Про Інтернет-гріхи

Гадаю, що жодних спеціальних інтернет-гріхів не існує. Передусім, тому, що сама природа гріха така: це не щось «створене», нове і раніше небувале, адже диявол, родоначальник гріха, аж ніяк не творець. Він може тільки псувати вже створені Богом речі. І за тисячі років нових гріхів не з’явилося, у нашому серці гніздяться все ті ж старі гордість, нелюбов, лінощі, похіть, боягузтво, маловір’я. Просто в різні часи вони носять різний одяг. За часів Інтернету – одяг, у тому числі, мережевий.

Замість того щоб зайнятися справою, «зависаємо» в соцмережах, ставимо нескінченні вподобання, беремо участь у частенько зовсім нам не потрібних дискусіях, перебираємо сотні фоток? Це вона, наша лінь, духовна заціпенілість.

Поспішаємо розповсюдити чийсь гнівний заклик до «дружби проти когось», або пишемо під чиїмсь записом зневажливий коментар, іноді не учитавшись у суть питання – це воно, засудження, в якому ми раз за разом каємося, а воно нікуди не дівається.

Пишемо запис із скаргою на життя, чекаємо, щоб нас пошкодували – а в основі все ті ж знайомі смуток, маловір’я, нарікання.

Сто разів давали собі зарікання, але так і тягнемося мишкою ткнути в сумнівного змісту сайт і подивитися на напівголі тілеса в еротичних позах або із заздрістю розглядаємо інтер’єри шикарних вілл і фото дорогих автомобілів – так про безплідну, яка сама себе поїдає, похіть очей ще апостол говорив у своєму посланні.

Отже каятися в інтернет-гріхах доводиться рівно так само, як і в гріхах звичайних. Відмінності між ними немає ніякої. Втім, окрім хіба що однієї (її помічають і від неї страждають багато користувачів, особливо ті, хто активний у соцмережах): інтернет-гріх якось більше капосний тому, що коїться легше, ніж гріх у реальності.

Щоб скоїти в реальності гріх, доводиться ще і потрудитися – піти кудись ногами, зробити щось руками, витратити сили. А тут – просто сидиш у кріслі, з пивом-чаєм-чіпсами, і щоб згрішити, достатньо буває просто мишкою ворухнути. Те ж засудження: засуди когось у реальності, в очі – не так-то воно просто, потрібно духу набратися, слова підібрати, ще і по шиї ризикуєш у відповідь отримати. У реальності ж, але позаочі – теж ризиковано, але вже трохи менше. А в мережі – ще простіше: засудив, висловився – і сховався від відповіді, на це є сотні способів.

Вірно підмічено і те, що в активних користувачів буває відчуття, ніби «зависання» у мережі викачує час непомітно: плин часу куди більш відчутний, коли ми витрачаємо його в реальному житті з додаванням сил. Поки поспілкувався із сотнею знайомих, погортав їх записи, просто дізнатися, чи немає чого новенького – час і пролетів. А живи ці сто знайомих навколо тебе в реальності, нехай навіть в одному мікрорайоні – доки усіх обійдеш, ніжки відваляться, у результаті на четвертій-п’ятій адресі, дивишся, і передумаєш грішити втратою часу і марнослів’ям, повернеш краще додому.

Тілесна наша втома і неміч часто нам на благо буває. Якщо б ми іноді не хворіли, не втомлювалися, не відчували свого безсилля – звідки знати, грішили б, напевно, у сто разів більше. І в цьому плані ілюзорне відчуття комп’ютерної всемогутності грає з нами в погані ігри.

Знаю немало християн, які у вигляді аскетичної вправи на якісь періоди, наприклад, у піст, відключають комп’ютер. Нічого поганого в цьому немає, це все одно що час від часу йти від шумного суспільства в окрему кімнату, щоб передихнути від напливу вражень і кипіння пристрастей, побути наодинці із собою і з Богом. Єдиного правила – чи треба це всім вірним або не всім – тут, звичайно, немає, люди ми всі різні, кожен такі речі вирішує для себе сам.

А так, сама по собі, сфера соцмережей – звичайна частина людського життя, нічого самого по собі гріховного в ній немає. Є ризик згрішити в Інтернеті? Так він взагалі в житті є. Але Господь від нас чекає не втечі від життя – навпаки, прийняття його, дії в ньому, уміння боротися з гріхом і перемагати його, будувати це життя заради любові до ближніх.

Навіщо ж священику Інтернет? Для когось зі священиків, напевно, це майданчик для проповіді, місіонерства і т. д. А для мене – просто спосіб спілкування з людьми, які мені цікаві, спосіб висловити щось, бути почутим, отримати відповідь.

Не церковна кафедра – але особистий простір, не більше того. Простір людський, частина великого людського простору – світу, в якому ми живемо і в який до нас прийшов Господь, щоб стати людиною і врятувати нас від смерті.

Автор: священик Сергій Круглов

Попередній запис

Немає волі Божої на нашу самотність

Часто приходять жінки в храм і запитують: «Як змиритися із самотністю?» Думаю, ніяк. Змиритися з цим неможливо, тим більше, слово ... Читати далі

Наступний запис

Кінець Світу

Світ чекає на свій кінець. Ну, весь світ або не весь, але багато хто. Навіть інші з тих, хто вважає ... Читати далі