ВЕРТЕП І СНОВИДЕЦЬ

Мандруючи дикою пустелею цього світу, я випадково потрапив в одне місце, де знаходився вертеп. Там я приліг відпочити і незабаром заснув. І ось приснився мені сон…

Бачу я чоловіка, який одягнений у брудне дрантя і стоїть на дорозі, спиною до своєї оселі. У руках його – книга, а на спині – важка ноша. Дивлюся, він відкрив книгу і почав читати, але чомусь раптом почав ридати і затремтів. Потім, як би не в силах пересилити хвилювання, він у відчаї вигукнув: “Що мені робити?!”

З важким серцем повернувся він додому і, наскільки міг, прагнув тримати себе в руках, щоб оточуючі не помітили його смутку. Проте недовго йому вдалося приховувати перед ними своє душевне страждання, оскільки воно постійно посилювалося. Нарешті він наважився відверто поговорити зі своїми близькими: “Мої улюблені! Я в нестямі від горя! Я пропав, загинув, адже я грішив усе своє життя! Я дізнався з вірних джерел, що наше місто буде спалене небесним вогнем і ми всі неминуче загинемо, якщо не знайдемо того єдиного шляху, якого я поки що не знаю, але яким можна врятуватися від жахливої смерті”.

При цих словах усі його близькі здивувалися і сильно засмутилися, але не тому, що повірили йому, а тому, що подумали, що він з’їхав з глузду. А оскільки був вже пізній час, вони умовили його лягти в ліжко, щоб він заспокоївся і заснув.

Він провів безсонну ніч, і його занепокоєння не зменшилося. Навпаки, воно ще більш посилилося. До самого ранку він плакав і зітхав. Уранці його близькі разом з друзями прийшли довідатися про стан його здоров’я. Він відповів, що йому стає все гірше і гірше, і знову заговорив про своє хвилювання. Оточуючих це почало дратувати. Спочатку вони намагалися заглушити його засмучену уяву жорсткими і різкими докорами, потім почали розважати пустими розмовами; далі знову почали сварити його і, нарешті, стали уникати всякого з ним спілкування. Він, у свою чергу, почав частіше усамітнюватися, молитися за них. Він жалів, що вони йому не вірять, і оплакував свою гірку долю. Іноді він на самоті блукав широким полем, читаючи або перебуваючи в молитві.

Пройшло кілька днів. От бачу його одного дня, коли він йде полем і, за своєю звичкою, заглибився в читання. Мені здалося, що він став ще більш похмурим. Раптом він знову голосно вигукнув: “Що робити мені, щоб спастися?”

Я бачив, як він нерішуче і боязко озирався по сторонах, як би шукаючи шлях, яким йому слід тікати. Але все таки він не рушав з місця, оскільки не знав, в якому напрямку йому рухатись. І от бачу, підходить до нього людина на ім’я Євангелист і запитує:

– Чому ти плачеш?

Він із сумом відповів:

– Книга, яку я читаю зараз, переконує мене, що я засуджений на смерть, а після смерті має з’явитися на суд Божий. Зізнаюся, що я страшуся першого і не в силах пережити друге.

– Але чому ти боїшся смерті, коли в житті стільки зла?

– Бо боюся, як би ця важка ноша на спині не потягнула мене глибше за саму могилу, і тоді я провалюся в геєну вогненну. Страшно потрапити до в’язниці, але ще більш жахають мене судилище і страта. Усі ці думки кидають мене у відчай.

Євангелист заперечив цьому:

– Чому ж ти не рушаєш у дорогу, якщо твоїй душі немає спокою?

– Бо не знаю, куди йти, – відповів він.

Тоді Євангелист вручив йому пергаментний сувій, на якому було написано: “Тікай від грядущого гніву!” (див. Мф. 3:7)

Прочитавши ці слова, бідна людина уважно поглянула на Євангелиста і запитала:

– Але куди ж мені тікати?

Вказавши пальцем удалину, на край широкого поля, Євангелист запитав:

– Чи бачиш ти там удалині Вузькі ворота (див. Мф. 7:14)?

– Ні, – відповів нещасний.

– А чи бачиш, – продовжував Євангелист, – вдалині сяюче світло?

– Здається, бачу.

– Намагайся ж, щоб це світло завжди було перед тобою, – наставляв Євангелист, – і ступай у напрямку до нього. Дійшовши до Вузьких воріт, постукай, і тобі скажуть, що робити далі.

…І от я бачу, як цей чоловік кинувся бігти у вказаному напрямі. Бігти йому потрібно було повз свій будинок. Його друзі та близькі, побачивши, що він втікає, заголосили, благаючи повернутися. Але він затулив вуха пальцями і побіг ще хутчіше, вигукуючи: “Життя, життя, вічне життя!” Перетинаючи поле, він навіть не обернувся, щоб поглянути на них. Усі його сусіди вибігли на вулицю, щоб подивитися на нього. Деякі глузували з нього, інші сварили, треті із сльозами на очах благали повернутися назад додому. З числа останніх двоє вирішили повернути його в будь-якій спосіб.

Одного з них звали Впертим, а іншого Змовником. Утікач був у цей час вже далеко, але вони все-таки кинулися слідом за ним. І незабаром наздогнали свого знесиленого друга.

Тоді він запитав їх:

– Сусіди, навіщо ви наздогнали мене?

– Тому, – відповідали вони, – щоб переконати тебе повернутися з нами додому.

Але він заперечив:

– Цього я ні за що не зроблю. Ви живете в місті Погибель, в якому я народився і жив, але тепер я дізнався, що це за місце. І коли ви помрете, а це станеться рано чи пізно, ви провалитеся глибше самої могили, де вічно горять вогонь і сірка. Заспокойтеся, добрі сусіди, і підемо краще разом зі мною.

– Як?! Залишити друзів, дім, спокійне життя? – обурився Впертий.

– Так, бо все, що ти тут залишиш, не може порівнятися навіть з малою дещицею того, що чекає на тебе. І якщо ти згідний йти до тієї ж мети, то також отримаєш свою частку, бо там, куди я йду, багато добра і його вистачить на всіх з лишком. Йдемо, і ви побачите, що я правий, – відповів Християнин, бо саме так його звали.

– Чого ж нам шукати в невідомості, коли все залишилося вдома? – не міг зрозуміти Впертий.

– Я шукаю “спадщину нетлінну, чисту, нев’янучу” (див. 1 Пет. 1:4). І мені було сказано, що цей спадок зберігається на небі в надійному місці і в призначений час буде розділений між тими, хто прагнув отримати його. Прочитай про це, якщо хочеш, у моїй книзі.

– Досить! Відчепись ти зі своєю книгою. Кажи прямо, хочеш повернутися з нами чи ні?

– Звісно, ні. Моя рука взялася за рало (див. Лк. 9:62), – рішуче сказав Християнин.

– Ну, тоді пішли, Змовнику, геть! Повернемося додому без нього. Якщо подібні божевільні вб’ють собі щось у голову, то вважають себе розумнішими за всіх, – обурювався Впертий.

Проте Змовник заперечив:

– Навіщо так обмовляти людей? Якщо добрий Християнин каже істину, тоді те, що він прагне отримати, набагато привабливіше за те, що ми маємо. І мені дуже хотілося б піти разом з ним.

– Як? Ще одним дурнем більше?! Послухай мене, йдемо назад. Хто знає, куди цей телепень тебе заведе? – намагався переконати Впертий Змовника.

Але Християнин сказав Впертому:

– Ні, сусіде, краще ти наслідуй приклад Змовника. Ми там отримаємо насправді те, про що я зараз казав, а крім того – велику славу. Якщо ти мені не віриш, прочитай це в цій книзі. А за істинність усього написаного відповідає Той, Хто окропив її Своєю кров’ю.

Змовник вирішив не повертатися назад.

– Слухай, сусіде Впертий, я думаю рушити цим шляхом. Піду я з цим добрим чоловіком і розділю його долю. Але Християнине, милий друже, чи упевнений ти, що знаєш шлях до бажаного місця?

– Я отримав вказівки від Євангелиста. Він вказав мені шлях до Вузьких воріт, які знаходяться далеко від нас. Там ми отримаємо необхідні вказівки для нашого подальшого шляху.

– Ну, так йдемо, добрий сусіде.

І вони помандрували разом. Впертий же вирішив повернутися додому, не бажаючи бути товаришем цих двох божевільних.

Наступний запис

ДРАГОВИНА СМУТКУ

І от бачу, що Впертий повернув додому, а Змовник з Християнином удвох продовжили шлях, розмовляючи між собою: - Ну, сусіде, ... Читати далі