Чому написане Друге послання до солунян?
З якою метою автор під псевдонімом написав цей твір? Наміри автора викладено у вступних віршах тексту листа (2:1-2), в яких автор проголошує тему послання та його мету. Послання написане, щоби скоригувати хибну думку про те, що «Господній день уже настав», неправильне тлумачення, котре могло відбуватися через пророкування членів спільноти («у дусі»), завдяки вченням, які не мали екстатичного характеру («словом») чи листа «що він ніби від нас» (2:2).
Досить складно розшифрувати незрозумілу мову 2Сол. 2:2. Вислів «що він ніби від нас» може стосуватися всіх трьох термінів, використаних у попередньому підрядному реченні (дух, слово, лист), але цілком імовірно стосується лише останнього слова. Автор виключає будь-яку можливу правдоподібну підставу для неправильного розуміння parousia, чи то в межах спільноти («дух», «слово»), чи поза її межами («лист, що він ніби від нас»). Вислів «лист, що він ніби від нас» можна тлумачити як лист, написаний іншим автором (як припускаємо), або як оригінальний лист, справді авторства Павла (як і 1Сол.), котрий тлумачили неправильно. Оригінальна версія грецькою мовою допускає обидва варіянти. Якою б не була думка, котру мав на увазі автор, його комунікативні наміри зрозумілі: певний лист, якому приписували авторство Павла, де автор, що, здається, допустив помилку, виправляє її, належить або іншому автору, або його зміст отримав неправильне тлумачення.
Отже, Друге послання до солунян передусім має пастирський намір розглянути особливу проблему, що виникла в спільноті солунян. Автор 2Сол., розглядаючи цю ситуацію, говорить про есхатологічні події, котрі мають відбутися до настання parousia, що все ще в майбутньому. Тому солуняни мусять продовжувати жити, бути напоготові й перебувати в надії (пор. 1Сол. 5:1-11).
Що саме було важливим у Другому посланні до солунян?
Друге послання до солунян зробило великий внесок у розвиток цікавої, проте важкої для християнської есхатології теми: прихід антихриста, відомого як «беззаконник», про якого йдеться в 2Сол. 2:3,8-9. Друге послання до солунян – це унікальний твір, в якому змальовано цю особливу постать, яка протистоятиме Богу в останні часи. Беззаконник – це посланець сатани у світі, що видаватиме себе за Бога і спричинить відступництво через обман, знаки й чудеса (2:3-4,9-10). Згадка про «беззаконника» в 2Сол. зображає поширені переконання, прийняті в юдейській апокаліптичній концепції, про те, що космічне протистояння між Богом і сатаною отримає кульмінацію в останні дні з появою постаті сатани, який вимагатиме, щоб йому поклонялися як Богу і спричинить боговідступництво серед багатьох вірних (2 Barn. 36-40); 4, Езр. 5; TMos. 8). Беззаконник у 2Сол. також нагадує безліч постатей із НЗ. У посланнях Івана читаємо про «антихриста» (1Ів. 2:18,22; 4:3; 2Ів. 7), у синоптичному апокаліптичному дискурсі це «лже-христос» (пор. Мт. 24:24 // Мр. 13:22), а в Книзі Об’явлення «звірина з моря» (Об. 13:1-10). Усі ці згадки належать до апокаліптичної фігури лжемесії, що прийде в останні часи, проте автори текстів розуміють це по-різному. У більшості текстів НЗ, особливо в 1 та 2 Ів., антихрист виступає в ролі християнського вчителя, лжепророка, котрий поширює лжевчення про Ісуса (1Ів. 2:22; 4:3; 2Ів. 7:2; 2Пет. 2:1; Мт. 24:5 // Мр. 13:6 //Лк. 21:8; Мт. 24:24 // Мр. 13:22). У Книзі Об’явлення звірина із моря (що уособлює Римську імперію) – це анти-божественна фігура, котра домагається божественного поклоніння і переслідує тих, які відмовляються йому поклонятися (Об. 13:1-10). Обидва ці аспекти про «лжепророка» та «антихриста» сходяться на фігурі «беззаконника» в 2Сол., де сатанічна постать навмисне порівнюється з воскреслим Господом (див. 2:3-12 далі).
У первісній Церкві ці різні образи антихриста консолідувалися в заплутану нечітку картину «ворога» останніх часів. З наверненням Костянтина образ ворога тепер асоціювали не з деспотичною Римською імперією, а з релігійними опонентами вже об’єднаної Церкви і держави, до яких цей образ, уже відокремлений від оригінального апокаліптичного контексту, можна було б, якщо є бажання, застосувати. Деякі папи, негідні своєї посади, такі як Іван XII (935-963) чи світські можновладці, котрі протистояли інституту папства, зокрема Фредерік І Барбаросса (1155-1190), визнані антихристами. Врешті-решт Мартін Лютер, узявши до уваги пропозицію, котру висунув його послідовник цистеріянський містик Йоахим Флорський (1130-1201), ступив іще далі й асоціював антихриста з папством загалом. У полум’яній полеміці, що відбувалася в період Реформації, ця ідентифікація набула конфесійного статусу і стала частиною символу віри деяких реформованих церков. Це можемо побачити, наприклад, у Вестмінстерському сповіданні віри (1646), де йдеться, що «Папа Римський… це той антихрист, чоловік гріха, син погибелі, який возвеличує себе в церкві, проти Христа та усього, що назване Богом» (25. 6). Нічого не могло показати більш явно небезпеку прочитання апокаліптичного тексту, такого як 2Сол., без обізнаности про історичний контекст і без розмежування вчення цього послання від архаїчної форми його написання.
Отже, автор коментаря намагається зрозуміти значення цього короткого, але надзвичайно важкого тексту, уважно читаючи його з усвідомленням історичного контексту. Таке прочитання доводить, що послання має добре визначену структуру, котра, відповідно до загального плану написання грецького листа зі вступом, головною частиною та закінченням, накладає на ретельно розроблену структуру твору багатошаровий концентричний самостійний алгоритм. Структурна основа цього послання показана в таблиці далі. Більш детально окремі її пункти буде розглянуто в наступній частині коментаря.
Структура Другого послання до солунян
- Вступна частина послання (1:1-2): Привітання та побажання
- Основна частина послання (1:3-3:16)
А. Вступний подячний дискурс (1:3-12)
- а. Подяка за зростання християнського життя, попри переслідування (1:3-4)
- б. Повчання про праведний Божий суд (1:5-10)
- а’. Молитовний звіт про виконання християнського життя (1:11-12)
Б. Центральна тема: День Господній (2:1-17)
- а. Повчання проти тривожности, спричиненої неправильним розумінням parousia (2:1-17)
- б. Повчання про події, які передуватимуть parousia (2:3-12)
- a’. Подяка і молитва про втішення й укріплення (2:13-17)
А’. Підсумкові повчання (3:1-16)
- а. Повчання молитися, завершуючи молитву благословенням (3:1-5)
- б. Повчання про те, як ставитися до тих, хто спричиняє проблеми (3:6-15)
- а’. Повчання чинити добро, завершуючи молитвою-благословенням (3:16)
Завершення листа (3:17-18)
- а. Автентифікація підпису (3:17)
- б. Заключне благословення (3:18)
Послання чітко структуроване в серію концентричних кіл, зосереджених навколо вчення про parousia в 2Сол. 2:3-12. Це чіткий тематичний фокус. Загалом у документі вступна частина (1:1-2) та заключна (3:16-18) із відповідними паралельними вітаннями, обрамлюють основну частину послання (1,3-3:16). Основна частина, знову ж, має три концентрично упорядковані частини (А-Б-А’), кожна з яких завершується молитвою-благословенням. Вступний подячний дискурс (1:3-12) нагадує заключне повчання (3:1-16), що наголошує на важливості молитви та складанні подяки. Разом вони обрамлюють центральну частину (2:1-17) повчання про день Господній, яке розвиває головну тему послання. Кожна із цих трьох частин також має концентричну структуру (а-б-а’). Кожен подячний дискурс, настанова чи молитва-побажання також обрамлює центральну секцію повчального дискурсу. Цей дискурс у кожній із трьох частин і надалі структурований концентрично, як побачимо це з наступного коментаря.
