Часом люди скаржаться, що треба нагадувати ближнім про цілком очевидні речі. Що ж, це твердження має сенс, адже ніщо настільки швидко не забувається, як, здавалося б, цілком очевидні речі. Але окрім очевидних речей є і неочевидні речі, принаймні, для багатьох з нас. Хоча нашому оточенню вони здаватимуться цілком зрозумілими. Отже, на варто оцінювати (борони, Боже, щоб осуджувати) наших ближніх виключно по собі. Але легко сказати, та вкрай важко втілити… Між іншим, у багатьох випадках нам вкрай важко, а то зовсім нереально, оцінювати людей у відриві від власного досвіду.
Приміром, мене особисто нещодавно осінила, осяяла думка, прийшло усвідомлення того, що люди, які не вірять у Бога, або вірять, так би мовити, «у душі», тобто фактично ніяк не вірять у Нього, навіть думки не припускають, що на Нього можна покладатись, просити про щось. Ну, можливо, вони знають про це, без сумніву в їхньому житті неодноразово зустрічалися люди, які саме це і робили, заодно свідчачи про це. Проте, щоб самим це спробувати, щоб довіритися Богу… Ні. І жодні негаразди і поневіряння не змусять змінити їхньої думки.
Віруючій людині усвідомити цей факт якщо нереально, то вкрай тяжко: як так можна жити, не покладаючись на Господа Бога? Гаразд, коли в людини (зауважу, у дорослої людини, облишимо дітей), звісно, за загальнолюдськими мірками все гаразд: здорова вона та її близькі, у домі її лад та спокій, і в матеріальному плані все гаразд, і в «духовному» теж повний порядок – сумління не нагадує про себе. Тоді так, можливо, людина має причини покладатися на себе і власні сили. А коли цього немає, тоді що? З тугою і з щемом у серці зітхати за старими добрими часами? Багато людей роблять саме так.
Але тут мимоволі спадає на думку друге питання: вам взагалі доводилося стикатися з людьми, в яких якраз все гаразд? Мені особисто так… Але це були віруючі люди. Втім, серед невіруючих людей подібне теж трапляється, але скільки може тривати така ідилія? Судячи, знову ж таки, з власного досвіду, не дуже довго, принаймні, як би хотілося цього людям. І де вихід? На це питання чітку відповідь дає Біблія: «Тільки в Богові спокій, душе моя, тільки на Нього надія моя» (Пс. 61:6). Звісно, якщо ти віруючий, а якщо – ні?
І тут, як з чарівної скриньки вискакує третє запитання: А чому б невіруючій людині, не ризикнути, і не довіритися Богові? А раптом, як полюбляють казати у світі, все стане на свої місця? А може стане навіть краще, про що людина навіть не намагалися мріяти? Адже недаремно Біблія запевняє: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють» (Мф. 7:7,8). І це, між іншим, сказав не аби хто, а сам Господь Ісус Христос, якщо вже мова зайшла про серйозні речі і про авторитет тих, хто їх промовляє: якщо хто з вірних призабув, то у світі важливий авторитет промовця, а в нас є абсолютний авторитет – Бог і Його вічне слово. Так чому б не довіритись Йому, адже гірше не стане? І це люди добре знають.
Але довіритись Богу зголошується насправді не так багато людей: переважна більшість якось намагається покладатися на власні сили, інших людей, народні забобонні прикмети, на уряд, загалом, на все, окрім Господа Бога. Але цей сумний факт вам і без мене відомий. Як відома істинність наступних біблійних слів: «Споживіть і побачите, що благий Господь. Блажен муж, що уповає на Нього» (Пс. 33:9).
Автор: Михайло Лукін
