Звернемося тепер до слів Ісуса. Ми бачили, що перша група слів про Сина Людського стосується Його майбутнього пришестя. Більша частина цих слів міститься в промові Ісуса про кінець світу (Мр. 13:24-27) та в описі суду над Ісусом (Мр. 14:62). Тому їх слід розглянути в другому томі книги. Тут я хотів би лише вказати на одну важливу річ: це слова про майбутню славу Ісуса, Його пришестя для Страшного суду та зібрання праведних, «вибраних». Але не забудемо про те, що ці слова про Сина Людського звучать в устах Того, Хто стоїть перед суддями, приймаючи насмішки і образи, з усією очевидністю показуючи нам, що Його Слава невіддільна від Його страждань.
Хоча про страждання не говориться, але вони є тією дійсністю, в якій Ісус перебуває і промовляє до Синедріону. Несподіване поєднання цих двох образів – Слави і страждань Сина Людського – виявляється у Матея в притчі про Страшний суд (Мт. 25:31-46), в якій «Син Людський», що судить, ідентифікує Себе з голодними і спраглими, чужинцями, нагими, хворими, ув’язненими – з усіма страдниками цього світу – і ставлення до них характеризує як ставлення до Нього Самого. Це не є абстрактною алегорією Судді світу. Його Воплочення є тією реальною, конкретною основою, на якій ґрунтується це самоототожнення зі страдниками світу. Він не має майна та батьківщини, не має місця, де Свою голову прихилити (Мт. 8:20; Лк. 9:58). Він є полоненим, звинуваченим і вмирає нагим на хресті. Ототожнення Сина Людського, що судить світ, зі страждальцями всякого роду передбачає ідентичність судді з земним Ісусом і показує внутрішню єдність Хреста і Слави, земного буття в приниженні і майбутніх повноважень судити світ. Син Людський один-єдиний – це Ісус. Ця ідентичність показує нам шлях, показує нам критерій, згідно з яким колись оцінюватимуть наше життя.
Зрозуміло, що критика всі ці слова про грядучого Сина Людського не вважає автентично Ісусовими. Лише два тексти цієї групи від Луки – щоразу іншою частиною критичних екзегетів – класифікуються як справжні Ісусові слова, які Йому можна «приписати». Це, по-перше, Лк. 12:8-9: «Кажу вам: кожен, хто визнає Мене перед людьми, і Син Людський визнає такого перед ангелами Божими. Хто ж Мене відречеться перед людьми, того і Я відречуся перед ангелами Божими…». Другий уривок – це Лк. 17:24 і далі: «…Як блискавка, що, блиснувши, світить з одного краю неба до другого, так буде свого дня Син Людський. А перше Він мусить багато страждати й бути відкинутим цим родом…». Причина, чому над цими текстами змилувалися критики, полягає в тому, що в них Син Людський та Ісус неначе розрізняються; особливо в першій цитаті Син Людський, мовляв, очевидно не тотожний Ісусу, що говорить.
На це слід насамперед сказати, що в усякому разі найдавніша традиція розуміла це не так. Достатньо звернутись до паралельного тексту в Євангелії від Марка: «Хто буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими ангелами» (Мр. 8:38). І хоча тут не мовиться прямо про ототожнення Ісуса і «Сина Людського», але сама структура речення, його логіка підводять до того з усією очевидністю. В Євангелії від Матєя словосполучення «Син Людський» в паралельному фрагменті відсутнє, але тим очевидніше постає зв’язок між Ісусом і грядучим Суддею: «Хто ж Мене зречеться перед людьми, того й Я зречусь перед Отцем Моїм небесним» (Мт. 10:32-33). Але й у Луки, виходячи зі загального змістового скерування, ідентичність зовсім чітка. Звичайно, Ісус говорить у притаманній Йому завуальованій формі, що останній крок до розуміння полишає слухачеві. Але функціональне ототожнення в паралельності визнання і зречення тепер та на Суді, перед Ісусом і Сином Людським, набуває свого сенсу лише на основі онтологічної ідентичності.
Судді Синедріону зрозуміли Ісуса зовсім правильно, та й Ісус їх не поправляє, кажучи щось на кшталт: «Але ж ви зрозуміли Мене неправильно; грядучий Син Людський – це інша особа». Внутрішня єдність між пережитою кенозою[1] Ісуса (Флп. 2:5-11) та Його приходом у славі є провідним мотивом Його вчинків та слів, саме тим новим, «автентично Ісусовим», що не вигадувалося, а є характерною рисою Його постаті та мовлених Ним слів. Окремі тексти тісно пов’язані між собою і не стають зрозумілішими від того, що їх виймають із загального контексту. Ще виразніше, – ніж в першому тексті із Євангелія від Луки (Лк. 12:8-9), якому процедура виймання цитати із загального тексту не наносить великої шкоди, – це видно з другого тексту Євангелія від Луки (Лк. 17:24-25), в якому якраз і відбувається цілковите злиття двох образів. Син Людський з’явиться не тут чи там, а засяє всім як блискавка з одного краю неба до іншого, так що всі дивитимуться на Нього, Проколотого (пор. Од. 1:7); але перед тим Він – саме цей Син Людський – мусить багато вистраждати і бути відкинутим. Пророцтво страждань і проповідування слави нероздільно взаємно переплетені. Одне й друге чітко стосується одного й того самого: саме Того, Хто, промовляючи ці слова, вже прямує назустріч стражданням.
У словах, в яких Ісус говорить про Свою теперішню діяльність, ми теж натрапляємо на обидва аспекти. Ми вже коротко розглянули Його вислів про панування Сина Людського над суботою (Мр. 2:28). У цьому місці виявляється саме те, що Марко в іншому місці описує так: «Дивувалися його навчанню, бо навчав Він їх як повновладний, не як книжники» (Мр. 1:22). Він ставить Сам Себе на сторону Законодавця, Бога; Він не тлумач, а Господь.
Це стає ще виразнішим у розповіді про розслабленого, якого його друзі на ношах з даху поклали до ніг Ісусові. Замість того, щоб промовити слова зцілення, як того сподівалися паралізований і його друзі, Ісус спочатку каже до страждаючого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мр. 2:5). Прощати гріхи може лише Бог, – справедливо заперечують на ці слова книжники. Якщо Ісус приписує «Сину Людському» ці повноваження, то Він претендує на те, щоб мати достоїнство Самого Бога і діяти на цій основі. Щойно після втіхи прощення лунають очікувані слова: «’Щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі гріхи відпускати’, – мовить до розслабленого: ‘Кажу тобі: встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому’» (Мр. 2:10-11). Тут ми чуємо ті самі слова про право на Божу владу, які призводять до страждань. Тут повновладні слова Ісуса підпорядковані Його Страстям.
Перейдемо до третьої групи Ісусових слів про Сина Людського: пророцтв про страждання. Ми вже бачили, що три пророцтва страждань в Євангелії за Марком, які поділяють текст та сам шлях Ісуса, виразніше сповіщають Його майбутню долю та її внутрішню необхідність. Вони виявляють свій глибинний центр та свою вершину в реченні, що йде за третім сповіщенням про страждання та тісно з ним пов’язаною промовою про панування і служіння: «Бо й Син Людський прийшов не на те, щоб Йому служити, лише щоб служити й віддати Своє життя як викуп за багатьох» (Мр. 10:45).
Перегук з піснями Слуги Господнього (Іс. 53), виявляє в образі Сина Людського ще одну сюжетну лінію, що зіставляє Його зі старозавітною традицією. Ісус, Який, з одного боку, ототожнює Себе з грядучим Суддею світу, тут порівнює Себе зі страждаючим і вмираючим Божим слугою, якого оспівує пророк у своїх піснях. Так можна зауважити єдність страждання і «вивищення», приниження і слави. Служіння є істинним способом правління і дає нам відчути дещо з Божого способу правління, «правління Бога». У стражданнях та у смерті життя Сина Людського цілковито стає «подією» – життям заради іншого; Він стає Спасителем і Відкупителем для «багатьох»: не лише для розкиданих по світу дітей Ізраїля, а й для дітей Божих взагалі (пор. Йо. 11:52), для людства. У Своїй смерті «за багатьох» Він переступає межі місця і часу, сповняючи тим самим Вселенський смисл Свого післанництва.
Поєднання бачень пророка Даниїла про грядучого Сина Людського і переданих Ісаєю образів страждаючого Божого слуги давніша екзегеза вважала справді новим і особливим в Ісусовій ідеї Сина Людського, ба центром Його самоусвідомлення взагалі, і цілком справедливо. Проте нам слід додати, що синтез старозавітних традицій, який здійснив Ісус в образі Сина Людського, простягається ще ширше, зводить разом ще більше сюжетних ліній старозавітних традицій.
Тут, у відповіді Ісуса на запитання, чи Він Месія, Син Благословенного, насамперед перегукуються Дан. 7 та Пс. 110: Ісус усвідомлює Себе Тим, Хто сидить «по правиці Сили», як говорить псалом про майбутнього царя-священика. Далі, у третє пророцтво страждань зі словами про відкинення Сина Людського старійшинами, первосвящеником та книжниками (Мр. 8:31), вкраплені слова із псалма 118: про камінь, відкинутий будівничими, що став наріжним (стих 22); так виявляється і зв’язок із притчею про невірних виноградарів, в якій Господь вживає ці слова, щоб пророкувати Своє відкинення і Воскресіння, а також майбутню нову спільноту. Через зв’язок із притчею виявляється й тотожність між «Сином Людським» та «Сином улюбленим» (Мр. 12:1-12). Нарешті, не забудемо Книги Мудрості (Муд. 2), де описується протистояння «злодіїв» праведникові: «…Він… вихваляється, що Бог йому за батька… Якщо праведник справді є син Божий, то захистить його … Засудімо його на смерть ганебну…» (Муд. 2:16-20). Фолькер Гампель вважає, що Ісусові слова про викуп-спокутування слід виводити не з Іс. 53:10-12, а з Прип. 21:18 та Іс. 43:3, що, на мою думку, дуже малоймовірно (за Schnackenburg, Die Person Jesu Christi, цит. вид., с. 74). Істинною відправною точкою є і залишається Іс. 53; інші тексти лише свідчать, що цей фундаментальний образ введений в широкий контекст, входить в розгалужену систему внутрішніх зв’язків.
Ісус жив цілісністю Закону і Пророків, як Він постійно говорив Своїм учням. Усе Своє єство і діяння Він вважав об’єднанням і тлумаченням цієї цілісності. Йоан висловив це так: Сам Ісус є «Словом» (1 Йо. 1:1-4). Всі обітниці Божі в Ньому – «Так», – пише про це Павло (2 Кор. 1:20). У загадкових словах про Сина Людського ми стикаємося з дуже сконцентрованою найглибшою характерною рисою постаті Ісуса, Його місії та буття. Він походить від Бога, Він є Богом. Але саме через це – приймаючи людськість – Він приносить справжню людяність.
«Приготував єси тіло Мені», – каже Він, згідно з Посланням до Євреїв (Євр. 10:5), Своєму Отцеві, відмінюючи при цьому слова псалма, в якому написано: «Слух направив ти мені» (Пс. 40:7). Там це означає, що основою життя є послух, згода на Боже Слово, а не на жертви і приношення. Тепер Той, Хто є Словом, Сам приймає тіло, приходить як людина від Бога і притягує до Себе всю людськість, вносить її в Слово Боже, чинить її «слухом» для Бога і таким чином «послухом», примиренням між Богом і людиною (2 Кор. 5:20). Він Сам стає справжньою «жертвою», цілковито віддаючи Себе в слухняності та любові, люблячи «до кінця» (Йо. 13:1). Він походить від Бога і тому є основою справжньої людськості. Отже, за словами Павла, щодо першої людини, що була і є землею, Він є другою, остаточною (останньою) людиною, «небесною», «Духом животворним» (1 Кор. 15:45-49). Він приходить, і водночас Він є новим «Царством». Він не лише один, а чинить нас усіх «одним» зі Самим Собою (Гал. 3:28), новим людством.
Спільнота, яку бачить Даниїл здалеку («наче Син Людський»), стає особою, але ця особа у своєму «за багатьох» переступає межі індивіда і охоплює «багатьох», стає з багатьма одним Тілом і «одним Духом» (пор. 1 Кор. 6:17). До такого «наслідування» Він нас закликає: ввійти у нову людськість, а тому й у сопричастя з Богом. Звернемось знову до слів апостола Павла: «Як той (перший чоловік, Адам), що від землі, був земним, так і його нащадки; і як той, що з Неба приходить, небесний, так і його нащадки» (1 Кор. 15:48).
Вислів «Син Людський» залишився збереженим за Самим Ісусом, але новий образ єдності Бога й людини, яка в ньому виражається, пронизує весь Новий Завіт, карбуючи його. Про цю нову людськість, що походить від Бога, йдеться в наслідуванні Ісуса Христа.
[1] Кеноза – (гр.: «кенозис»): самозречення; добровільна відмова Сина Божого від божественної слави у Своєму воплоченні (Флп. 2:6-7).
