Злодійство на всіх рівнях

Ви гадали, що злодійство – це коли хитрі лиходії обачливо умикають в інших людей щось дороге і потрібне? Ви гадали, що злодійство – це завжди спроба добути те, чого бракує для повного щастя? Доведеться вас розчарувати. Цей гріх набагато вигадливіший. Іноді йому взагалі не треба нічого чужого. Тому що головна його здобич – ви самі.

Дядько Коля в країні електродів

Як діє злодійство на людську душу, я уперше відчув років у тринадцять. Вірніше сказати, відчув я це набагато пізніше, через багато років. Тоді, у дитинстві якраз навпаки – жодних почуттів і переживань не було. Був просто факт, який я досі намагаюся осмислити і ніяк не можу зробити це повною мірою.

Був у мене друг Генка за прізвиськом Моряк. Його сім’я жила в робочому гуртожитку, де, як у пісні співається, – «на тридцять вісім кімнаток лише одна вбиральня», і та у дворі. А от загальна комора була в приміщенні. Такий маленький закут у коридорі, що суцільно складався із стінних шаф, на яких висіли великі навісні замки. Одного разу ми разом з Генкіним татком пішли туди за якоюсь залізякою для велосипеда. Татко зняв замок і відкрив двері. Його шафа майже вся була забита електродами для зварювання. Пачки в заводській упаковці лежали на полицях стрункими рядками, немов у магазині або на складі.

Я запитав:

– Дядько Колю, ти зварювальник?

Моряків тато здивовано подивився на мене:

– Я? Та ну, було б бажання очі випалювати. Це ж шкідлива робота. Не, я – водієм на навантажувачі.

– А навіщо тобі стільки електродів?

– Як навіщо? Я ж у зварювальному цеху працюю.

– Ну.

– От тобі і «ну». Що я ще можу звідти винести, окрім електродів?

– Ти їх продаєш, так?

Дядько Коля радісно засміявся:

– Ти, Сашко, зовсім нетямущий. Хто ж їх у мене купить, коли півміста на заводі працює? Кому потрібно буде – притягнуть самі, безплатно. Та і чого ними варити, електродами цими?

Більше я його ні про що не запитував.

Взагалі, девіз «тягни з роботи все, що тільки можеш» був тоді для безлічі людей негласною нормою. Ніхто особливо не замислювався – навіщо. Просто тягнули і складали удома. Може згодиться.

Це було злодійство, як мовиться, безглузде і нещадне. Коли людина краде вже не з якоїсь користі, а взагалі незрозуміло заради чого. Запитай – навіщо, вона і відповісти не зможе. Письменник Сергій Довлатов згадував, як один його інтелігентний знайомий вкрав на роботі відро цементного розчину. Дорогою розчин, природно, схопився і затвердів. Викрадач викинув скам’янілу брилу неподалік від власного будинку. Другий його знайомий вкрав вогнегасник. Третій – пюпітр з клубу самодіяльності. Нікому з них ці речі не були потрібні. Довлатов вважав, що таке безцільне злодійство носить метафізичний характер.

І я повністю з ним згоден у цьому визначенні.

Мені самому в студентські роки довелося вкрасти крислатий кактус з кабінету секретаря парткому. А мій сусід по кімнаті одного разу притягнув у гуртожиток величезний годинник, який він навіщось зняв із стовпа на вулиці. Був в усьому цьому якийсь кураж, який розбурхував кров, робив життя гострим і непередбачуваним. Можна було б визнати це лише грою, звичайними пустощами погано вихованої молоді, коли б не одна обставина: коли ми прийшли в Церкву, усі подібні «ігри» тут же припинилися. Заповідь «не вкради» відсікла їх від нашого життя раз і назавжди. А коли якісь ірраціональні дії припиняються через виконання Божої заповіді, це вірна ознака того, що метафізика за ними стояла дуже темна. І що ховався в цій пустотливій темряві той, хто ще в Едемському саду учив людей не вірити Богові і пропонував їм урізноманітнити своє життя через куштування забороненого плоду.

Пригоди Вінні Пуха

З Генкою Моряком ми разом ходили на заняття в радіогурток. Паяли нескладні схеми, малювали в зошитах будову радіоламп і транзисторів. Ну і підкрадали деталі по дрібниці. Благо їх там було навалом у буквальному розумінні слова. Конденсатори, резистори, діоди та інше корисне радіобарахло розміщувалося у великих шухлядах без жодного обліку. Якщо для схеми потрібна була якась деталь, ми відшукували її в цих покладах, немов старателі на золотій копальні. А заразом прихоплювали пару-трійку непотрібних – додому, про запас.

От там, у радіогуртку, і стався випадок, про який я пам’ятатиму, напевно, до кінця життя. Керівником у нас був повний лисий чоловік за прізвиськом Вінні Пух. Поки ми диміли паяльниками над якимсь приймачем або кольоровомузикальною приставкою до магнітофона, Вінні Пух неспішно займався своїми дорослими справами. Він працював у місцевому РОВД, налаштовував там системи сигналізації в позавідомчій охороні. І іноді приносив на заняття різні пристрої, які потребували ремонту.

У той нещасливий день він розбирав якусь хитру електроскриню, напхану однаковими знімними платами розміром з дві сірникові коробки. Мабуть, щоб не переплутати їх порядок, Вінні Пух виймав плати з пристрою і відразу ж акуратним рядком розкладав на першому учнівському столі. Гадаю, це були прообрази майбутніх чіпів.

Плати, немов дивовижні жуки, виблискували чорним лаком транзисторів. Я знайшов момент, узяв крайню в ряду і непомітним рухом опустив її за халяву чобота.

Пропажу Вінні Пух виявив вже після нашого відходу, коли став встановлювати плати на місце. Через пару днів ми прийшли на чергове заняття, і я уперше побачив, як виглядає справжній людський відчай. Вінні Пух навіть не просив віддати йому зниклу плату. Він благав нас про це.

– Хлопці. Ну будь ласка. Я нікого не каратиму, обіцяю. Я… Я… Будь-які деталі вам дам натомість, які скажете. Хочете – магнітофон подарую тому, хто це зробив. Нікому не скажу. Тільки поверніть!

Видно було, що приперло мужика серйозно. Купити таку ж плату було ніде, самому повторити заводську зборку не вийшло б. А без зниклої деталі міліційний пристрій працювати відмовлявся.

Я дивився, як страждає і принижується доросла людина, яка не зробила мені нічого поганого. Добре пам’ятаю, що в серці не було навіть щонайменшого співчуття. Я просто сидів, дивився на нього, і мені було байдуже. Що це за окаменіння душі, звідки взялася така безжалість у тринадцятирічному хлопчаку, жодними раціональними аргументами пояснити неможливо. Гадаю, це була справжня одержимість духом злодійства, що вбиває в людині будь-яке співчуття до обкраденого.

Ні, зрозуміло, що зізнатися в крадіжці було справою небезпечною. Але ж потайки підкинути плату в якусь шухляду з деталями я б зміг без всяких проблем. А от навіть думки такої не виникло тоді.

І валялася потім ця плата в мене удома багато-багато років без жодного застосування. Поки не загубилася під час чергового переїзду. Згадувати про цей випадок я почав тільки після тридцяти. І чим старше ставав, тим сумнішими були ці спогади. Мабуть, з віком я зміг подумки поставити себе на місце нещасного Вінні Пуха.

До слова кажучи, своєю злодійською радіоздобиччю я того ж дня похвалився перед Генкою Моряком. Друг повністю схвалив мій вчинок. Через декілька років він сяде у в’язницю за крадіжку бінокля в яхт-клубі. Потім будуть ще три судимості за такі ж безглузді злочини. Востаннє Моряка посадили за те, що він зняв акумулятор із зламаного автокрана, що стояв на узбіччі. Йому тоді було вже під сорок.

У нашої мами довгі руки

Можливо, хтось зараз подумає, що безглузде і нещадне злодійство подібного роду було властиве лише радянським людям. Але на жаль. Знайома розповідала, як під час недавнього московського урагану на їх машину впало дерево, зім’яло дах і розбило заднє скло. Поки вони, почувши виття «сігналки», спускалися з шостого поверху, якась жінка, що проходила повз з двома маленькими дітьми, витягнула через розбите вікно великого плюшевого ведмедя, що валявся ззаду за спинками сидінь. Витягнула і віддала своїм дітям. Сусідка бачила це у вікно, розповіла потім хазяям. От уявіть собі тільки – ураган навколо дерева валить, у тебе – двоє малят поруч, а ти на очах у них лізеш у чужу машину за копійчаною іграшкою. Поки хазяї не прийшли.

Гадаю, це буде сильніше, ніж довлатовський цемент, електроди дядька Колі і мій кактус разом узяті. І жодні пояснення тут вже нічого не пояснять. Немає про що тут говорити. Не про слова це вже.

Напевно, тому і дав нам Господь «не вкради» саме як заповідь, як залізне непорушне правило, яке не підлягає обговоренню. Хочеш бути Божим – виконуй. Не виконуєш – пустуй далі з невідомими до пори мешканцями метафізичної пітьми.

Усі заповіді по суті лише обкреслюють межі нашої людяності, за якими закінчується уподібнення Богові і починається уподібнення дияволові. Заповіді охороняють у людській душі простір, на якому здатна розцвісти наша любов до Бога і до інших людей. Порушиш хоч би одну з них – і відразу ж на цей залитий сонцем луг хлине крижана сатанинська байдужість, виморожуючи усе живе і перетворюючи тебе на безсердечну істоту. Здатне, приміром, байдуже спостерігати за стражданнями бідолахи, в якого ти щойно вкрав абсолютно непотрібну тобі річ.

Попередній запис

Вірні і багатство

Розпочавши в попередньому дописі мову про стереотипну думку про те, що віруючі люди повинні бути бідними, слід зауважити, що багатьох ... Читати далі

Наступний запис

Погани «русского мира»

Так вже заведено в цьому світі: коли люди не поклоняються істинному Богу, вони починають поклонятися ідолам. Таким ідолом для багатьох ... Читати далі