Пекло існує

Сьогодні мало хто вірить в існування диявола чи пекла. Чому люди не вірять у диявола, якщо навколо так багато диявольського? Комуністи безуспішно намагалися переконати нас у тому, що Бога нема, але вони таки переконали нас у тому, що існує диявол. Ми не можемо пояснити усе зло, що існує сьогодні у світі. Заперечуючи існування диявола, люди заперечують існування пекла. Заперечуючи правосуддя Бога, вони заперечують існування провини і гріха. Основною причиною того, що так багато сучасників не вірять у пекло є те, що вони не вірять у свободу і відповідальність. Існування пекла є у світі одним із найпереконливіших аргументів, який підтверджує реальність свободи. Бог дозволяє нам мати вільний вибір, Він дозволяє нам вільно вибирати вічність. Не вірити в пекло означає стверджувати, що наслідки добрих і поганих вчинків не є значущими. Однак існує велика різниця між тим, що п’є ваша душа – чесноти чи порок. Важко створити вільну націю без суддів і в’язниць, так само, як важко створити вільний світ без суду і пекла. Жодна державна Конституція не зможе існувати навіть півроку лише на основі ліберального християнства, яке заперечує те, що мав на увазі Христос, коли говорив: «Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований»[1].

Чи звертали ви коли-небудь увагу на те, що святі бояться пекла, але ніколи не заперечують його існування? Великі грішники заперечують існування пекла, але не лякаються його ані на мить. Диявол ніколи не буває дуже сильним доти, поки не знайде людину, яка заперечує його існування. Сучасна людина, яка не живе згідно зі своєю совістю, хоче мати релігію без хреста, Ісуса Христа без Голгофи, Царство Боже без суду, а в церкві вона хоче бачити поступливого священика, який ніколи б не оскверняв її сором’язливі вуха згадками про пекло.

Чому ми вихваляємо людей, які вирішили вкласти інвестиції в якусь ферму чи завод, і ніколи не згадуємо про те, яку дорогу вони вибрали у вічності – до раю чи до пекла? Уявімо, що нема Небесного судді чи Головної книги, де були б записані усі наші хороші вчинки і гріхи. Уявімо, що в нас немає совісті, яка б розмежовувала правильне і хибне, і немає пам’яті, щоб фіксувати наші злочини і гріхи. Уявімо, що не існує офіційного вироку судді. Чи залишилося б тоді в нас щось таке, що могло б нам вказувати на нашу подальшу долю, що чекає на нас і залежить від того, як ми прожили своє життя? Я маю на увазі наші пристрасті, страхи, сум і неспокій.

Йдеться про таємний світ, який горить всередині і виходить назовні дивним способом. Чому люди зазнають так багато душевних страждань, якщо в них ще нема пекла? Зерна, що були присипані землею, шукають світла; дерева в гущавині лісу також тягнуться до сонячного світла; морські мушлі прямують до берега; уламок скла, що раптом потрапив у тіло, також шукає виходу назовні; злочинець завжди повертається на місце злочину. Негідні вчинки виливаються на голови психоаналітиків, а разом з ними і усі душевні муки, неспокій і страждання, що були спричинені цими вчинками і мучать людську душу. Якщо шлунок містить у собі отруєну їжу, то хіба він не намагатиметься позбутися цієї гидоти, що є всередині? Хоча люди і заперечують існування Бога і суду, та вони все одно свідчать про Його існування наслідками свого життя. Їхня обтяжена гріхами совість так чи інакше не може втекти від суду, бо через свої гріхи сама себе терзає душевним пеклом. Ті, що заперечували існування плодів кохання, бачать дітей, що стоять біля вікон, шукаючи оченятами батьківської ласки.

Зрештою приходить тривога, неспокій і страх. Про тих, хто усвідомлює власний гріх, можна сказати словами поета: «І навіть атеїст у темряві тремтить». Кожен, хто в цьому світі перебуває в стані ласки, містить у собі зерно слави. Ті ж, що перебувають у стані важкого гріха, навіть якщо вони заперечують існування Бога, містять у собі зерно пекла. Пекло, як і рай, починається в тогочасному житті; і жодне з них тут не закінчується. Сучасна література описує, як пекло перемістилося всередину людини після того, як вона заперечила його існування ззовні. Наш благословенний Господь п’ятнадцять разів згадує про пекло, одинадцять разів – про вічний вогонь. Загалом у Новому Заповіті про вічний вогонь згадано тридцять разів. Наш Господь сказав: «І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу, і тіло вам занапастити в геєнні»[2].

Наш Господь описував пекло як місце, «де черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає»[3]. Зазвичай черв’як живиться тілом, що розкладається, а потім і сам гине. У цьому світі вогонь горить і згасає сам. Але тут наш Господь мовить про черв’яка, який ніколи не гине, і про вогонь, який ніколи не гасне. Це той черв’як, який ніколи не вмирає в нашій пам’яті і завжди щоразу глибше вгризається в нашу непокаянну совість. Наш Господь мав на увазі два види руйнування: внутрішнє «поїдання» – це черв’як, і зовнішня «пожираюча» сила в темряві – це вогонь. Можливо, вогнища запалюються в цьому житті тому, що люди відкидають любов до Бога. Поет Їітс писав: «Яким би не було полум’я ночі, людське просмолене серце отримало поживу»[4]. Кожен з нас замкнений у власній неповторності. Поет Шеллі, якому було добре знайоме відчуття цього внутрішнього пекла, писав: «І совість, ця невмируща змія, кличе своє отруйне сімейство до виконання нічного завдання»[5]. Це черв’як, який ніколи не вмирає.

Чому Бог не попереджає нас? А яка користь була б від іще одного попередження? Пам’ятаєте, саме про це просив один багач у притчі про багача і жебрака Лазаря?[6] Багач благав, щоб хтось повернувся з того світу і розповів його братам, як тяжко він страждає в пеклі. Припустимо, що Бог задовольнив прохання багача і відправив його назад до його п’ятьох братів, і вони впізнали його. Гадаєте, вони б змінилися? Вони, можливо, вимагали б від нього доказу того, що він справді жив, помер і побував у місці, де душа відділяється від тіла. Тут важливо зрозуміти, що суд і пекло є поняттями віри, а не об’єктами візуального сприйняття. Якщо воскреслий Христос не є доказом для відчуттів, тоді будь-хто, воскреслий після смерті, не може бути для нас переконливим застереженням. Якщо воскресіння Христа не переконало тих, що були свідками цього, то воскресіння померлого чоловіка, який прийшов з пекла, і поготів не було б переконливим попередженням. Якби від багатія прийшов посланець, брати, напевно, спробували б його вбити, так само, як фарисеї намагалися вбити Лазаря, якого наш благословенний Господь воскресив із мертвих.

Чому душі ідуть до пекла? Лишень тому, що відмовляються любити, це єдина причина. Юнак любить дівчину, купує їй подарунки, зберігає їй вірність, благородно і добре ставиться до неї. Вона ж до нього ставиться нещиро, приймає усі його подарунки, але зраджує його. Навіть після того, як ця дівчина обдурила його сотню разів, юнак і далі любить її. Зрештою, настане момент, коли він скаже: «Годі! Мені урвався терпець. Любов минула». Бог, наче Гончий Небес, переслідує нас упродовж усього життя, запрошуючи до Свого Царства, пропонуючи сісти з Ним за банкетний стіл Євхаристії, зміцнюючи нас Своєю ласкою і Своїми таїнствами. Ми відкидаємо ці запрошення, зраджуємо Його, відмовляємося любити Його, і зрештою, коли приходить смерть і наше життя вже завершене, ця любов більше ніколи не повертається. Любов вічна, як вічне пекло. Чого ніколи не може пробачити любов? Ненависті. Чого ніколи не може пробачити життя? Смерті. Чому? Бо смерть означатиме руйнування життя. Чого ніколи не зможе пробачити правда? Брехні. Відмова від любові є вічною.

Покарання за своєю природою є двояким. Адже гріх має двояку природу. Як тільки ми коїмо важкий гріх, ми відвертаємося від Бога і повертаємося до матеріальних речей. Алкоголізм – це відвернення від Бога, відречення від розуму, який Він нам дав. Відбувається повернення до матеріальної речовини, а саме, до алкоголю. Існує подвійне покарання за відвернення від Бога, що є найжахливішим болем, бо це є втрата самого Бога. Потім приходить біль відчуттів, нас починають карати ті матеріальні речі, якими ми зловживаємо. Коли душа відмовляється любити Бога і вже не відповідає на Його любов, вона стає схожою на дерево, яке жодним чином не може реагувати на магніт. Така душа ніколи не думала про Бога, вона, фактично, відкинула усі Його ласки. Коли приходить смерть, душа не може обійтися без Бога. Але Бога там нема. Це так само, якби хтось грав у «сліпого кота», а потім, знявши з очей пов’язку, зрозумів, що осліп по-справжньому! Безбожний всесвіт і далі існує, а душа знає, що не може бути щасливою без життя, без істини і любові, які вона навічно відкинула. Так виглядатиме пекло.

Ось як виглядає біль відчуттів. Наприклад, пияк зловживає алкоголем; потім настає залежність, похмільний синдром, які є покаранням від алкоголю. У пеклі існують різні види покарань. Що сильніше чіпляється людина за втіхи і насолоду в земному житті, то сильніше пече полум’я покарання у вічності.

Ось три короткі способи описати пекло, спираючись на людський досвід. По-перше, пекло – це ненависть до того, що ви любите. Моряк, якого занесло на плоті в море, любить воду. Він знає, що не можна пити морської води, але змушений її пити. Так само душа була створена для того, щоб жити любов’ю до Бога, але якщо ця душа спотворює цю любов гріхом, тоді вона, як той моряк, що ненавидить воду, яку п’є, ненавидить спотворену любов, якої шукає. Так як цей моряк божеволіє через те, що не може жити без води, так і душа в пеклі прагне любові, яку, однак, відкидала. Люди, що занедбали мораль, не хочуть пекла, бо їм не подобаються його муки; водночас вони прагнуть пекла, бо вони не хочуть Бога! Пекло – це вічне самогубство за ненависть до любові.

По-друге, пекло – це розум, який вічно перебуває в страшному гніві на самого себе за те, що вбиває любов. Як часто ми кажемо: «Ненавиджу себе за це!» Ви найчастіше ненавидите себе за те, що завдали болю тому, кого любите. Душі в пеклі ненавидять себе найбільше за те, що вбивають досконалу любов. Так як ви страждаєте, коли завдаєте болю тому, кого любите, так само і ці душі ніколи не можуть простити собі цього. Їхнє пекло вічне – це непрощення, яке вони самі на себе наклали. І не тому, що Бог ніколи не простить їм, це вони самі ніколи собі цього не простять.

І нарешті, пекло – це зобов’язання любити під страхом правосуддя. Ми вільні в цьому світі. Нас вже неможливо змусити любити Бога, так як неможливо змусити любити класичну музику чи антикваріат. Часто душі перестають любити. Чимало дружин змушені бути зв’язані подружніми узами зі своїми непутящими чоловіками чи чоловіками-пияками до самої смерті. Вони вже не кохають один одного; і примус до любові – це справжнє пекло! Але вони змушені бути разом на підставі угоди про взаємну любов доти, аж доки смерть не розлучить їх. Втрачені душі могли б вільно любити Бога, але вони зробили інший вибір – повстали проти цієї любові і постали перед божественним Судом. Правосуддя змушує душі в пеклі любити Бога, підпорядковуватися Його божественному наказу. Але любов з примусу – це заперечення любові. І це є пеклом!

Не думайте, що якби нелюбляча душа пішла до неба, то вона була б щасливою. Припустимо, ви ненавидите математику, але щоразу, коли б ви не взяли до рук газету чи розпочинали розмову з друзями, виникала б тема логарифмів і алгебраїчних рівнянь. Для вас така ситуація була б справжнім пеклом. Уявіть собі, якби ви ненавиділи досконале Життя, Істину і Любов, якою є Бог – і Його об’явлення в Христі, нашому Господі, а вас примушували жити з цим досконалим Життям, Істиною і Любов’ю. Це було б для вас ще більшим пеклом, ніж те, яке ви мали досі.

Не думайте, що Бог злий, бо Він засудив нас до пекла. Пам’ятайте про те, що сонце, що світить на віск, пом’якшує його; сонце, що світить на болото, робить його твердим. Сонце завжди одне й теж, різниця лише в тому, на що воно світить. Любов Бога, що світить на душу, яка Його любить, стає раєм; любов Бога, що світить на душу, яка ненавидить Його, стає пеклом. Пекло – це місце, де нема любові. Чи може бути щось гірше від цього?


[1] Мт. 25:41

[2] Мт. 10:28

[3] Mp. 9:48

[4] Дві пісні з п’єси, II, сцена 2.

[5] Queen Mab: A. Philosophical Poem, III.

[6] Лк. 16:27-28

Попередній запис

Небеса не так далеко

Якщо я не помиляюся, є одна популярна пісня під назвою «Я почуваюсь на Небесах, коли поруч з тобою». Для того, ... Читати далі

Наступний запис

Молитва – це діалог

Багато хто сприймає молитву так, як авіатор парашут. Він сподівається, що, можливо, цей парашут йому і не знадобиться, але він ... Читати далі