Починаючи роботу над книгою, я, по суті, беру мачете і починаю пробиватися крізь джунглі, не стільки для того, щоб розчистити дорогу іншим, скільки знайти шлях самому. Чи піде хтось за мною? Чи не заблукав я? Я ніколи не знаю відповіді на ці питання, про які пишу, – я просто продовжую махати мачете.
Втім, цей образ не зовсім точний. Пробиваючи собі шлях, я слідую мапі, розкладеній переді мною багатьма іншими: «хмарою свідків», що передували мені. На користь моїх битв з вірою свідчить хоч би той факт, що вони мають довгу і славну історію. Я знаходжу знайомі прояви сумнівів і замішання в самій Біблії. Зігмунд Фрейд звинувачував Церкву в тому, що вона учить тільки про ті питання, на які може дати відповіді. Можливо, якісь церкви так і чинять, але тільки не Бог. У книгах на кшталт Йова, Екклезіаста та Авакума Біблія ставить прямі питання, на які немає відповідей.
У міру своїх досліджень я виявляю, що великі святі стикалися з тими ж перешкодами, обхідними шляхами і безвихіддю, яку проходив я сам, і про яку мені пишуть читачі. Сучасні церкви люблять свідоцтва про духовні успіхи і ніколи – про поразки, що тільки посилює душевний стан борців на церковних лавах. Проте дослідіть трохи церковної історію, і ви побачите зовсім іншу картину: людей, які, як риба на нересті, щосили пливуть проти течії.
Я говорю про все це не для того, щоб ослабити чиюсь віру, а щоб привнести долю реалізму до духовної пропаганди, що обіцяє більше, ніж вона може насправді дати. Як це не парадоксально, саме помилки Церкви підтверджують її віровчення. Благодать, подібно до води, прямує в низини. Ми, як Церква, можемо запропонувати цьому світу упокорювання і розкаяння, а не формули успіху. Знаходячись майже в повній самотності в нашому орієнтованому на успіх суспільстві, ми визнаємо, що припускалися помилок, припускаємося їх зараз і припускатимемося їх надалі. І саме тому ми з таким відчаєм звертаємося до Бога.
З книги «У пошуках невидимого Бога»
