Урок виховання

Знайдення Спасителя в Храмі, Вільям Холман Хант

Знайдення у святині, Лк. 2:41-50

Через три дні знайшли Його у храмі, як Він сидів серед учителів та слухав і запитував їх. Усі ті, що Його слухали, чудувались Його розумові й відповідям. Побачивши Його, вони були здивовані, й сказала Йому Його мати: «Дитино, чому ти це так зробив нам? Ось батько Твій і я, боліючи, Тебе шукали.» Він же відповів їм: «Чого ж ви Мене шукали? Хіба не знали, що Я маю бути при справах Отця Мого?» Але вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм.

Він залишив батьків не задля дитячої забаганки чи впертості. Він відійшов, бо цього вимагали «справи Отця», для яких Він прийшов на землю. Він мусив бути послушним Своєму покликанню. Його місце було у святині.

Стурбовані Батьки забули про це, отож Він їм нагадав, коли після відчайдушних пошуків вони знайшли Його у святині:

«Чого ж ви Мене шукали? Чи не знали, що Я маю бути при справах Отця Мого?»

Але, як говорить Євангеліє, вони все одно не зрозуміли того, що Він їм сказав. Чи можна їм дивуватися? Вони тільки вчилися трудної ласки батьківства супроти… Божого Сина. Вони були просто Батьками, які загубили люблене Дитя, і з завмиранням серця, сповнені тривоги, шукали Його упродовж трьох днів. Вони були людьми, яким на деякий час було довірено клейнод, – а Той раптом загубився…

У кожній сім’ї настає час такого випробування.

Ось, підростаючи, дитина починає віддалятися від батьків. Ще так недавно трималася за мамину спідницю, а слово батька було для неї святим. Вона ділилася з батьками кожною думкою, розповідала про все, що з нею траплялося, проводила разом із батьками кожну вільну хвилину. І раптом, якось непомітно, вони почали втрачати її з виду. Вона вже має свої таємниці. Нікому не звіряється. Ходить своїми дорогами. Цілком не хоче бути лікарем, як вимріяв собі батько. Хриплуватим дискантом починає виголошувати свою думку, незалежне міркування, самостійні рішення.

З-перед їхніх очей щезло те чарівне слухняне дитя, яке горнулося до мами. Воно загубилося у великому натовпі світу, що є вже за порогом батьківського дому. Ухиляється від ніжності: це годиться для дошкільнят, а він вже не дитина. Але ще і не дорослий. Отже, властиво, – ким він є? Він-бо загубився також сам для себе, сам себе не розуміє. Він розгубився, намагаючись самоідентифікуватися, розгубився в почуттях, у змінних настроях, які носять його, як гойдалка: то під саме небо, то, через хвилину, – у несподіваний смуток і байдужість.

Він губиться також у нововідкритих вартостях. Коли він вийшов за поріг батьківського дому, його оточила така кількість звуків, голосів, аргументацій і систем, які хотіли би здобути його для себе, що він сам вже не знає, де правда.

Він відчуває в собі дисонанси, неспокій і суперечності.

«Він сам не знає, чого хоче», – втративши терпець, говорять батьки, марно шукаючи контакту й порозуміння з підлітком.

Це відбувається тому, що між дитинством і дорослістю є хитка, неміцна і вузька кладка, яку неможливо перескочити, – перехідний вік. Треба залишити освоєний берег дитинства, щоб, переживши тимчасову втрату рівноваги, замішання понять, пробуючи власні сили й розпізнаючи дорогу, перейти на той другий берег. Там, на березі зрілості, чекають батьки, які так скучили за своєю дитиною, які з хвилюванням, а часом навіть із тривогою у серці пильнують за кожним рухом своєї дитини під час цього складного переходу через «важкий вік», через розхитану кладку.

Ісус, Богочоловік, виростаючи в найповнішій гармонії людської природи, вільний від будь-якого сум’яття, від найменшого пороку, також завдав клопоту Своїм Опікунам саме на порозі дорослості. Це перше віддалення було першим сигналом великих майбутніх завдань, першим нагадуванням, що тихий безпечний дім у Назареті – це тільки тимчасовий, вступний етап Його дороги. Найсвятіша Родина віднайшла себе у святині.

Наші сім’ї також мусять визначити для себе збірний пункт у святині, місце зустрічі – в Бозі. Дитині треба завчасу показати напрямок, показати дорогу до святині, прищепити навички звертатися до Бога в усіх життєвих обставинах. І тоді, коли вона вирушить у цю першу самостійну мандрівку в світ, коли почне шукати по-своєму, – можна бути певним, що не загубиться. Настане радісний день віднайдення у Бозі. Хоча, може, не по трьох днях, а по трьох роках терпеливого чекання і болісних пошуків.

А час цієї позірної розлуки є випробуванням любові для обох сторін. Це також виховний урок для… батьків, які, як колись Йосиф і Марія, мусять зрозуміти, що їхня дитина належить Богові. Що вона має свою місію, яку мусить сповнити, має окреме покликання, своє місце у великих «справах Отця». Вони мусять зрозуміти, що батьківський дім – це перший, тимчасовий, етап цієї дороги, а потім, як струмок із джерела, життя дитини мусить поплисти власною незалежною течією.

Пливуть річки – кожна власним річищем, через різні землі, різні села й міста, а всі – зливаються в морі. Від’їжджають діти на табори, але й там не забувають про Святу Літургію в неділю. Хоч розділяє родину хвороба, але і так усі зустрічаються в молитві. Розділяє родину і смерть, але й далі всі є разом, як тільки стають навколішки до молитви. Іноді розділяє родину гнів, але все-таки вона віднайдеться, якщо від початку, від свого джерела всі зберегли спільний напрямок – до Бога. Так як річки в морі, усі зустрічаються у святині. І хоч би всі діти відплили в різних напрямках своїх покликань, усі віднайдуть одне одного в тому, «що належить до Отця».

Попередній запис

Йосиф

Христове дитинство, Герріт ван Гонтгорст Мт. 1:18-25; 2:13-23 ...ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: ... Читати далі

Наступний запис

Бути собою

Іоанн Хреститель і фарисеї, Джеймс Тіссо Йоан Хреститель, Мт. 3:1-12 Того часу з'явився Йоан Хреститель і ... Читати далі