На початку 2009 року я в складі групи британських місіонерів зробив тур країнами Персидської затоки. Ми побачили немало дивного: жінки в чорній паранджі, які розмовляють через свої вуалі по iPhone і Blackberry, прогулюючись уздовж пляжу між європейками в бікіні; чоловік, що ходить супермаркетом у супроводі своїх чотирьох дружин…
Лише два покоління тому в цих місцях жили одні бедуїни, поневіряючись пустелею з караванами верблюдів. Тепер же корінні араби складають тільки 10 відсотків населення, інші ж – це робітники, що приїхали з країн на кшталт Індії і Філіппін, і багаті бізнесмени.
Я проповідував в чотирьох із семи Арабських Еміратів, а також у Кувейті. У цих країнах зовсім мало християн з місцевих, навернених мусульман: семеро тут, дванадцять там… І всі вони ризикують життям, бо навертання до християнства нерідко карається смертю. Проте, уряди цих країн дозволяють християнським церквам служити міжнародному співтовариству за умови, що вони не намагатимуться навернути до своєї віри корінних мусульман. Одна виділена під церкву будівля може служити десяткам (у Кувейті – навіть до сімдесяти п’яти) громад, що користуються приміщенням по черзі. Бог, напевно, з посмішкою дивиться на таке рідкісне явлення церковної єдності, нав’язаної ісламським урядом!
Перші місіонери добре послужили тут більше століття тому, залишивши після себе помітний слід. Наприклад, у клініці, заснованою Семюелем Цвемером у Бахрейні, поштова адреса досі звучить як «Абонентська скриня 1». Також ми проводили богослужіння в добре оснащеній лікарні «Оазис» в Абу-Дабі, заснованою місіонерами в 1960 році. Саме тут лікарі і акушерки благополучно прийняли в цей світ сімнадцять членів королівської сім’ї. Рівень дитячої смертності в масштабах країни впав з 50 до 1 відсотка.
Я глибоко шаную тих християн, які обрали працювати в цій частині світу. Під час перебування в готелі я познайомився з однією милою молодою подружньою парою, що служить в Афганістані в районі, який знаходиться під постійною загрозою насильства з боку Талібану. У культурі цієї країни чоловікам і жінкам просто заборонено з’являтися на людях разом, тому вони не можуть ходити на «побачення», та і в будь-якому випадку їм просто нікуди піти. Дружини чують із сусідньої квартири крики жінки, яку б’є чоловік, але не можуть допомогти нічим, окрім співчуття. І вони намагаються давати базову освіту в країні, де читати уміють тільки 37 відсотків населення.
(Продовження див. 4 лютого)
Неопубліковані дорожні нотатки, Близький Схід, 2009 рік
