Господи, зі своєю проблемою я можу прийти лише до Тебе, адже Ти супроводжуєш мене в цій боротьбі зі самого початку.
Я знаю, що жоден лікар не виправить повністю те, що сидить в найглибших закамарках мого характеру. Я знаю про це, бо вже не раз намагався це змінити. Та що може зробити навіть найкращий психотерапевт, якщо в пацієнта не має ані дещиці віри в те, що шанс на зміни таки є?
Так, я вже зрозумів, наскільки важким баластом може бути характер. Я навіть вже знаю, що мій характер є моїм особистим хрестом. Хрестом, який я отримав від Тебе, і який не вдасться отак скинути з рамен і сховати десь у гущавині забуття.
Він просто є в мені, і так вже залишиться назавжди. Я можу хіба що моделювати його, відтіняти, боротися з тим, що в мені найгірше, та його суть залишиться такою ж. Мені до кінця моїх днів доведеться мучитися з моєю нерішучістю. Я завжди відчуватиму страх перед звичайною розмовою, діловою зустріччю в якійсь установі, лише тому, що там доведеться зустрітися з чужими людьми. Я до кінця своїх днів сто разів аналізуватиму сказане речення, жест, який я зробив годину тому, свою поведінку в присутності незнайомих осіб, рішення або його відсутність, думки або ж порожнечу в голові… Все, навіть те, що є дріб’язком у масштабі дня, а що говорити про все життя…
Цілком можливо, інші мають ще гірші характери, і їхні хрести мучать їх ще більше, аніж мене, та це мене не надто втішає…
Мені залишається просто жертвувати Тобі, Господи, всі мої страхи, вагання, невпевненість…
«Надійтеся завжди на Господа, бо в Господі, в Господі – вічна твердиня!» (Іс. 26:4).
Отож, біля Твоїх стіп, Господи, кладу мішечок надії, яку я крихтами збирав серед тисяч зерняток моїх страхів. Я знаю, що Ти переміниш їх у добро. Навіть якщо мені до кінця життя не вистачатиме рішучости та віри в Твою силу. Бо ж вона вміє гори переносити, тож впорається і зі скромною, і зовсім не важкою, душею одного з мільярдів Твоїх синів та доньок.
