Або повернення, або загибель

Петро зі сльозами уходить з двору первосвященика, Антон Роберт Лейнвебер

Петро, Мк. 14:66-72; Юда, Мт. 27:3-5

Коли Петро був унизу на подвір’ї, приходить одна із служниць первосвященика і, побачивши Петра, що грівся, придивилась до нього та й каже: «А й ти був з Ісусом Назарянином». Та він відрікся, кажучи: «Не знаю і не розумію, що ти таке кажеш» Та й вийшов геть на переддвір’я, – а півень і заспівав! Служниця ж, побачивши його знову, почала говорити тим, що там стояли: «Цей з їхніх». Та він відрікся знову. І трохи згодом ті, що там стояли, сказали до Петра: «Ти й справді з їхніх, бо ти галилеянин». Він же став клястися і божитися, мовляв, не знаю цього чоловіка, про якого кажете. І тієї ж миті півень заспівав удруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив до нього: «Перше ніж півень заспіває двічі, – тричі Мене відречешся». Та й заридав гірко…

Тоді Юда, який його зрадив, побачивши, що його засудили, розкаявся і повернув тридцять срібняків назад первосвященикам і старшим. «Згрішив я, – сказав, – видавши кров невинну». Ті ж відповіли: «Що нам до того? Ти побачиш!» Тоді він кинув гроші у святиню, пішов геть та й повісився.

Вони обидва належали до кола найближчих. Вони не відходили від Ісуса ні на крок. Слухали Його науку. Бачили чуда. Коли настала година випробування, вони обидва зрадили Учителя. Один продав Його за тридцять срібняків, другий відрікся від Ісуса, охоплений страхом перед жінкою. Важко з’ясувати, котрий із них згрішив більше. Вони мали шанси повернутися, але повернувся тільки один. Ми знаємо їх обох дуже добре. Це наші близькі родичі «по лінії гріха», а гріх, яким би він не був, – це завжди зрада Христа.

Петро зраджує Ісуса у стані афекту – відрікається Бога під впливом натиску й страху. Він боїться втратити працю або чиюсь прихильність. Не раз трапляється людині тремтіти за свою шкуру. Юда зраджує намірено. Він плекає у собі цей задум задовго перед його виконанням. Він провадить попередні розмови з неприятелями Христа. Укладаючи з ними угоду, підраховує зиск. Він ще перебуває близько біля свого Учителя, ще сидить з Ним за спільним столом, але вже має у собі цей гріх, що дозріває, як прихована задавнена хвороба.

Петро – відкритий і спонтанний. Він має спасенну звичку говорити із Христом про все. Щоправда, його висловлювання часом недоладні й дещо компрометуючі. Не надто розумно він питає, наприклад, скільки разів треба пробачити, або яку нагороду отримають ті, які підуть за Ісусом. Він запалюється, присягається, складає обітниці, які Бог, свідомий людської слабкості, приймає вирозуміло. «Не будеш мені прислуговувати, Господи», – обурюється Петро. Іншого разу знову гарячкує: «Це неможливо, щоб Ти страждав і вмирав». Він часто стягає на себе гнів і картання Ісуса. Він не є також надто ревний – сталося, що він заснув, коли Христос самотньо мучився на Оливній горі.

Він також вирвався до Бога вплав через небезпечні води неможливого, надто покладаючись на себе. Але почавши тонути, навчився уповати на Бога, а не на себе, і вірити Богові – а не собі. Зазнаючи невдач, він вчився покори.

Ісус був вимогливий до цього Свого учня. Він не шкодував для нього зауважень, приборкань, гнівних слів. Таким способом Він виховав із неотесаного рибалки майбутнього проводиря Церкви. Він різьбив Твердиню Церкви, як скульптор із безформної кам’яної брили різьбить форму за своїм задумом. Петро був добрим матеріалом для різьблення.

Він із готовністю піддавав себе цій болючій операції – мудра Рука Скульптора витесала в податливому камені обриси майбутньої Церкви. Навіть жорстоке «Геть від мене, сатано!» не відштовхнуло Петра. Він не ображався, не боявся виявити свого невігластва, наразитися на приструнювання, виказати себе слабкістю. У його завзятості багато відданості, його палкі захоплення і присяги випливають із гарячої любові, хоча й невипробуваної, його щирість і відкритість викликають доброзичливість Бога. Петро ладний знести все заради того, щоб бути близько до Ісуса. «До кого ж ми підемо, Господи?» – він добре знає, кому служить, кого полюбив. Він звик звертатися до Бога в кожній ситуації і ділиться з Ним кожною думкою. Тому не дивно, що навіть у момент глибокого падіння і зради, охоплений жахом, учень звертається до Ісуса.

Гріх – це для Петра вражаюче відкриття власної слабкості, боягузтва й маловірства. Але передовсім це для нього жахливий дисонанс у сердечному зв’язку з Богом. Петро не може довго знести цієї пропасти, цього розладу. Прагнення повернути гармонію стосунків із Богом сильніше, аніж сором із приводу поховання красивих уявлень про себе.

Петрова любов до Христа більша, ніж біль зраненої амбіції, що страждає через відкриття власної недосконалості. Віра в милосердя сильніша, ніж розчарування в собі.

Петро піде до сповіді. Петро заплаче тому, що завдав Богові кривду, а не тому, що втратив позитивний образ самого себе.

Тому той гріх не знищить Петра, а мобілізує до ще палкішої любові, тепер вже більш дозрілої і покірної.

Юда також стоїть близько коло Ісуса. Але не має звички часто й щиро розмовляти з Учителем. Йому не усміхається упокорення Петра. Завжди правильний, стриманий, обережний і пильний, він не зраджує себе нічим, що могло б виявити якийсь недолік на його незаплямованій досконалості.

Ввічливий і добре вихований, практичний, тверезий і витриманий, він не стане посміховиськом, як Петро, через необдумані висловлювання. Він обережно мовчить про свої сумніви. А їх багато. Юда інакше уявляв собі обіцяне Царство. Цілком інакше уявляв собі свою роль біля Христа. Щиро кажучи, він помилився в Богові. Довгий час намагався делікатно намовити Бога до різних поступок, які здобули б для Церкви багато прихильників. Наприклад, дещо модифікувати дев’яту заповідь про чужих жінок або скасувати пости. Пристосувати науку Ісуса до інтересів людини. Без сумніву, Церква здобула би більшу популярність.

Але, на жаль, Христос незмінно проголошує важкі правди, ставить категоричні вимоги, цілком не полегшує, а ускладнює життя. Юда має відмінні від Бога погляди на проблеми ненароджених дітей і планування народжуваності, він має іншу концепцію священства і не поділяє думки Церкви у справі нерозривності подружжя. Але він не пробує вияснити проблеми, не шукає порозуміння з Богом і вже давно перестав звертатися до Нього зі своїми справами. Щораз рідше він розмовляє із Христом, віддаляється від спільноти – виходить із Вечері. За порогом – темна ніч. Він відходить від науки Церкви, відривається, як галузка від пня, – і всихає, не маючи звідки черпати життєдайних соків благодаті.

Юда замкнувся перед Богом.

Розкаяння Юди, Феликс Йєневайн

Замкнутість у собі – це пекло, це петля, це темна ніч.

Власна поразка тоді більша від надії на повернення.

Людина, зайнята своїми невдачами, постійно пригадуючи свою ганьбу і розчарування, не має вже сили на шукання Бога. Коліна, що не звикли до молитви, не хочуть згинатися. Уста, що не звикли розмовляти з Богом, не знаходять слів, очі, не натреновані вигляданням Бога, не звиклі до Його виду, не можуть Його тепер розпізнати. Дорога до Нього, якою так рідко ходжено, давно заросла, вже не може привести до джерел благодаті. Наскільки важче знайти тепер цю дорогу.

Юда, раз віддалившись від Бога, вже не міг знайти дороги назад.

Петро, раз віддалившись від Бога, повернувся, засліплений сльозами, навпомацки, безпомилково, негайно.

Доля приязні між Богом і людиною не вирішується у момент гріха. Вона вирішується тим, що настає потім.

Попередній запис

Час Божого гніву

Вигнання торговців з Храму, Джованні Паніні Вигнання торговців, Мр. 11:15-18 І приходять вони в Єрусалим, і, ... Читати далі

Наступний запис

Недовірок

Ісус та Фома, Бенджамін Вест Невірний Тома, Йо. 20:24-29 Тома ж, один із дванадцятьох, на прізвисько ... Читати далі