Як сталося, що Небесний Отець вселяє декому з нас жах?

Божі діти на межі нервового зриву

Є страх рятівний, що не дозволяє скоїти гріх там, де без нього людина могла б і згрішити. І є страх, що випалює душу, вганяє людину в смуток, позбавляє її щонайменшої надії. Уміння відрізнити один страх від іншого приходить тільки з досвідом. Тому немає нічого дивного в тому, що християнин може переплутати отруйний страх відчаю з цілющим страхом Божим. Між тим духовну відмінність між ними можна побачити за простим маркером.

Страх відчаю не приводить людину до покаяння і зміни свого життя. У ньому немає надії. Випробовуючи його, людина повністю перекладає відповідальність за свою погибель на Бога, Який влаштував світ так, що люди можуть у ньому загинути.

І замість того, щоб хоч би спробувати виправити своє життя, така людина продовжує грішити і боятися майбутнього покарання, якого, як їй здається, уникнути неможливо.

Страх же Божий, навпаки, живиться надією на те, що Бог дійсно всемогутній, а значить, здатен виправити навіть те, що вже неможливо змінити жодними людськими зусиллями. І треба лише постаратися не грішити надалі, не повторювати зроблених помилок. Так, на перших порах цей страх теж може виявитися тяжким почуттям. Але поступово, у міру залишення тяжких гріхів, він переходить у свою нову якість, про яку в дуже зворушливих образах говорить преподобний Іоанн Касіан Римлянин: «Це такий страх, яким син страшиться ніжного батька, або брат брата, або один до одного з подружжя; тут ми боїмося не покарання або докорів, але щонайменшої образи любові і завжди перебуваємо в найбільшому побоюванні, щоб не лише якимсь вчинком, але навіть і словом не охолодити палкості любові до нас».

Не жах неминучого покарання, а бажання зберегти скарб взаємної любові і радості в стосунках з Богом – от той стан, до якого покликаний християнин у результаті. Так, до цього стану треба ще прийти через первинний страх муки, бо грубі гріхи доводиться відсікати від душі жорсткими способами. Проте навіть на першому, болючому етапі проживання цього почуття, людина, що відчуває страх Божий, зберігає надію на своє спасіння і вірить у любов і милосердя Божі.

Втім, усе це можна в подробицях прочитати в творіннях святих. А в цій статті мені хотілося б трохи поговорити про інший аспект цієї проблеми. Про ті причини токсичного страху, які носять не стільки духовний, скільки психологічний характер. Деякі з них ми зараз спробуємо тут розглянути.

  1. У багатьох з нас були проблеми з батьками земними – і вони спотворюють наш погляд на Отця Небесного.

«Бога ніхто ніколи не бачив» (1Ін. 4:12) – ці слова апостола Іоанна Богослова свідчать про важливу істину – людина не просто не бачила Бога. Вона не може побачити Його в принципі, ніколи і за жодних обставин. Створена істота не здатна побачити свого Творця лицем до лиця, це два абсолютно різних рівня буття. Проте людська психіка влаштована так, що для будь-якого нового поняття вона неодмінно шукає аналогію зі свого досвіду. І найближчою з усіх аналогій образу Бога для людини, мабуть, виявився образ земного батька. Інакше б Ісус Христос не вживав у Своїх проповідях саме цей образ з такою наполегливістю.

Бог у словах Спасителя – це не східний деспот, який здатен щедро нагороджувати тих, хто особливо відрізнився перед ним і жорстоко карати тих, хто в чомусь завинив. Він – люблячий батько, завжди готовий з ніжністю прийняти навіть найбільш заблукалу і винну дитину зі своїх численних дітей. Цей образ був для юдеїв абсолютно новим, тим більше що Ісус вживав для нього ніжне довірче слово, яким діти в юдейських сім’ях звертаються до улюбленого батька: «авва» – не просто «батько», але – татусь. Той, хто любить тебе усім серцем, хто завжди про тебе пам’ятає, навіть якщо ти образився на нього і пішов у країну далеку, хто дуже сподівається на твоє повернення і хто готовий віддати за тебе усе, включаючи власне життя. Мабуть, такими були благочестиві батьки в Іудеї за часів євангельської проповіді.

Проте сьогодні цей образ сприймається багатьма людьми зовсім по-іншому, хоча Бог, звичайно ж, залишився таким же Отцем, Який любить нас. Причина цих змін – у глибокій кризі самого інституту батьківства. Протоієрей Федір Бородін каже про це так: «Трагедія нашого часу в тому, що розмову про християнство в попереднє десятиліття дуже добре було починати з притчі про блудного сина. А зараз я приходжу в клас школи, і розумію, що майже усі, хто там сидить, не живуть з татами, вони не знають, що таке нормальний батько. І ось цей приклад, який Господь узяв для того, щоб розповісти, що Бог чекає на будь-яку людину, яка кається, і у будь-якій ситуації готовий прийняти, – він зараз вимагає додаткового роз’яснення, він перестав бути внутрішньо очевидним прикладом для людини».

Якщо продовжити цю думку, то можна сказати також, що в ряді випадків образ батька виявляється для людей неприємним, відверто страшним або навіть жахливим. Батько, який кричить на дітей і дружину, піднімає на них руку, принижує їх всілякими способами. Батько, який безвільно валяється на дивані перед телевізором з пляшкою пива в руці. Батько, який зраджує матері, завів на стороні ще одну сім’ю. Нарешті, батько, який, зачавши дитину, назавжди пішов з її життя, кинувши їх разом з матір’ю ще до її народження. На жаль, усе це сьогодні зовсім не виняткові випадки, і зустріти в суспільстві подібні «приклади» хворого батьківства можна куди частіше, ніж хотілося б.

Але образ батька і образ Бога, внаслідок того, що це найближча аналогія з доступних нам, пов’язані в нашій психіці архетипічно, незалежно від якості земного батьківства. Тому людина неусвідомлено переносить усі відомі їй риси земного батька на образ Бога.

Якщо досвід спілкування з власним батьком був у людини болючим і важким, багато рис такого спілкування можуть відбитися і на її взаєминах з Богом. І тоді усі слова Спасителя про милосердя і любов Отця Небесного просто пройдуть повз її увагу.

Замість них у пам’яті залишатимуться лише ті місця Євангелія, де говориться про страшні покарання грішників, суворий суд, нещадну кару та інші образи, що укладаються в її емоційний досвід: «батько – це той, хто може спричинити біль».

Так людський гріх нівечить психіку дитини, вивертаючи навиворіт найважливіший принцип сприйняття Євангелія. Там, де повинні були виникнути повна довіра і відкритість у взаємній любові, у людей, травмованих їх батьками, може з’явитися або холодне відсунення: «намагатимуся робити усе, що належить за заповідями, аби мене залишили в спокої; або страх: «яким би добрим не був Бог, від Нього все одно треба чекати чогось поганого»; або повний відчай як крайня форма цього страху: «що б я не робив, Бог все одно знайде привід мене знищити».

Усе це, повторюся, відноситься швидше до сфери психології. Проте подібні проблеми можуть серйозно відбитися і на духовному житті людини, коли образ власного неблагочестивого батька затуляє і навіть підміняє в її душі образ Отця Небесного.

З погляду психології цю проблему можна і треба вирішувати за допомогою психотерапії у фахівця, який працює з дитячими травмами і їх наслідками.

З духовного ж погляду, напевно, варто перенести центр своєї уваги на яскравіше одкровення Бога про Себе. Річ у тім, що Ісус проповідував у світі, який ще не знав Його як Бога, Який утілився. Тому образ благочестивого люблячого батька був для Його слухачів найближчою аналогією, що дозволяє зрозуміти, який Бог стосовно людей. Проте сьогодні в нас є куди точніший і виявлений у найдрібніших деталях образ Бога-Отця. Це – Сам Ісус, Його земне життя, описане в Євангелії. Вдивляючись у цей опис, можна скласти для себе таке розуміння Бога, де вже не буде зіставлень, що вселяють жах, із сумним досвідом власного дитинства. І залишиться лише наповнений милосердям образ покірливого і лагідного серцем Царя, Який «тростини надломленої не переломить, і льону тліючого не загасить» (Мф. 12:20).

  1. Друга психологічна передумова для виникнення безвихідного страху і приреченості в стосунках з Богом – підвищена тривожність. Одна з головних її ознак – нездатність переносити стан невизначеності.

У ситуації, де є хоч би один шанс на неблагополучний результат подій, людина з підвищеною тривожністю буде повністю зосереджена саме на цьому шансі, наскільки б маловірогідним він не був. Цей страх перед можливою поразкою буває настільки тяжким, що людина готова ще до його настання в реальності заздалегідь визнати себе програвшою. Для неї це стає парадоксальним способом хоч якось узяти ситуацію під власний контроль і зменшити стан невизначеності, що терзає її. Тут цілком доречний відомий афоризм «Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця». І хоча у випадку підвищеної тривожності жах є швидше наслідком її суб’єктивних емоційних процесів, проте тривожній людині від цього анітрохи не легше.

Такі люди дуже не люблять ситуації змагання, «гри на виліт», коли для того, щоб стати переможцем, треба дуже постаратися, обійти усіх інших і т. д. Якщо раптом виявляється, що десь в їх житті виникає така умова, вони вважають за краще вийти з цієї справи ще до її початку. Так, людина може відмовитися від спроби поступити в престижний виш з високим конкурсом або познайомитися з красивою дівчиною, в якої багато прихильників: адже претендент вже визнав себе негідним, «зійшов з дистанції».

Але в Церкві ця ситуація змагання виявилася дуже жорсткою: або – спасіння і «не бачило око‚ і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його», або – вічна погибель і «там буде плач і скрегіт зубів». І в тривожної людини «включається» звичайний травматичний шаблон: вона відразу ж бачить себе загиблою, мучеником, що нескінченно страждає.

Проте на відміну від ситуацій побутових, у цій метафізичній «вилці» між спасінням і погибеллю в неї вже немає можливості вийти з гри, бо якогось третього становища тут не передбачається: ти наслідуєш або Царство, або геєну. А жити десятиліттями з думкою, що ти – грішник, приречений на вічну погибель, для тривожної людини нестерпно тяжкий тягар.

Якщо страх, що руйнує душу, викликаний чимось подібним, тоді передусім важливо зрозуміти, що проблема тут не в Богові і не в християнстві, а в індивідуальних особливостях психіки. І доки ця проблема не буде розв’язана за допомогою психотерапії, підвищена тривожність людини так і відкидатиме свою похмуру тінь на її духовне життя, примушуючи бачити себе безнадійно загиблою, а Бога – безмірно жорстоким.

У людей же, чия тривожність і нестримне прагнення контролювати своє майбутнє бувають здолані, зникають і такі страхи, оскільки вони цілком були породженням цього негативного емоційного стану.

Нарешті, є просте аскетичне правило про розумне співвідношення між страхом покарання за гріх і сподіванням на Боже милосердя: коли збираєшся згрішити – згадай про покарання, щоб не впасти в гріх, але коли гріх вже скоєний – згадай про милосердя, щоб не впасти в смуток.

Проте диявол намагається вивернути навиворіт і цю рятівну послідовність. Спочатку він через помисли запевняє людину, що гріх, мовляв, не такий вже і великий, а Бог милостивий і усе простить. Але потім, після скоєння гріха, цей же злий дух ввергає людину в безодню відчаю, вселяючи їй, що гріх її безмірний, а Бог – невблаганний. І там, де людина попалася в цю бісівську пастку, в її душі запанував страх перед невідворотною відплатою, що плавно переходить у відверту ворожнечу на Бога.

Християнин із самого початку свого духовного життя в Церкві опиняється в ситуації між страхом і надією. Це постійне перебування між двома протилежними станами вимагає серйозної напруги.

І якщо людина відчуває, що їй не вистачає на це духовних сил, значить, треба шукати ресурс для їх зміцнення.

Збили зі шляху спасіння невірні думки про Бога – шукай правильні відповіді на свої питання в досвідчених духівників і в творіннях святих. Заважає довіряти Богові власний болючий досвід – знайди хорошого психотерапевта і виріши нарешті свої психологічні проблеми, адже ти вже доросла і самостійна людина. Не можеш впоратися із смутком і страхом сам – шукай друзів, які тобі допоможуть, як допомогли друзі євангельському розслабленому.

Загалом, користуйся будь-якими доступними тобі засобами. Тільки не відпадай від Бога, не приймай у душу помисли про Його нещадну байдужість до твоєї долі. І потихеньку звикай жити в умовах часткової невизначеності в усьому, бо інших умов у цьому світі просто немає.

А головне, пам’ятай: заслужити спасіння неможливо. Бог рятує нас не за наші заслуги. Він готовий кожному дати спасіння винятково через Свою любов до нас. Той, хто це зрозумів і готовий довіритися Богові, буде врятований неодмінно. А от єдиний гарантований спосіб відпасти від цього спасіння – перестати вірити в милосердя Боже. У всіх інших випадках Бог просто не дасть Своєю всемогутністю загинути тому, хто продовжує вірити в Нього як у Спасителя.

Попередній запис

За що нам таке?

«Господь шанує людську свободу і тому прямо не втручається в людське життя, надаючи самій людині вирішувати власну долю», – таке ... Читати далі

Наступний запис

Жалюгідні виправдання

Сьогодні в Церкві все більше піднімається питання про те, що люди вбачають у Богові безжального та невблаганного тирана і через ... Читати далі