Анна – мати-зозуля

Анна показує свого сина Самуїла Ілії, Ян Вікторс

Самуїл, пророк і син біблійної Анни, відіграватиме важливу роль як критик царя Саула, а також коронації царя Давида. Його мати Анна увійшла в історію, як жінка, яка (як Єлисавета і як Сара) пізно народжує дитину, хвалить Бога за це і віддає свою дитину в храм Господеві. Чи Анна хотіла бути мамою? Їй доводиться переживати, що її чоловік Елкана, якого вона любить і який її любить, має дітей зі своєю другою дружиною Пеніною. Як гірко! Яке розчарування! Ти любиш чоловіка, він тебе любить, ви прагнете спільних дітей, але вагітність не настає. Чоловіка це не бентежить, він сходиться з іншою. Анна у відчаї. Навіть справді любляча увага чоловіка не втішає її. Вона відчуває себе приниженою.

Те, що насправді важливе в цій історії, це прихильність Елкана. Він любить свою дружину Анну, навіть якщо в неї немає дітей, його серце належить їй. У день жертвоприношення, згідно з Біблією, він віддає, як це прийнято, «Пеніні й усім синам її та дочкам її частини». «Анні давав частину подвійну, бо любив її. Та Господь замкнув її утробу» (1Сам. 1:4,5). На жаль, Пеніна використовує ситуацію, вона ображає і принижує Анну. Може, це тому, що вона відчуває, наскільки Елкана любить Анну? Напруженість у сім’ї очевидна. Всі троє, мабуть, постраждали: чоловік, розірваний між любов’ю до однієї жінки та повагою до іншої, яка дає йому дітей. Анна, кохана дружина, яка бачить, що не може дати чоловікові того, чого вони обоє хочуть, відчуває себе приниженою і розчарованою, невтішною, хоча вона знає про його кохання. Пеніна, друга жінка, яка відчуває гордість, що має своїх дітей, почувається нелюбленою. Завжди бути другою нестерпно?.. Так триває роками. Це, безумовно, терпіння для всіх причетних…

Анна сумує, плаче. Вона не може їсти. Ми цілком можемо зрозуміти цей відчай, що призвів до порушень їстівних рефлексів, можливо, навіть до розладів шлунку. Елкана залишається ласкавим: «І сказав їй чоловік її Елкана: Анно, чого ти плачеш і чому не їси? І чого сумне твоє серце? Чи ж я не ліпший тобі за десятьох синів?» (1Сам. 1:8.) Так, цей чоловік любить свою дружину. І він хоче сказати їй, що його прихильність до неї не залежить від спільних дітей. Він любить її так чи інакше. Але Анну не може це втішити. Бажання дитини переважає. Вона цілком впевнена в цьому, бо вагітність – сенс її життя.

У цій ситуації Анна йде до храму і молиться до Бога. Вона просить у Нього дитину, вкладає весь свій розпач у цю молитву, яку пов’язує з обітницею: якби в неї була лише одна дитина, вона віддала б її до храму. Ілій, черговий священик, спостерігає за мовчазною і палкою молитвою жінки. Він вважає її п’яною, але після розмови з нею, Ілій відповів: «Бог Ізраїлів дасть тобі бажання твоє, яке ти від Нього жадала». Анна йде додому. Вона набралася сміливості, знову їсть, «а обличчя її не було вже сумне» (1Сам. 1:18).

Вона усе переосмислила по-іншому, знову знайшла енергію і життєву мужність. Звичайно, вона видається іншою, вона знову дбає про себе, їсть і знову стала веселою. У будь-якому випадку Елкана «спізнає» свою дружину, так виражається єврейським словом, можна сказати, що він пізнає в ній жінку, яку він так любить. Яким хвилюючим і просвітительним у стосунках між чоловіком і жінкою є те, що «визнання один одного» та «спілкування» на івриті вживається це саме слово – «пізнавати». Не існує розмежування між духовним та фізичним рівнем відносин.

«…І завагітніла Анна, та й сина породила. І назвала вона ім’я йому: Самуїл, бо від Господа жадала його» (1Сам. 1:20). Анна отримує сина. Яке це щастя бути батьками! Для Анни, мабуть, це навіть, свого роду, особистий тріумф з огляду на Пеніну. Анна готова на пісню про хвалу, як і Марія (Лк. 2), в якій вона прославляє Бога, відчуває глибоке піднесення, де піднесення принижених стає знаком Божественної дії.

Анна дуже чітко заявляє, що її дитина повинна рости в храмі. Вона хоче віддати його Господеві, бо хоче дотримати обітниці. Виглядає, що Елкана погоджується з нею. Це важко зрозуміти. Роками вона прагнула дитини, а потім віддає її! Що за мати? Хіба це не зозуля-мати насправді? Вона лише чекає, поки він «відлучиться», тобто до кінця грудного вигодовування, тоді вона приносить Самуїла до храму: «А той хлопчик був ще малий». Як почувалася дитина? Як Анна сприйняла цю розлуку? Звичайно, вона вірила, що це найкраще для дитини і правильно перед Богом. Ніхто не повинен судити матір за таке. У неї був значно довший період грудного вигодовування, щоб зважити, яким шляхом піти. Чи почувалась Анна задоволеною дитиною на старості? Чи відчувала вона, що стосунки між Елканом та нею з дитиною стали складнішими? Чи зростала напруженість між хлопчиком та зведеними сестрами? Чи було її глибоке почуття простим: ця дитина є Божим даром і найкраще віддати її в храм? Все це залишається відкритим у розповіді. Це питання, які, схоже, не ставляться біблійним оповідачем, вони швидше є питанням для матерів сьогодні. Анні було зрозуміло, що вона повинна віддати Самуїла в храм. Але ми також знаємо, що діти потребують своїх батьків. Навіть якщо вдома важко і нестабільно, діти хочуть бути з батьками. Нинішнього трирічного віку хлопчину, який ходить в ясла чи дитячий садок, не можна порівняти з маленьким Самуїлом. Трирічна дитина, яка потрапляє в чуже оточення, відчує глибокий жаль, що її покинули. Можливо, це пояснює дещо пізнішу поведінку пророка. Наприклад, Самуїлу доведеться помазати нового короля в сім’ї. Першим випадає молодий, сильний і гарний чоловік, і так повинно бути! Маленький, непомітний Давид приходить до нього як кандидат лише після довгих вагань.

А Анна, його мати? Біблія розповідає, що рік за роком, коли вона приходила до храму, вона приносила маленькому підліткові Самуїлу «малу верхню одежину» (1Сам. 2:19). Священик благословляє хлопчика і її відповідно. Анна народжує ще трьох синів і двох дочок! Однак Самуїл росте в храмі разом із священиком Ілієм. Яким було відчуття Анни бачити свого особливого сина, такого близького до серця, але такого недосяжного? Чи пошкодувала коли-небудь Анна, що віддала його до храму? Або, можливо, вона вважала це формою відплати, щоб бути благословенною з п’ятьма іншими дітьми. Сльози будуть текти з її очей з року в рік, коли вона буде дивитися, як він росте, не даючи йому того, що дає мати: любов, ласку, ніжність, близькість і захист. Іноді, коли я бачу фотографії маленьких буддистських ченців, що ростуть у монастирі, мені справді стає шкода їх. Хто колише їх на руках? Коли я читала повідомлення про дітей з Африки, батьки яких померли від СНІДу, мене зворушило питання: чи мали вони колись досвід спілкування з матір’ю? Я маю досвід спілкування з матір’ю, яка не знає, що робити із своїми дітьми і каже: «Краще, нехай ідуть у прийомну сім’ю, зі мною немає шансів». Розлука на деякий час часто стає розлукою назавжди.

Діти, яких віддають рано, рідко дізнаються про причину цього. О ні, Анна навряд чи зозуля-мати. Але Анна – зболена жінка, яку мучить те, що не має сина біля себе, яка ставить собі питання, чи прийняла вона правильне рішення. Це теж досвід, який жінки сьогодні добре розуміють…

Попередній запис

Аґар – покинута мати

Аґар у пустелі, Георге Татареску Що означає бути коханкою одруженого чоловіка? Ти чекаєш, він – із ... Читати далі

Наступний запис

Жінка-хананеянка – мати хворої дитини

Христос і жінка-хананеянка, Жан-Жермен Друе Ця напружена сцена з Євангелія від Матвія розповідає історію невідомої, безіменної ... Читати далі