Впродовж двох тижнів, коли я виявився занесеним снігом у гірській хатині в Колорадо, завірюха перекрила всі дороги, і мені нічого не залишалося, як тільки читати Біблію. Я просувався вперед повільно, сторінка за сторінкою. У Старому Заповіті мені подобалося ототожнювати себе з тими, хто сміливо перечив Богові: з Мойсеєм, Йовом, Єремією, Авакумом, псаломщиками. Поки я читав, у мене перед очима немов відбувалася п’єса з реальними персонажами, що грають на сцені свої маленькі життєві тріумфи і великі трагедії, періодично волаючи до невидимого Режисера: «Ти просто не уявляєш, як нам тут!»
Найзухваліше поводився Йов, що кидав Богові в обличчя свої звинувачення: «Хіба маєш Ти очі тілесні? Чи Ти бачиш так само, як бачить людина людину?»
Час від часу я чую, як звідкись з-за куліс доноситься відлуння гучного голосу. «Так, але і ти не знаєш, як Мені тут!» – чулося в Його гуркотах, звернених до Мойсея, пророків і найясніше – до Йова. Коли ж я приступив до Євангелій, голоси, що звинувачують, замовкли. Бог, якщо можна так виразитися, «з’ясував», що є життям у межах планети Земля. За час Свого короткого, нелегкого життя, проведеного неподалік від тих самих запорошених рівнин, де страждав Йов, Ісус особисто познайомився із скорботою. Для втілення була безліч причин, і однією з них, поза сумнівом, стала відповідь на звинувачення Йова: «Хіба маєш Ти очі тілесні?» На якийсь час Бог набув їх.
«Якби я тільки міг чути голос з бурі і, подібно до Йова, безпосередньо розмовляти з Богом!» – іноді думаю я, і, напевно, саме тому я зараз вважаю за краще писати про Ісуса. Бог не мовчить. Слово звучить, але не з бурі, а з людської гортані палестинського Єврея. В Ісусі Бог немов ліг на стіл для розтинів, розтягнувшись у позі розіпнутого перед допитливими поглядами усіх скептиків, які колись жили на землі. Включаючи і мене.
З книги «Ісус, Якого я не знав»
