Навіщо Богу наші прославляння і вдячності?

«На богослужіннях тільки і роблять, що співають, хвалять, славословлять, дякують Богові. Мене це дуже бентежить. Навіщо Богу наші прославляння і вдячності? Таке враження, що ми хочемо підлизатися, полестити Богові. Але хіба Йому це треба? Хіба Він любить нас не безкорисливо?» (З листа в редакцію)

Чого не вистачає Тому, у Кого все є?

Господь любить, коли люди дякують Йому. Він чекає від нас вдячності і бажає її. І це здається дивним. Адже коли, наприклад, людина чекає, щоб їй подякували, це зовсім не личить їй. Навпаки, людині пасує, коли вона робить добро, нічого не чекаючи у відповідь. Так чому ж властивість, яку осуджуємо в людей, ми виявляємо в Того, Хто є Сама Досконалість? А виявляє це кожен, хто приступає до читання Священного Писання. І багато початківців, я знаю, бентежаться. Адже нам відкрито, що Бог нічого не потребує. У Священному Писанні вустами пророка Господь каже людині: «Коли б я зголоднів, то не сказав би тобі, бо світ увесь Мій і все, що є в ньому» (Пс. 49:12). Але в цьому ж псалмі читаємо: «Хто приносить жертву хвали, той прославляє Мене» (Пс. 49:23). А коли зцілив Господь десять прокажених і тільки один прийшов подякувати Йому, якою гіркотою наповнене Його питання: «Чи не десять очистилися? Де ж дев’ять? Чому вони не повернулися віддати славу Богові?» (Лк. 17:17,18)!

Щоб зрозуміти це, подивимося на справу з людського боку. Шукати вдячності дійсно негарно. Але бажати її? Адже шукати і бажати – не одне і те ж. Шукання – дія, бажання – переживання серця. Гадаю, для будь-кого з нас невдячність з боку тих, кого ми любимо, прикра. І засмучення це цілком зрозуміле. Пам’ятаю, колись поздоровляли ми одну літню вчительку з ювілеєм, і вона, приймаючи від нас квіти і подарунки, раптом гірко-гірко заплакала. Виявилося, що улюблений син не прислав ні листівки, ні телеграми. Адже ясно, що не листівка їй була потрібна. Той, хто любить, завжди бажає любові у відповідь. Відсутність її не загасить справжньої любові, але зробить її тяжкою. Так буває між людьми, так само – між Богом і людиною. На перший погляд тут явна богословська помилка. Хіба може бути для Бога щось болісним?

Бог любить людину, тільки любов Бога до кожного з нас незрівнянно сильніша за найсильнішу, найвідданішу, найніжнішу людську любов. А чим сильніше любов, тим більше жорстокі форми приймає невдячність у відповідь. Так на любов Христову світ відповів розп’яттям Його. Голгофа – крайній, максимальний вираз невдячності людини до Бога. І будь-яка наша невдячність до Нього, навіть найменша, – вільна чи мимовільна (найчастіше, звичайно, мимовільна) співучасть у цьому злочині.

Найгрішніший і найблаженніший

Господь любить постійно і безумовно, праведних і грішних, віруючих і невіруючих. Та все ж справжня любов, приймаючи людину такою, якою вона є, бажає бачити її кращою. Радіє, бачачи в людині прояв добра, і тужить, бачачи протилежне. Невдячна людина – потворна, хвора істота. Прояв вдячності – ознака одужання. Який батько не радітиме, бачачи, що його хвора дитина видужує? Так і наш Небесний Отець радіє, коли ми видужуємо.

Божа любов до нас може виражатися дуже по-різному. Іноді навіть гнівом, який у Бога, – теж любов. Адже і земні батьки тим сильніше гніваються на негідні вчинки своїх дітей, чим більше люблять їх. Байдужі ж – не звертають уваги.

А якими почуттями виражається любов людини до Бога? В основному, думаю, є два почуття: сором і вдячність. Чим сильніше ми любимо Господа, тим гостріше переживаємо сором за кожен вчинок, кожне слово, навіть кожну думку, які не гідні Його любові. Сором призводить до покаяння. Є дивне визнання Іоанна Кронштадтського. Він пише, що під час літургії часто відчуває себе найгрішнішим з усіх, хто молиться в храмі. І в той же час – найблаженнійшим з усіх. Здається, дивно. Повинно б бути ніби навпаки: чим грішніше – тим нещасніше. Але коли людина щиро переживає свою гріховність, вона не просто отримує прощення, але відчуває його всім серцем. І тоді це серце наповнюється вдячністю – найпрекраснішим, найчудовішим і благороднішим почуттям, яке може переживати людина, найбільш адекватним вираженням любові до Творця.

Є почуття, переживання, стани, які спотворюють, бруднять нашу «внутрішню людину». А є такі, що прославляють і прикрашають нас. Так от, ніколи не буває, напевно, так внутрішньо прекрасна людина, як у ті миті життя, коли вона переживає почуття вдячності. Це справедливо, коли йдеться про вдячність до людей, і особливо коли говоримо про вдячність до Бога. І чим щиріше, глибше, сильніше вдячність, тим більше вона не лише прикрашає нас, але і робить щасливими. Тому що саме в ці миті наша любов до Бога зустрічається з Божою Любов’ю до нас, а точніше із Самим Богом, Який є Любов. Усі ми знаємо, що Бог любить нас, але чи багато хто реально відчуває це? Любов Божа може стати доступною тільки вдячному серцю. Тільки воно здатне прийняти Її в себе. І це найпрекрасніше, що ми можемо пережити. Якщо єднання двох людей, які люблять один одного, називають щастям, то яким словом назвати єднання двох, які люблять один одного, коли Один з них – Бог! І тоді зрозумілим стає визнання Іоанна Кронштадтського, яке здається суперечливим.

Метушня проти пам’яті

Подяка була найпершою справою Ноя, коли небезпека і труднощі залишилися позаду. А чи завжди вдячність Господу буває першою і неодмінною нашою справою після подолання якихось життєвих проблем? І взагалі, що ми частіше робимо, просимо чи дякуємо? Того і другого повинно бути принаймні порівну, а насправді останнього повинно б бути значно більше, адже так часто Господь дає нам те, чого ми не просили. Насправді ж співвідношення приблизно таке, як в євангельській історії про десять прокажених, з яких лише один повернувся, щоб подякувати Господу за зцілення.

Щороку наприкінці серпня натовпи дітей приходять у церкву сповідатися і причаститися перед початком навчального року. Просять допомоги Божої в році, що настає. А коли закінчується рік, наприкінці травня, чи багато дітей приходить подякувати Господу? Напевно, такі є, але особисто я не зустрічав.

До нас, священиків, раз у раз звертаються з проханнями помолитися про благополучні пологи, про успішну операцію, про подорожуючих і т. д. Але далеко не завжди ми дізнаємося про результати. Зустрінеш, буває, людину десь через місяць і запитаєш: «Ну що, як ваша дочка? Невже ще народжує досі?» – «Та що ви, того ж дня як вам телефонували, народила!» – «Що ж ви мене не повідомили!?»

Багато хто добре розуміє справедливість того, про що ми тут говоримо, але скаржаться, що часто забувають подякувати Господу в метушні денних турбот. Це недивно. Сатана ретельно працює над тим, щоб ми пам’ятали про те, про що потрібно б забути, і забували про те, про що необхідно пам’ятати. І немає для нього нічого ненависнішого, ніж вдячна пам’ять про Бога. Нам же самим потрібно ретельно працювати над протилежним. Потрібно нагадувати собі про борг вдячності всіма можливими способами.

Що мав на увазі Іоанн Златоуст

Якось я освячував квартиру в однієї дуже доброї і світлої людини, яка тільки починала своє входження в Церкву. І ось бачу, у неї по всій квартирі розвішені папірці з різними написами. Так, над краном у кухні висів напис: «Дякую тобі, вода, що ти поїш мене і даруєш чистоту!» Над газовою плитою – друга: «Дякую тобі, вогню, що ти допомагаєш мені готувати і розігрівати їжу». Подібними табличками була наповнена вся квартира. Зізнаюся, спочатку мене це дуже розчулило. Людина створила у своєму житлі атмосферу безперестанної вдячності. Як це не схвалити! Але потім я зрозумів, що це – класичне язичництво, нехай у найсимпатичнішій формі. Адже суть язичництва – прославлення творіння замість Творця. Людина ця всім серцем зрозуміла, що необхідно «за все дякувати», а ось Кому потрібно дякувати, мене належало їй пояснити.

Коротко і точно пише апостол Павло про те, що має наповнювати нашу душу постійно: «Завжди радійте. Безперестанно моліться. За все дякуйте: бо така щодо вас воля Божа у Христі Ісусі» (1Сол. 5:1618). Дякувати за кожну радість, за кожен урок, за кожну спокусу – за все! Наскільки негідно, низько забувати про вдячність у радості, настільки високо і прекрасно бути вдячним у скорботі. Добре, звичайно, якщо, опинившись у скорботі, ми хоч би не ремствуємо. Але це тільки перший ступінь. Відсутність нарікання ще не вдячність, як і відсутність ненависті ще не любов. Хто навчився бути вдячним навіть у скорботі, той дійсно «недалеко від Царства Небесного». Такою людиною був святитель Іоанн Златоуст, який за будь-яких обставин повторював: «Слава Богу за все». З цими словами він і помер у засланні.

Коли очі душі звикають до темряви

Я не знаю, яким чином хто з нас буде розвивати в собі вдячні почуття, але робити це потрібно. Способів і нагадувань можна придумати чимало. Чим погані, врешті-решт, ті ж таблички, що висіли в описаній мною вище квартирі? Тільки зміст їх треба скоректувати: не воді, не вогню і т. д. дякувати, а Тому, від Кого ми всі ці дари отримуємо. Добре буде, якщо ми ввечері окинемо уявним поглядом минулий день і пригадаємо, за що конкретно можемо сьогодні подякувати Господу. Упевнений, що, як би там невдало склався цей день, вглядівшись, ми зуміємо знайти в ньому таке, за що треба дякувати. Так що будемо вдивлятися і знаходити! Знаходити і дякувати! Це дуже хороший спосіб боротися з духом смутку.

Деякі духівники радять вести щоденник і неухильно записувати в нього всі докори сумління. А є інша аналогічна духовна вправа, яку я іноді раджу людям, схильним до смутку чи які переживають скрутні обставини: кожен вечір сідати і записувати, допустимо, десять пунктів, за які я сьогодні можу подякувати Господу. Спочатку це буває нелегко, але вже через декілька днів «очі душі» звикають до «темряви» і набувають здатності розгледіти куди більше, ніж десять причин бути цього дня вдячним.

Зовнішній додаток до внутрішнього почуття

Вдячність Богові невід’ємна від вдячності людям. Дуже багато доброго ми отримуємо через людей, яких Господь часто робить учасниками Своїх благодіянь. Дякувати людям можна по-різному. Комусь досить від щирого серця сказати «Дякую!» А хтось вважає, що «краща маленька гривня, ніж велике дякую». Що ж, іноді треба і гривню дати, якщо від нас чекають саме такої вдячності. Листівки. Квіти… різні подарунки. Усе це непогано, якщо це – зовнішній прояв почуття щирої вдячності, що міститься в серці.

Віддячити людині потрібно відповідно до того, яка форма вдячності буде приємна їй. А яка вдячність приємна Богу? Звичайно ж, головне – це Євхаристія! Подячні молитви, добрі справи, що звершуються на славу Божу, пожертвування, милостині – усе це прекрасно, але все таки найважливіше – участь у Божественній літургії, на якій звершується Таїнство Євхаристії. Саме слово це в перекладі українською означає «подяка». «Дякуємо Господові!» – вигукує священик у центральній молитві літургії. І далі: «Достойно і правдиво є Тебе славити, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці влади Твоєї. Ти єси Бог Несказанний, Неосяжний розумом, Невидимий, Незбагненний, завжди Сущий і завжди Незмінний, Ти і Єдинородний Син Твій, і Дух Твій Святий. Ти з небуття до буття нас привів, а коли ми впали в гріх, Ти знову нас підніс, і безперестанно все діяв, поки нас на небо привів і будуче Царство Твоє нам дарував. За все це дякуємо Тобі, і Єдинородному Твоєму Синові, і Духові Твоєму Святому, за всі Твої до нас добродійства, які ми знаємо і яких не знаємо, за явні і неявні. Дякуємо Тобі і за цю службу, що з рук наших Ти зволив прийняти». І коли священик молиться про послання Духа Святого на хліб і вино, щоб Господь перетворив їх на Тіло і Кров Ісуса Христа, у храмі звучить: «Тебе в піснях славимо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи». Чи потрібно пояснювати, що кожен, хто ухиляється від літургії, стає одним з дев’яти, які були зцілені Господом і не прийшли Йому подякувати?

Звичайно, від нашої невдячності в Бога не убуде. У нас убуде. Що? Найголовніше – можливість увійти до Життя Вічного, можливість з’єднатися з Богом. Адже Він є Любов, і з’єднуємося ми з Ним любов’ю. А яка любов там, де немає вдячності! Не дари і жертви потрібні Господові, а те, щоб ми з вами були справжніми людьми, вдячними, люблячими, радісними. Того і вам бажаю.

Автор: священик Ігор Гагарін

Попередній запис

Найважливіші стосунки в нашому житті

Хочемо ми того чи не хочемо, у всіх нас є спілкування з Богом. Коли ми ремствуємо на своє життя, ми ... Читати далі

Наступний запис

Проти засудження

Бажання досконалості, прагнення до досконалості, я переконаний, – найважливіше бажання, яке має керувати нами. Ісус Христос говорить про це прямо: ... Читати далі