Кожен з нас грішив і заслуговує вічного полум’я в озері вогненному.
Дар спасіння через дар Божої благодаті – дар, який неможливо заробити, – ось відповідь Бога на питання про наші недоліки (Еф. 2:8-9). Багато хто в церкві це розуміє. Проте ми не зуміли показати силу благодаті, яка не лише спокутує нас від смерті, але і дає нам здатність провадити абсолютно інший спосіб життя. Слово Боже каже: «…віра – коли не має діл, сама по собі мертва. Але скаже хто-небудь: “Ти маєш віру, а я маю діла; покажи мені віру твою без діл твоїх, а я покажу тобі віру мою в ділах моїх”». – Як. 2:17,18.
Слова Якова не суперечать словам Павла. Яків пояснює слова Павла, кажучи, що життя в послуху Господові – це доказ того, що людина отримала Божу благодать. Благодать не лише дає людині бажання бути слухняною в повазі до Бога, але і можливість до цього. Людина, яка постійно неслухняна Божому Слову, – це людина, в якій віра ослабіла або в якій її ніколи не було. Яків продовжує: «Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою?» – Як. 2:24.
Яків упереджає ці слова тим, що наводить як приклад Авраама, батька віри. «Хіба не ділами виправдався Авраам, (зверніть увагу: виправдався ділами, – Прим. автора) отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака?» (Як. 2:21). Віра Авраама була доведена його вчинками. Його вчинки або справи підтвердили досконалість його віри. «І справдилося слово Писання: “Вірував Авраам Богові, і це було поставлено йому в праведність, і його назвали другом Божим”» (Як. 2:23).
У нашій мові слово «вірити» стало означати просто «визнавати, що щось існує». Багато людей молилися молитвою грішника, бо вони відчули щось, але потім поверталися на шлях непослуху Богу. Вони продовжують жити для себе, весь цей час сподіваючись на спасіння, яке вони «відчули», а таке спасіння начисто позбавлене сили змінити їх. Так, вони вірять у Бога, але Біблія каже: «Ти віруєш, що Бог єдиний: добре робиш; та й біси вірують і тремтять» (Як. 2:19).
Який сенс, якщо людина визнає Ісуса Христа, коли немає змін в її серці і тому немає змін в її діях?
У Писанні використовуються різні значення слова «вірити». Це більше, ніж просто визнавати існування Ісуса; це означає ще бути слухняним Його Слову і Його волі. Цим пояснюється сказане в Посланні до Євреїв: «І, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного» (Євр. 5:9). Вірити – означає бути слухняним; бути слухняним – означає вірити. Доказом віри Авраама став його послух. Він приніс свого дорогоцінного сина в жертву Богові. Ніщо, навіть його син, не означало для Авраама більше, ніж послух Богові. Така істинна віра. Недаремно Павло в Посланні до Римлян пише: «Отже, по вірі, щоб було з ласки, щоб обітниця була непорушна для всіх, не тільки за законом, а й за вірою нащадків Авраама, який є отцем усім нам» (Рим. 4:16). Чи бачимо ми таку ж очевидну віру і благодать у нашій сьогоднішній церкві? Як ми могли виявитися настільки обдуреними?
