Проти засудження

Бажання досконалості, прагнення до досконалості, я переконаний, – найважливіше бажання, яке має керувати нами. Ісус Христос говорить про це прямо: «Отже, будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мф. 5:48). А як нам йти до досконалості? Напрям, начебто, зрозумілий.

Усі ми маємо сукупність чеснот і вад. Завдання ясне: Розвивай у собі все краще і викорінюй усе недобре. Чим більше в цьому досягнеш успіху, тим досконалішим будеш.

Але той, хто взявся за це, приступив до роботи над собою, той знає, як це непросто. І як мало вдається в цьому досягати успіху. Минають роки впертої боротьби із самим собою, боротьби, що включає молитви, пости, регулярні сповіді і причастя, зусилля волі, але подивишся на себе чесно і бачиш: «А віз і нині там!» Втім, я трохи лукавлю. Якщо людина працює зі своєю душею постійно і щиро, «віз» на місці не стоїть. Рух є, але який він повільний! І як гірко, що з роками зміни на краще в нашому характері настільки бувають незначні, що майже непомітні! Яка там досконалість.

Але є в Писанні такі слова: «Хто не грішить словом, той досконала людина» (Як. 3:2). Це сказано братом Господнім, апостолом Яковом. Дивні слова! Не гріши тільки словом і… Усе дозволено? Не лихослов нікого, не засуджуй і… достатньо? Будеш не просто хорошою людиною, а навіть досконалою?

Ігумен Никон (Воробйов) пише: «Не засуджуй нікого, а для цього прагни ні про кого не говорити нічого поганого. Це найлегший спосіб не бути засудженим на тому світі. Бо Господь Ісус Христос обіцяв: Не судіть, то і вас не судитимуть; не осуджуйте, то й вас не осудять (Лк. 6:37). Один чернець жив не дуже піклуючись про спасіння своєї душі, а коли став помирати, то був радий і ніскільки не страшився смерті. Коли його почали розпитувати, які в нього таємні чесноти, що він помирає, як великий праведник, то він відповів: «Господь мені сповістив, що все мені прощає і не засуджує за гріхи мої, бо я сам нікого не засуджував».

Я дуже люблю це оповідання і часто повторюю в бесідах з людьми. І далеко не завжди зустрічаю розуміння. Занадто вже, здається, просто і несправедливо. Бешкетуй, кой будь-які гидоти, тільки не засуджуй – і врятований? Який, заперечують, легкий спосіб попадання в рай!

А спробуйте! Проживіть один день, не сказавши ні про кого нічого поганого.

Схильність до засудження – один з найпомітніших наслідків первородного гріха. Іоанн Кронштадтський помітив, що будь-який добрий слух про людину поширюється досить повільно і недалеко, а будь-який поганий слух, будь-яка звістка, що порочить, миттєво стає відома всім. Люди зазвичай набагато жвавіше і більш охоче підхоплюють і передають один одному погане, ніж хороше про інших.

Мені здається, у нас у церкві занадто поблажливе ставлення до гріха засудження.

Чому ж так? Чому, прекрасно знаючи всю неприпустимість цього гріха, ми так легко дозволяємо собі в нього впадати? І зовсім не так тужимо про це, як про деякі інші свої гріхи. Причин немало.

По-перше, хочу сказати, що іноді це буває навіть необхідно. Врешті-решт, ми повинні мати свою думку про те, що відбувається навколо нас! І хіба воно завжди має бути позитивним! Хіба ми не повинні давати правильну моральну оцінку тим або іншим подіям або навіть особам! Запитали мене нещодавно про моє ставлення до Сталіна. Я відповів. А мені: «Як же так, Ви його засуджуєте?» А ось так! Зло має бути назване злом! Але щоразу, коли я відчуваю потребу висловитися про когось або щось негативно, потрібно зупинитися і запитати себе: Чи треба це? Чи зміниться від цього щось? Іноді совість каже: Так. Зараз треба. Так, тут мовчання лицемірне і не гідне справжнього християнина. Так, тут треба попередити людину, з ким вона має справу, а то станеться біда. У таких випадках доводиться і вимовити щось дуже схоже на лихослів’я. Але таких випадків у житті не так багато. Значно менше, ніж ми реально дозволяємо собі засуджувати.

Друга причина виражена в словах Господніх: «Від повноти бо серця говорять уста» (Мф. 12:34). Якщо я щиро обурений кимсь (і можливо небезпідставно) як хочеться поділитися цим з близькими людьми! Така причина по-людськи дуже зрозуміла. Але як же добре вчинить людина, яка здолає це бажання заради Христа і Його заповіді. Як ясно і радісно стає на душі, коли дуже хотілося сказати, але не сказав «тому що Господь не дозволив!» І навпаки, скажеш і… якось бридко стає на душі. Це, звичайно, відноситься до тих, хто дійсно прагне бути з Христом.

«Ну гаразд, – заперечать мені, – допустимо приборкаю я язик. Серце як приборкати! Навчився я ні про кого не говорити погано вголос. Але всередині! У серці! Все одно раз у раз засуджую! І яка різниця!» Різниця є, і велика. Будь-яка думка, думкою і очищається. Не в нашій владі управляти серцем, якому, як відомо, «не накажеш», але в нашій владі дати оцінку тому, що відбувається в серці. Не все те, що в серці – моє. Якщо я не згоден з цим, якщо не хочу цього засудження, неприязні, то це ще «не моє». Проте, щоб підтвердити, що дійсно «не моє» потрібні принаймні дві речі. Перше: молитва за того, проти кого налаштоване моє серце. Друге: не допустити прорватися цьому назовні. Не вимовляти вголос тих слів, які киплять усередині і рвуться на язик. Щойно вимовимо, щойно поділимося цим з кимсь і все! Тепер це вже моє, тепер я несу відповідальність за засудження, дияволу вдалося нав’язати мені те, що могло бути подолане, поки не було вимовлене. Бо, як учить прислів’я: «Слово – не горобець, вилетить – не впіймаєш». Можливо, дуже навіть пошкодуєш, що вилетіло, щиро розкаєшся, але воно, слово засудження, житиме своїм життям, буде передаватися з вуст у вуста, обростатиме подробицями і робити свою чорну справу руйнування любові і миру.

А коли тільки подумав про себе про когось погано, ніщо не заважає подумати вслід за цим і інше, подумки сказати: «Не правий я, Господи! Прости мені, що засудив цю людину всупереч заповіді Твоїй». Якщо після цього не припиниться потік думок і почуттів, що засуджують, слід не визнавати цього своїм, ставитися до цього так, як ніби хтось (ясно, хто!) поруч говорить щось нехороше. Ти вимушений це чути, але не згоден з цим. «Не хочу цього, Господи! Не моє це!»

Найчастіше ж причина засудження прямо і відверто гріховна: відсутність любові, злість, самопіднесення. Це один із способів самовихваляння. Коли я обурююся чиєюсь нечесністю, я даю зрозуміти співрозмовникові, що я не такий, я дуже чесний. Сказати безпосередньо про свої достоїнства непристойно, самовихваляння завжди смішні, а ось обурюватися чужими вадами – справа звична і зрозуміла. Лихословлячи боягузів, скупих, дурнів, розпусників я тим самим звеличую свою сміливість, щедрість, розум, цнотливість і таке інше.

У наш час з’явилася ще одна нова форма лихослів’я – у мережі Інтернет. Адже Інтернет – свого роду мікрофон. Тепер у кожного з’явилася можливість бути почутим не купкою співрозмовників, а тисячами людей. І при цьому вони не бачать тебе живцем, не потрібно дивитися їм в очі, можна навіть приховати своє ім’я! І ось тут вилазить! Ті залишки пристойності, які можуть ще спрацювати в живій присутності співрозмовника, тепер зникають. Зникає і страх того, що за якісь слова можна і «по писку отримати». Я вже давно прагну не читати в Інтернеті жодних коментарів до публікацій і не вступати в жодні обговорювання. Коли це все ж трапляється, потім шкодую. Гадаю, не треба пояснювати, чому. Не завжди так, звичайно, бувають і дуже добрі і мудрі слова, але частіше те, про що вже сказано.

Гріх засудження такий невикорінний, напевно через те, що немає в нашому церковному середовищі до нього належного громадського неприйняття. Знаємо, що погано, але все таки засуджуємо. Куди від цього! А було б серед нас таке ж ставлення до будь-якого лихослів’я, засудження, пліток як до лайливих слів або до непристойних анекдотів! Якби кожному, хто тільки починає лихословити, оточення давало зрозуміти всю неприпустимість цього з усією різкістю і прямотою! Чом би і ні! Як висять у деяких місцях таблички: «У нас не палять», так повісити б у християнських будівлях: «У НАС НЕ ЗАСУДЖУЮТЬ». Втім, хтось обов’язково припише: «АЛЕ РОЗМІРКОВУЮТЬ». І багато хто, такій приписці, на жаль, зрадіє.

Автор: священик Ігор Гагарін

Попередній запис

Навіщо Богу наші прославляння і вдячності?

«На богослужіннях тільки і роблять, що співають, хвалять, славословлять, дякують Богові. Мене це дуже бентежить. Навіщо Богу наші прославляння і ... Читати далі

Наступний запис

Від засудження – одні збитки

Хороша людина – це та, яка не вбила, не вкрала, не розпусничала і не пиячила. Хто зрозумів, що життя з ... Читати далі