Судити чи не судити? (частина 3)

І знов про засудження, а точніше – про неприпустимість скорого засудження, адже в одному з попередніх дописів ми з’ясували, що Біблія осуджує саме скоре, емоційне осудження.

Так вже склалося, що більшості з нас притаманна характерна властивість: бачити чужі промахи, гріхи (втім, це одне й те саме, бо з грецької гріх, «ἁμαρτία», перекладається саме як промах), і впритул не помічати свої. Крім того, що це виглядає явно не етично, таке ставлення явно суперечить Божому заклику: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7:1). Порушення ж цього принципу додає до всієї незліченної кількості малопомітних гріхів ще один, більш явний на тлі інших, – гріх засудження.

«Один є Законодавець і Суддя, Який може спасти і погубити; а ти хто, що судиш ближнього?» (Як. 4:12), – таке біблійне застереження явно попереджає про неприпустимість засудження. Це зрозуміло, а що робити, щоб уникнути його – це засудження? Виявляється не так просто втілювати Божі принципи у власному житті.

«Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10), – підказує нам Святе Письмо. І крім раніше згаданої поради, у нагоді може стати ще одна: побачений гріх у ближньому спробувати розгледіти в собі самому, а в такому разі – нам буде не до гріхів ближнього, а як справитися зі своїми (мається на увазі – розкаятися і попросити Бога про допомогу у власному виправленні).

У такому підході, крім явного слідування Божій волі («не судіть»), що насправді немало, є ще один явний плюс: ми вчимося на чужих помилках, адже гріх – це сама помилка. Як вам такий підхід?

Редакція сайту


Ваш коментар: