Ця риса стриманості Ісуса (її навіть можна назвати божественною боязкістю) застигла мене зненацька. Поглинаючи записану в Євангеліях історію Ісуса, я усвідомив, що чекав від Нього тих же рис, які бачив з дитинства у фундаменталістській церкві на Півдні. Там я часто відчував себе жертвою емоційного тиску. Доктрини подавалися в манері: «Вір і не став питань!» Маючи силу чудес, таїнств і влади, Церква не залишала місця сумнівам. Я також навчився методикам маніпуляції для «отримання душ», що іноді має на увазі створення помилкового враження про себе в співрозмовника. І от, тепер я не міг знайти якихось з цих рис у житті Ісуса.
Якщо я правильно розумію історію Церкви, то багато послідовників Ісуса поступалися саме тим спокусам, яким Він протистояв. Достоєвський проникливо зображував сцену спокуси в камері тортур Великого Інквізитора. Як могла Церква, заснована Тим, Хто витримав спокусу, створити інквізицію примусової віри, що тривала півтисячоліття? Між тим, у пом’якшеній, протестантській версії інквізиції, чиновники міста Женеви зробили відвідування церкви обов’язковим, а відмова прийняти причастя – злочином. Єретиків там теж спалювали на кострах.
На свій сором, історія Церкви рясніє спробами удосконалити шлях Христовий. Іноді вона вступає в змову з правителями, що пропонують короткий шлях до влади. «Поклоніння успіху – це звичайно та форма ідолопоклонства, яку диявол культивує найстаранніше, – написав Гельмут Тіліке про перші прояви симпатії, яку церква Німеччини живила до Адольфа Гітлера. – У перші роки після 1933-го ми могли спостерігати майже гіпнотичний примус, що виникає з великих успіхів. Під впливом цих успіхів люди (навіть християни) перестали запитувати, в ім’я кого і якою ціною усе це робиться».
Іноді Церква вирощує власних міні-гітлерів – людей, подібних до Джіма Джонса і Девида Корешу, які прекрасно розуміють силу дива, таємниці і авторитету. І іноді Церква просто запозичує методи маніпуляції, доведені до досконалості політиками, торговцями і творцями реклами.
З книги «Ісус, Якого я не знав»
