Прощення… про його важливість сказано і написано багато. І не лише в Біблії. Але сьогодні хотілося поміркувати над злом, яке коїмо власне ми, навіть, коли не хочемо і не думаємо його творити, адже зло, саме наше зло, від того не стає аніскілечки меншим. А для початку одна життєва історія:
«Несподівана вагітність для французької акторки Бріжіт Бардо стала справжнім ударом. Вона точно не прагнула виховувати дитину, адже армія шанувальників і увага чоловіків були для неї важливішими за власного сина. Перше, що зробила артистка після того, як дізналася про вагітність, – запила жменю пігулок алкоголем, сподіваючись спровокувати аборт. Однак малюк виявився сильнішим за її бажання. Він народився в призначений час і все дитинство страждав від ставлення Бріжіт. Після розлучення з його батьком знаменитість взагалі постаралася забути про існування хлопчика. Через роки Бардо таки вирішила налагодити зв’язок зі спадкоємцем, але той заявив, що ніколи не вибачить її».
Що можна додати до цієї історії? Який саме коментар можна залишити під цим дописом? Як на мене, дуже слушним може бути цитата з Книги пророка Ісаї, слова, які звернув Господь до всіх нас через Свого вірного пророка: «Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? але якби і вона забула, то Я не забуду тебе…» (Іс. 49:15).
Але це благий Бог, Який нас ніколи не забуває, хоча так може неодноразово здаватися протягом вируючого життя. А що ж люди? – А люди коять і гірші речі, зокрема з найдорожчим, тобто з власними дітьми, заради грошей, слави, спокою, стрункої фігури чи заради ще якихось ідолів світу цього, які згодом не витримують перевірки часом, залишаючи після себе згарище з кривди, сліз та зламаних на решту життя людських доль.
Що б ви порадили пані Бріжіт та її не менш нещасному синові за нагоди? – Я б напевно, нічого, адже в мене, на щастя, немає такого сумного життєвого досвіду, більш за все, зміг би лише висловити щирі співчуття з їх сімейного горя.
А тепер самий момент повернутися до початку цього допису: про зло, яке коїмо власне ми, про ситуацію, коли прощення потребуємо саме ми, про ситуацію, коли жадане прощення залежить не від нас, а від потерпілої сторони… Погодьтеся, кепська ситуація, яку не побажаєш навіть недругові. І що найсумніше, часто ми цього навіть не помічаємо, хоча зло, саме наше зло, від того, що для нас залишається непоміченим, не стає від цього аніскілечки меншим.
Що робити з цим, не знаю. Точніше, знаю – молитися: Святий Боже, допоможи мені бачити мої власні провини, намагатися не коїти їх у майбутньому знову і нарешті навчитися прощати ближніх. Певно, цих простих слів буде для початку достатньо, щоб почати з Божою допомогою змінювати власне життя і все для того, щоб не стати «героєм» подібної життєвої історії.
Автор: Михайло Лукін
