Ротвейлер, який сказився, або що таке геєна вогненна

Якщо Бог є Любов, чому Він так жорстоко карає грішників? Що таке – геєна вогненна? Звідки взялося пекло і яка природа пекельних мук? Церква відповіла на ці питання ще півтора тисячоліття тому, але чи знаємо ми сьогодні ці відповіді?

Взагалі, ідея посмертної відплати за скоєне зло існує практично у всіх народів. Незважаючи на кількість і різноманітність релігійних вірувань у нашому світі, навряд чи серед них можна знайти таке, яке заперечувало б думку про покарання грішників у загробному світі. І християнська релігія не є виключенням із загального правила, вона теж стверджує, що люди, які коять гріх, мучитимуться в пеклі.

Але тут і виникає проблема. Річ у тім, що християнство – єдина релігія у світовій історії, яка стверджує, що Бог є Любов. Більше того – Любов жертовна! Бог християн став Людиною, жив серед людей, терпів усілякі позбавлення, добровільно прийняв тяжку смерть на хресті. Бог, Який прийшов постраждати за гріхи людей, Бог, Який знає, що таке страждання – нічого подібного немає в жодній релігії світу.

І раптом цей добрий Бог обіцяє грішникам, які не покаялися, такі загробні муки, про які в єврейській релігійній свідомості до Христа не було навіть уявлення. У старозавітному розумінні, душі померлих людей ішли в шеол, місце несвідомого перебування, країну вічного безпробудного сну. Але Христос абсолютно ясно каже: душі праведників ідуть у Царство Боже, душі грішників – у геєну вогненну, де черв їх не помирає і вогонь не згасає. Образ пекла – як вогненного покарання за гріхи, місця вічної муки, геєни – з’являється саме в християнському віровченні.

Як це розуміти? Виходить, що Христос, Який плакав від співчуття чужому горю, Який і на хресті молився про прощення Своїх мучителів; Христос, Який не засудив жодного грішника (з безліччю яких Він спілкувався у Своєму земному житті), раптом різко змінює ставлення до них після їх смерті? Невже Христос любить людей лише доки вони живі, а коли вони помруть, Він з люблячого і дбайливого Бога перетворюється для них на безжального і невблаганного суддю, більше того – у ката і карателя? Звичайно, можна сказати, що тут йдеться про грішників, які самі заслужили на своє покарання. Але Христос учив Своїх учнів не віддавати злом за зло. Виходить, що сказано це було лише для людей, а сам Бог за скоєне зло віддає грішникам таким моторошним стражданням, що страшно про це навіть думати? За декілька десятиліть грішного життя – вічну муку. Але чому ж тоді християни стверджують, що Бог є – Любов?

Такі питання виникають у багатьох. Але віруючим людям простіше вирішити свої нерозуміння. Тому, хто звертався з молитвою до Христа і хоч раз у власному житті відчув дотик у відповідь Руки Божої, більше не потрібні жодні пояснення. Віруюча людина знає, що Бог є Любов вже зі свого досвіду спілкування з цим Богом. А от для невіруючої людини питання про вічне покарання за гріхи нерідко стає серйозною перешкодою в розумінні християнства.

Христос дійсно говорив про геєну вогненну. Але що таке геєна і чому вона – вогненна? Звідки взялося це слово і що воно означає? Не розібравшись у цьому, просто неможливо правильно зрозуміти слова Христові про посмертну долю нерозкаяних грішників.

Духовний смітник язичництва

Читаючи Євангеліє, неважко переконатися в тому, що Христос не використовував у Своїй проповіді богословські і філософські терміни. Говорячи про Царство Небесне з рибалками і виноградарями, Він використовував образи, зрозумілі і близькі простим людям, які населяли тоді Іудею. Мова Євангелія – це іносказання, притча, за якою стоїть духовна реальність. І ставитися до Євангельських метафор як до прямого опису цієї реальності було б, щонайменше, наївно. Читаючи притчу, в якій Господь уподібнює Царство Боже гірчичному насінню, з якого виростає дерево, навряд чи хтось серйозно буде перейматися проблемою – а скільки на цьому дереві було гілок, і якої породи птахів мав на увазі Христос? Але в міркуваннях про геєну сучасний читач Євангелія чомусь схильний розуміти слова Христові буквально. А тим часом, в Євангельські часи будь-який юдей знав, що таке геєна і де вона знаходиться.

Ге-Еннон єврейською означає – долина Енномова. Вона починалася прямо за міською стіною Єрусалиму. Це було похмуре місце, пов’язане для євреїв з найжахливішими і найогиднішими спогадами. Річ у тім, що після укладання Завіту з Богом ізраїльський народ багаторазово порушував цей Завіт, кидаючись в язичництво. І долина Енномова була місцем поклоніння Молохові і Астарті, культи яких супроводжувалися протиприродними розпусними оргіями з храмовою проституцією, жерцями-кастратами і людськими жертвопринесеннями. Там були споруджені тофети (з фінікійської буквально: місця спалювання людей) і звершувалися найогидніші і найжорстокіші ритуали, які тільки існували в древньому язичництві. З долини Енномової цей жах розповзався по всій Іудеї. Навіть в Єрусалимському храмі цар Манасія встановив ідол Астарти. Таке беззаконня не могло тривати нескінченно, і пророк Єремія, зібравши навколо себе юдейських старійшин, саме в Ге-Енноні передрік народу Ізраїльському падіння Єрусалимського царства за відступ від Бога Істинного.

У VI столітті до Різдва Христового вавилонський цар Навуходоносор завоював Іудею, зруйнував Єрусалим, розграбував і спалив Храм. Тоді ж була назавжди втрачена найбільша святиня єврейського народу – ковчег Заповіту. Тисячі єврейських сімей були виведені у Вавилон. Так духовна розпуста, осереддям якої була долина Енномова, кінчилася для юдеїв епохою Вавилонського полону.

Коли євреї повернулися з полону в рідну землю, Ге-Енна стала для них місцем, що викликало жах і відразу. Сюди почали звозити сміття і нечистоти з усього Єрусалиму, а для попередження зараження тут постійно підтримувався вогонь. Ге-Еннон перетворилося на міське звалище, на яке викидали також і трупи страчених злочинців.

Долина Енномова стала у євреїв символом загибелі, язичництва і розпусти. Сморід і вогонь, що ніколи не потухав на звалищі, панували там, звідки колись розливалася духовна зараза, що погубила Ізраїль за часів Навуходоносора.

Ге-енна була для юдеїв частиною їх побуту, такою ж зрозумілою, як і спалювання куколів після молотьби зерна. Христос використовував ці образи, щоб люди, які слухали Його, як можна глибше перейнялися думкою про згубність гріха. Слова ж про незгасний вогонь і невмирущого черва – буквальна цитата останнього вірша книги пророка Ісаї, також прекрасно знайомої юдеям. І там ці слова відносяться не до душ померлих грішників, а до трупів ворогів Божих.

За всіма цими страшними символами, безумовно, стоїть не менш страшна духовна реальність. Нам, на щастя, неможливо осягнути її до кінця, оскільки повністю ця реальність відкривається лише нерозкаяним грішникам після смерті. Але хоч би частково зрозуміти причини пекельних страждань можна, ознайомившись з вченням про страсті[1], що було розвинуте Церквою ще в перші віки християнства.

Ротвейлер, який сказився

Що ж таке страсті? Уявіть, що вам подарували цуценяти собаки бійцівської чи службової породи, скажімо – ротвейлера. Прекрасний подарунок! Якщо собаку виховувати як слід, дресирувати її, навчити підкорятися командам, то вона стане для вас вірним другом і надійним захисником. Але якщо такому цуценяті не дати належного виховання, то через кілька місяців ви виявите у своєму домі сильне, ікласте чудовисько, яке почне диктувати вам умови спільного проживання. Така собака перетворюється на злісного, некерованого звіра, здатного покусати, покалічити і навіть убити свого недбайливого хазяїна.

Так само діє страсть – певна властивість людської душі, яка спочатку була корисною і потрібною. Але, неправильно використана людиною, ця властивість змінилася, ставши для неї небезпечним і злим ворогом.

Церква учить, що людина – дивна істота, єдине творіння, яке Бог створив за образом і подобою Своєю, вклавши в неї розум і творчий початок. Але людина була створена не для блаженного неробства. Сенсом її існування мала стати радісна співтворчість зі своїм Творцем. Отримавши від Бога владу над матеріальним світом, вона повинна була зберігати і обробляти Райський сад, а згодом, розмножуючись і наповнюючи Землю, перетворити на Рай увесь Всесвіт. Для цієї високої мети Бог наділив людську природу колосальним творчим потенціалом, величезною кількістю різних сил, властивостей і здібностей, використавши які на виконання волі Божої про себе, людина стала б справжнім царем створеного світу. Але Бог створив її не подобою автомата, жорстко запрограмованого на виконання цього плану. Така співтворчість могла бути реалізована лише у вільному союзі взаємної любові і довіри двох осіб – Бога і людини. А де немає свободи, там не може бути і любові. Інакше кажучи, людина була вільна у виборі – наслідувати волю Бога, Який любить її, або порушити її. І людина не встояла в цій свободі.

Зіпсований дар

Після гріхопадіння людина не втратила рис і властивостей, отриманих від Бога. Просто ці риси раптом перетворилися для неї на комплект мін уповільненої дії. Лише виконуючи Божий задум про себе, людина могла використовувати свої здібності на благо. У будь-якому іншому випадку вони ставали джерелом біди і руйнування. Проста аналогія: сокира придумана і зроблена для теслярських робіт. Але, використовуючи її не за призначенням, можна вирубати плодоносний сад, відрубати собі ногу чи навіть убити людину.

Так і гріх перекрутив усі властивості людської душі. Замість усвідомлення себе образом Божим, людина набула егоїзму, гордині і марнославства, любов перетворилася на хтивість, здатність захоплюватися красою і величчю творіння – у заздрість і ненависть. Усі здібності, якими Господь так щедро обдарував людину, та стала використовувати всупереч їх призначенню. Так до світу увійшло зло, так з’явилися страждання і хвороби. Адже хвороба – це порушення нормального функціонування певного органу. А в результаті гріхопадіння все людське єство виявилося розладнаним і почало жорстоко страждати від цього розладу.

Скоюючи будь-який гріх, людина порушує волю Божу і примушує своє єство чинити не так, як воно було задумано Богом. Якщо ж цей гріх стає для людини джерелом задоволення і вона скоює його знову і знову, у ній відбувається переродження природних властивостей використаних для гріховних радощів. Ці властивості виходять з-під контролю людської волі, стають некерованими і вимагають від нещасної людини все нових і нових порцій гріха. І навіть якщо потім, побачивши, що це – шлях до загибелі, вона захоче зупинитися, зробити це буде дуже непросто. Страсть, як ротвейлер що сказився, тягнутиме її від гріха до гріха, а при спробі зупинитися покаже ікла і стане безжально терзати свою жертву. Цю дію страстей легко можна прослідкувати в трагічній долі наркоманів і алкоголіків. Але наївно було б гадати, ніби ненависть, розпуста, заздрість, гнів і тому подібне – менш руйнівні для людини, ніж непереборна тяга до горілки чи героїну. Усі страсті діють однаково страшно, оскільки мають спільне джерело – покалічену гріхом людську природу.

Вогонь страшніший за вогонь

Страждання, які незадоволена страсть спричиняє людині, дуже нагадують дію вогню на людське тіло. Не випадково Церква при описах страстей, постійно використовує образи полум’я, паління, вугілля, що горить, і тому подібне. Та і в нецерковній, світській культурі не знайшлося кращого визначення для пристрастей. Тут і “запалати пристрастю”, і “спалюваний пристрастями”, і популярний рекламний лозунг: “Запали вогонь пристрасті”. Запалити його легко, а от загасити потім – неймовірно важко. Але люди чомусь дуже легковажно ставляться до цього вогню, хоча всі ми на власному досвіді знаємо його дію. В одних він – тліє, у других – горить, а когось – спалив дотла на наших очах. Щоб у цьому переконатися, достатньо передивитися хроніку кримінальних подій.

Люди не володіють собою. Вогонь страстей нестерпно палить їх, вимагаючи коїти гріх знову і знову. І врешті-решт заганяє їх у в’язницю, на лікарняне ліжко, у могилу. Це дуже схоже на безумство, але подібними історіями наше життя буквально переповнене. І якби смерть припиняла ці страждання, вона була б для людини найбільшим благом. Але Церква прямо каже про зворотне. От слова преподобного авви Дорофія про страсті, що діють у душі людини після смерті тіла: “Душа, перебуваючи в тілі цьому, хоча і страждає від пристрастей, але має і певну втіху через те, що людина їсть, п’є, спить, розмовляє, спілкується з друзями своїми. Коли ж вийде з тіла, вона залишається одна зі стратями своїми і тому завжди мучиться ними; так що зайнята ними, вона навіть не може згадати Бога; бо саме пам’ятання про Бога утішає душу, але і цього не дозволяють їй страсті”.

Страсті порівнюють з вогнем, але це не зовсім правильно. Бо страсті набагато страшніші за вогонь. Вогонь може мучити людину лише нетривалий час, потім спрацьовує захисна реакція організму і людина втрачає свідомість. Потім помирає від больового шоку. А от коли вогонь страсті терзає людину все життя, а після смерті лише багаторазово посилюється…

Тим і страшний гріх, що народжує в душі людини страсті, які після смерті стануть для неї невгасним пекельним полум’ям.

Брехня пекла

Брехня пекла полягає в тому, що Бог не створював пекла, як не створював гріха, страстей, хвороб, смерті і муки. Зло не має суті і є лише способом буття вільних осіб, певним чином дії, що паразитує на творінні Божому. От як пише про це преподобний Ісак Сирин: “Гріх, геєна і смерть зовсім не існують у Бога, бо вони є діями, а не сутностями”.

Бог є – досконала Любов, і приписувати Йому створення тортурного комплексу для покарання грішників – не що інше як богохульство. Церква пояснює причину пекельних страждань зовсім по-іншому.

Як може мучити любов, прекрасно показав Василь Шукшин у своєму фільмі “Калина красна”. Коли злодій, який “зав’язав”, під чужим ім’ям, заховавши очі за сонцезахисними окулярами, завітав до своєї матері, яка не бачила його більше двадцяти років. Своїм способом життя він її просто зрадив, прирік на жебрацьке існування, на голодну самотню старість. І от, цей син-злодій за прізвиськом “Горе” раптом побачив, що мати як і раніше любить його не дивлячись ні на що, і що вона буде безмірна рада зустріти і прийняти його навіть таким, яким він став за десятиліття злодійського і табірного життя. І він не знайшов у собі сил відкритися. Герой Шукшина, який ридає в голос і гризе землю на пагорбі під берізками, – одна з найсильніших сцен у вітчизняному кінематографі. От він – плач і скрегіт зубів!

Як же буде грішникові, який усе життя своїми гріхами зраджував Христа, після смерті побачити і відчути всепрощаючу любов Спасителя, Який зазнав за нього стільки страждань…

Рятівна сила “дрібниць”

Про посмертну долю людини можна висувати припущення і міркувати нескінченно. Але тут є дуже важливий момент, який не лише можливо, але, напевно, просто необхідно зрозуміти будь-якій людині.

Бог є – Любов і Він не мститься грішникам. Це неможливо, оскільки, за словом Ісака Сирина, де любов, там немає відплати; а де відплата, там немає любові. Страждання грішників не результат відплати за злі справи. Бог любить грішників завжди – і на землі, коли вони нівечать себе гріхами; і в геєні, коли їх покалічені душі мучаться, не маючи можливості задовольнити свої страсті. Але навіть люблячий і всемогутній Бог не може врятувати людину, яка не бажає цього спасіння.

І всім нам дуже важливо вчасно зрозуміти, що сенс нашого існування не в сумі зароблених грошей, не у важливості зроблених винаходів, не в красі написаних картин і не в кількості вимовлених молитов. Сенс у тому, що всякий наш вчинок, слово і навіть всяка думка залишають сліди в нашій душі, змінюючи її щомиті нашого недовгого, загалом, життя. І що б люди не робили в цьому житті, будь-яке заняття щомиті зводиться для них до простого вибору: або людина бореться зі своїми страстями і стає здатною сприймати любов Божу як найвище благо; або ці страсті розвиває, ростить, робить їх головним змістом своєї душі.

І нехай ми немічні, нехай не знаходимо в собі сил на великі моральні подвиги. Але ми повинні хоч би позначити наше бажання боротися зі страстями, хоч би в дрібницях спробувати перестати слідувати за своїми хворобливими схильностями. Ми не можемо досягнути висот духу, якого досягнули християнські подвижники, які зціляли безнадійно хворих і навіть воскрешали мерців. Але стриматися і не накричати на чоловіка/дружину, навіть коли він/вона на це заслуговує, ми цілком у змозі. І поступитися місцем літній людині в громадському транспорті не складе особливих зусиль, якщо усвідомити, що ти в цей момент борешся зі своєю лінню і шкодуєш чужу старість. Такі речі здаються нам дрібницями, але з дрібниць і складається вся наша біографія. І якщо ми твердо вирішимо боротися з якоюсь “дрібницею” – станеться маленьке диво. Ми побачимо, як Господь, бачачи наш добрий намір, допоможе нам у цій боротьбі. Ми побачимо, як могутня ця допомога, і як делікатно і ніжно любить нас Христос. Воюючи з гріховними “дрібницями” ми можемо навчитися бачити любов Божу до людей ще тут, у нашому земному житті.

Тоді і після смерті вогонь Божественної любові буде для нас джерелом вічної радості, а не тяжким геєнським полум’ям.

Автор: Олександр Ткаченко


[1] Тут спеціально використане слово “страсть” замість “пристрасть”, щоб розрізняти два поняття, що існують у християнстві та у світі. (Прим. пер.)

Попередній запис

Священне Писання про смерть (закінчення)

Воскресіння Лазаря (фрагмент), Карл Генріх Блох "Сильна як смерть, любов" Здавалося б, якщо смерть – наслідок ... Читати далі

Наступний запис

Роги і копита, або хто такі біси, і чи треба їх боятися

Спокуса святого Антонія (фрагмент), Ієронім Босх Люцифер Всупереч поширеній помилці, сатана зовсім не є вічним антиподом ... Читати далі