«Один з розіп’ятих злочинців хулив Його, говорячи: якщо Ти Христос, спаси Себе і нас. Озвався і другий, і докоряв тому, і казав: чи ти не боїшся Бога, коли й сам на те саме засуджений? І ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали; а Він нічого лихого не вчинив. І сказав Ісусові: пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє!» (Лк. 23:39-42) – певно, другий розбійник, якого на відміну від першого, прийнято називати розсудливим, раніше б здивувався своїй вірі і словам, які стали наслідком цієї віри.
Але обставини склалися так, що стали причиною сповідання розбійником в особі поруч Розіп’ятого з ним Господа і Спасителя. Через страждання розбійникові відкрилося те, що не відкрилося навіть найближчим Христовим учням, тобто людям, які супроводжували Ісуса протягом трьох років Його громадського служіння. Навіть троє учнів, які стали свідками дива Преображення Спасителя, які безпосередньо чули Господні слова: «Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте» (Мф. 17:5), до кінця не збагнули, Хто саме перебуває поруч з ними. А розіп’ятий розбійник зрозумів. Що ж стало причиною цього?
Як не дивно, його безпомічність. А крім того, він не бажав нічого отримати від Христа, просив, щоб його лише пригадали, щоб хтось пам’ятав, що на світі колись жила така людина. Людина, яка за життя, можливо, не зробила ніякої доброї речі, принаймні, у той момент, розбійник був про себе саме такої думки, людина, яка нічого вже не вимагала, не шукали, а лише благально просила, щоб хтось пригадав її. Адже там, на хресті, розбійник, певно, пригадав, що він теж створений на образ та подобу Божі, що він є частиною богообраного ізраїльського народу, з яким Господь колись заключив Завіт на Синайській горі, якому дав Свій святий Закон, який народ постійно порушував.
Порушував цей Закон і розбійник, проте на відміну від більшості, не приховував цього. Принаймні на хресті, перед самою смертю, розбійник пригадав усе це і визнав, що він грішник, який заслуговує на покарання. Сама ця чесність дійсно відкрила йому очі і він зумів роздивитися Хто саме перебуває поруч з ним у смертну годину. Але це ще не все.
«Чи не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлеві?» (Діян. 1:6), – питали Христа апостоли буквально за мить до Його вознесіння. Отже, навіть знаючи Хто саме перебуває поруч з ними, після всього, що відбулося, апостоли шукали свого, якщо не для себе особисто, то для своєї Батьківщини і для свого народу. Їхнє прагнення можна вважати похвальним – все ж таки апостоли переймалися не тільки власною долею, але і долею свого народу, проте вони не змогли в той момент досягти глибини упокорення розіп’ятого розбійника, який вже не шукав нічого, а просто благав, щоб бодай хтось згадав про нього у світі, який значно кращий за той, в якому він жив і про який не смів навіть помріяти, що колись зможе опинитися в ньому.
Учні ж мріяли цей кращий світ створити в окремо взятій державі, для окремо взятого народу. І в цьому прагненні теж немає насправді нічого поганого, адже вони дбали про свій народ, а не лише про власні інтереси: чи багато сьогодні людей виявиться з таким щирим мисленням? Таких людей завжди було мало і недаремно Спаситель обрав самих них, Богові завжди імпонують ідеалісти. А ще більше імпонують люди, які від Нього нічого не хочуть, окрім одного, щоб Він просто згадав, пам’ятав їх…
Богові також імпонують люди, які просто хочуть перебувати в Його присутності. Саме до таких належав цар Давид: «Як прагне олень до потоку води, так прагне душа моя до Тебе, Боже. Прагне душа моя до Бога сильного й живого. Коли ж прийду я і з’явлюся перед лицем Божим?» (Пс. 41:2,3). Але таке прагнення виникає лише тоді, коли людина у своєму житті вже не хоче нічого отримати від Бога, не шукає свого, але упокорено просить Бога, щоб Він просто згадав, пам’ятав її…
«Хто принижує себе, піднесеться» (Лк. 14:11), – і тоді, зійшовши на таку глибину упокорення, людина завдяки Божій благодаті досягне недосяжних висот: вона почує з вуст Спасителя запевнення, що перебуватиме з Ним цілу вічність, як це сталося у випадку з розсудливим розбійником: «Істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43).
Редакція сайту
Щоб завантажити цей запис у форматі doc натисніть на посилання:
Щоб Господь пам’ятав
Ваш коментар:
