Що таке Закон Божий?

У 118(119)-му псалмі псаломщик називає Закон Божий розрадою, багатством, радістю, але багато наших сучасників сприймають його швидше як прикрість, позбавлення і образу. Чому одне з найбільших Божих благодіянь людському роду – дарування Закону – часто викликає гіркоту і спротив? Цьому є декілька причин, і нам варто розглянути їх, бо вони стосуються найважливіших питань людського існування, нашого місця у світі, наших стосунків з Богом і нашої надії на майбутнє.

Закон, законники і беззаконники

Якось в одній із західних газет я бачив фотографію, зроблену на якійсь антицерковній демонстрації: жінка (чи чоловік? – густий грим залишав це неясним) у майці з написом «Немає Бога – немає відчуття провини. Зречіться негайно!»

Послання виглядало суперечливо – людина, що благополучно позбулася відчуття провини, швидше за все, просто зайнялася б своїми справами, а не гаяла б час на пред’явлення наполегливих претензій до Церкви, – проте це дуже характерно. Сучасний світ – світ масмедіа, популярних ведучих і книжкових бестселерів – постійно пред’являє Церкві один і той же докір: мовляв, Церква нав’язує людям почуття сорому і провини, вказуючи їм на те, що їх життя гріховне.

Чи це так? Серед християн, на жаль, бувають люди, які буквально упиваються чужими гріхами, інакше сказати, своєю (помилковою!) моральною перевагою. У Євангелії Господь особливо наполегливо застерігає нас проти цього. Він проявляє дивну милість до явних грішників (до злодійкуватих збирачів податків або повій), але з великою суворістю викриває людей за зовнішністю благочестивих – фарисеїв. Так, розмову про моральність легко перетворити на вправу у фарисействі: «Боже! Дякую Тобі, що я не такий, як інші люди, грабіжники, неправедні, перелюбники, або як цей митар» (Лк 18:11), а ненависть до гріха перенести на грішників. Зарозумілі законники зі зневажливим виглядом, які гордяться своєю духовністю, «зв’язують важкі тягарі, які неможливо носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть зрушити їх» (Мф 23:4), поза сумнівом, відвертають людей від Церкви і коять тяжкий гріх. Господь не обіцяє їм нічого окрім «горя». Вони грубо і явно порушують той самий Закон, від імені якого осмілюються судити інших.

Парадоксально (а коли ми говоримо про наші стосунки із Законом Божим, ми постійно стикаємося з парадоксами), але саме такі «законники» приймаються тим самим світом, який вони беруться викривати, з готовністю і навіть з якоюсь радістю: ось, мовляв, подивіться, які злісні, неврівноважені, а частенько і зовсім неадекватні люди ці християни. Фред Фелпс, чудний протестантський пастор з маленького американського містечка, що влаштовує пікети з плакатами «Бог ненавидить збоченців», нікому не був би відомий, якби саме ті, кого він викриває, не потурбувалися забезпечити йому щонайширший піар: люди добрі, подивіться, які ненормальні ці борці за моральність!

Можна було б припустити, що уся проблема – у гріхах окремих християн; але це не так. Людей зачіпає Закон як такий. Церква неминуче виступає з певними вимогами до людської поведінки. Це викликає нерозуміння і роздратування – чому б Церкві не переглянути свою позицію відносно розлучень, або абортів, або статевих перверсій? Хіба можна людині XXІ ст. нав’язувати середньовічні норми на кшталт «не перелюбствуй»? Хіба такими вимогами Церква не відштовхує від себе потенційних парафіян? Хіба не приречена вона, з такими суворими правилами, залишитися на узбіччі сучасності?

Парадокс Закону

У ХХ столітті ряд протестантських громад, побоюючись «відштовхнути потенційних парафіян», пішли на серйозне пом’якшення як моральних, так і віросповідних вимог. Дійшло до курйозних випадків, як, наприклад, з голландським пастором Клаасом Хендріске, який відкрито говорить про те, що не вірить в особового Бога Біблії. Як каже він сам, «Бог для мене не істота, але термін для позначення того, що може статися між людьми. Приміром, один каже іншому: «Я ніколи не зраджу тебе», – і потім виконує свою обіцянку. Таку подію можна з упевненістю назвати Богом». Віруюча людина назвала б це присутністю благодаті Божої, але Хендріске в благодать не вірить; він вірить у людську вірність.

Проте коли люди кажуть: «А ну її, цю віру в Бога, давайте жити простою людською любов’ю, взаємною вірністю, братською солідарністю», – відбувається дивна річ. Без віри в Бога – і щирого прагнення коритися Йому – ці прості людські речі не виживають.

Здавалося б, що заважає створенню громад невіруючих людей, які робили б один для одного (і для навколишнього світу) те ж, що і вірні, але без усього цього релігійного «баласту»? Такі спроби робилися, і сьогодні існують деякі етичні суспільства, що прагнуть відтворити «соціальний ефект» Церкви, але без її віри. Тільки вони такі нечисленні і маловпливові, що невіруюча людина звертає свій погляд все одно до Церкви, кажучи не «давайте ми, невіруючі, організуємося в якісь гуманістичні громади, а замість Літургії в нас будуть якісь інші спільні символічні дії, що не припускають віри в Бога», але «давайте ви в себе в Церкві перевлаштуйте усе так, щоб мене там нічого не обтяжувало». Але що характерне: на Заході громади, що рухаються назустріч таким побажанням, починають не набувати, а, навпаки, швидко втрачати парафіян. Зберегти позитивний соціальний ефект без віри не виходить. Схоже, те, що в Церкві притягає сучасну людину, не можна відокремити від того, що в ній обтяжує.

Принцип «я ніколи не залишу тебе», про який говорить пастор-атеїст, – адже це те ж саме, що «не перелюбствуй». Ці ідеї не просто взаємопов’язані – вони співпадають. Людська любов, взаємна вірність, братська солідарність вимагають самообмеження, і чим далі – тим більш суворого. А людей часто відштовхують від Церкви, по-перше, вимоги самообмеження, а по-друге, викриття в гріху і саме поняття гріха. Але поняття гріха вилазить негайно, щойно ми намагаємося любити ближнього і творити добро. Тут відразу з’ясовується, що ми, люди, у цьому неспроможні. Гріховність – це як течія: доки дозволяєш їй відносити тебе, її просто не помічаєш. А ось коли намагаєшся встати на ноги…

Якщо ми хочемо люблячої і при цьому невимогливої Церкви, то ми хочемо взаємовиключних речей: «я хочу, щоб стосовно мене проявляли вічну і безумовну любов і вірність» і «я не хочу, щоб мене напружували вимогами вічної і безумовної любові і вірності»; «я хочу, щоб інші люди жертвували чимось з любові до мене» і «я не хочу, щоб від мене вимагали якихось жертв». Одночасно задовольнити і ті і другі вимоги – неможливо.

Община тих, хто любить, – це неминуче община тих, хто кається, бо, не утискуючи своєї гордині і самозвеличення і не приборкуючи своїх апетитів, любові до ближнього не виявиш. Більше того, не виявиш і любові до себе – тобто бажання собі блага. Якщо просто наслідувати свої бажання (навіть не найстрашніші, на кшталт схильності до пива і ліні, наприклад), то це не принесе нічого, окрім шкоди. Біда в тому що культура, яка нас оточує, – це багато в чому культура «миттєвих задоволень».

Культура «короткого гедонізму»

Іноді кажуть, що християнству в сучасному світі протистоїть гедонізм – прагнення до задоволення як головної мети життя. Це не зовсім так. Християнству в сучасному світі протистоїть навіть не тенденція до гедонізму, а тенденція до короткого гедонізму. Просто гедоніст бажає насолоджуватися довготривалим здоров’ям і їсть здорову їжу; «короткий» гедоніст хоче з’їсти снікерс і отримати своє задоволення негайно – хоча знає, що в недалекому майбутньому це обернеться проблемами із зубами, шлунком і зайвою вагою. Короткий гедонізм не подумує про вічність, але він не думає і про те, що буде через шість місяців, а часто навіть про те, що буде на наступний ранок. Людина, на жаль, завжди була схильна до короткого гедонізму: насолоджуватися зараз, платити потім, і в наш час комерційна культура буквально змушує її до цього. «Отримай задоволення негайно!» – кричать сотні рекламних роликів, щитів уздовж доріг, розворотів у глянсових журналах.

Між тим навіть не Церква, а звичайний здоровий глузд свідчить, що ми набуваємо міцне щастя, лише відмовляючись від негайних задоволень. Щоб насолоджуватися здоров’ям, потрібно провадити здоровий спосіб життя, живлячись зовсім не снікерсами і пивом. Найцінніше в нашому житті – близькі, довірливі стосунки з іншими людьми, а це вимагає постійного самообмеження. Щоб увійти до світу інтелектуальної і культурної насолоди, потрібно довго і терпляче вчитися. Власне, це цілком може зрозуміти і невіруючий, тільки для нього довготривалі радощі, які ми набуваємо ціною відмови від короткочасних, тягнуться не далі за земне життя. Він цілком може бути «довгим гедоністом», який йде на сьогоднішні жертви заради завтрашньої мети. Церква ж, фігурально виражаючись, говорить про «наддовгий» гедонізм – і називає його блаженством. Це – вічна радість, заради якої ми відмовляємося від негайного задоволення. Навіть для невіруючої людини можливі дві лінії поведінки: поводитися розумно і відповідально, прагнучи до міцного і довготривалого щастя, або ж прагнути до негайного задоволення, вважаючи, що якісь додаткові кошти допоможуть пом’якшити наслідки такої поведінки. (Образно кажучи, один розсудливо зберігає вірність, а інший сподівається на те, що від поганих хвороб його врятують захисні засоби.)

І ось у людини, звиклої жити коротким гедонізмом, будь-які вимоги довгого гедонізму (не обов’язково вимоги Церкви) викликають відчуття нестерпного пригноблення: «Вже і снікерс їм, тиранам, не до вподоби!» Причому роздратування викликає не те, що хтось заважає їсти снікерс (загалом ніхто і не заважає!), а саме нагадування про те, що подібне живлення викликає карієс, зайву вагу та інші проблеми із здоров’ям.

Наприкінці Нагорної проповіді (Мф. 5:1-7:29) Ісус Христос сказав притчу, яка є як би висновком цієї проповіді: «Отже, всякого, хто слухає ці слова Мої і виконує їх, уподібню мужеві мудрому, який збудував будинок свій на камені; І пішов дощ, і розлилися річки, і знялися вітри, і ринули на будинок той, і він не впав, бо був збудований на камені. А всякий, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться мужеві нерозумному, який збудував будинок свій на піску; І пішов дощ, і розлилися річки, і знялися вітри, і налягли на будинок той; і він упав, і руйнування його було велике». Ця притча говорить, що треба будувати своє життя на твердій основі Закону Божого, і тоді, що б не сталося, ми витримаємо.

Роздратування на Церкву, а особливо на сьому заповідь, багато в чому пов’язане з цією культурою короткого гедонізму. З довгим же гедоністом, який вважає здорове і помірне життя щасливішим, навіть з невіруючим, конфлікту із цього приводу не буде (хоча з інших приводів він можливий). Сама ідея про те, що досягнення вічного щастя припускає самообмеження, цілком природна. Навіть з тимчасовими благами: сім’єю, здоров’ям, освітою, справа йде саме так. Наслідуючи установки короткого гедонізму, не можна досягти міцного щастя навіть тут, на землі; і було б дивно, якби він був сумісний з вічним блаженством.

Існує конфлікт між тим, чого ми хочемо, і тим, що нам потрібне, – конфлікт цей є одним з очевидних проявів первородного гріха. Щирий друг закликатиме мене припиняти зловживати пивом і перестати лінуватися і, швидше за все, викличе в мене сильне роздратування, але в той же час я потребую щирої дружби. Забезпечити щирих друзів, які взагалі не виступатимуть проти деяких наших бажань, – неможливо. Це суперечливо за визначенням – вони будуть нещирими! Також неможлива любляча і при цьому абсолютно невимоглива Церква. Коли Церква йде назустріч «побажанням трудящих» і перестає щось вимагати від них, навіть віри в Бога, – «духовна температура» дуже швидко падає до рівня довкілля.

Любов викриває і рятує

Закон є прояв любові – любові до ближнього, і навіть любові до себе самого. Як сказано в Біблії: «Бо заповіді: “Не перелюбствуй”, “Не убивай”, “Не кради”, “Не лжесвідчи”, “Не пожадай чужого” й усі інші містяться у цьому слові: “Люби ближнього твого, як самого себе”. Любов не робить ближньому зла; отже, любов є виконання закону» (Рим. 13:9,10). Проте Закон спричиняє біль; коли Церква говорить про святість шлюбу, то ті з нас, хто пережив розлучення, почувають себе незатишно. Коли Церква наполягає на недоторканості людського життя – від зачаття до природної смерті – вона зачіпає тих, хто виявився прямо або побічно залучений у гріх аборту. Коли вона обмежує тілесне спілкування рамками законного шлюбу, багато хто почуває себе незатишно. Це нерідко викликає нерозуміння, навіть обурення – хіба Церква повинна ранити? Чи не повинна вона неодмінно нести розраду?

Закон ранить навіть більш глибоко: чим більше ми дізнаємося його, тим ясніше розуміємо, що не дотримуємо його, навіть якщо утримуємося від найгрубіших і епатажних гріхів. Чим ясніше нам стає, що означає чинити з любові, зберігати вірність, піклуватися про благо ближнього (і про своє справжнє благо), тим краще ми розуміємо, що так не чинимо. Як каже Біблія, «законом пізнається гріх» (Рим. 3:20). Закон показує, що усі ми – люди винні і зіпсовані, які завдають великої шкоди собі та один одному. У цьому відкритті немає нічого приємного, нічого що підвищує самооцінку і піднімає настрій. Для культури короткого гедонізму, яка вимагає доброго самовідчуття (і негайно!), це неприйнятне. Але насправді – це єдина дорога до справжньої розради.

Христос прийшов рятувати не хороших людей – Він прийшов врятувати грішників. Поки ми намагаємося скасувати Закон або переінакшити його так, щоб він не спричиняв нам незручностей, ми робимо спасіння недоступним для себе. Поки ми тримаємо посмішку і запевняємо себе, що з нами все гаразд, ми закриті для любові, милості і розради – навіть для Його любові. «Покаятися і гірко заголосити» – означає пережити болючий момент істини, за яким приходить усвідомлення того, що ми прийняті і прощені. Бог приймає тих, хто покається, і увірує, в Ісусі Христі, через Його спокутне служіння: «Хрест, гріб, триденне Воскресіння». Євангеліє є Блага Звістка про прощення гріхів; як каже Пророк, «згладжу беззаконня твої, як туман, і гріхи твої, як хмару; звернися до Мене, бо Я відкупив тебе» (Іс. 44:22).

Якось одному моєму приятелеві на день народження подарували дитячу соску на стрічечці з написом «Ніколи не пізно життя почати спочатку». Це було лише жартом; але коли Христос пропонує нам нове життя, в якому минулі гріхи більше не мають над нами влади, Він не жартує.

Прощення, якого ми набуваємо в Христі, позбавляє нас від засудження Закону. Наші стосунки із Законом змінюються. Він стає не джерелом засудження, а керівництвом до дії. Ми покликані чинити з любові – а як саме, нам кажуть заповіді. «Бо заповіді: “Не перелюбствуй”, “Не убивай”, “Не кради”, “Не лжесвідчи”, “Не пожадай чужого” й усі інші містяться у цьому слові: “Люби ближнього твого, як самого себе”. Любов не робить ближньому зла; отже, любов є виконання закону» (Рим. 13:9-10).

Попередній запис

Ці нестерпні ближні

Нестача часу і втома – насправді питання розставляння пріоритетів, на що ми хочемо, а на що не хочемо витрачати час ... Читати далі

Наступний запис

Про хорошість без Церкви

Нещодавно мене ще раз запитали: хіба не можна бути пристойною людиною без Церкви? Це хороше питання, і його ставлять знову ... Читати далі