Багато людей вважають, що для християн усе, що пов’язане з сексом, є гріхом. Чи помилка це? Важко відповісти однозначно, бо тут усе упирається в наше уявлення про секс. У сучасній культурі це, безумовно, один з головних ідолів, у жертву якому люди готові приносити що завгодно – і ставлення християн до такого ідола може бути лише вкрай негативним. Так вже склалося, що заповіді “не убий” і “не вкради” сучасне суспільство охоче приймає і вважає основами свого правопорядку, але от ставлення до заповіді “не перелюбствуй”, яка йде в тому ж списку, вже зовсім інше. По суті, її замінила заповідь “ми всі маємо право на все, що відбувається за взаємною згодою між повнолітніми громадянами”.
Одна з хитрощів ідола на ім’я “секс” якраз полягає в тому, щоб привласнити все, що тільки пов’язане в людині із статтю та інтимним життям. Ніби, існують лише два варіанти: поклонятися цьому ідолу або відкидати всяку думку про тілесний бік любові як гріховну. Але це, зрозуміло, хибний вибір.
А що каже про тілесне спілкування статей Біблія? Із самого початку розповіді про створення людини книга Буття відмічає: “І створив Бог Людину за образом Своїм, за образом Божим створив її; чоловіка і жінку створив їх” (1:27). Тобто ділення на дві статі не просто задумане Богом, але воно виявляється майже настільки ж важливим, як і створення “за образом Божим”. Далі, у другому розділі тієї ж книги, ми зустрічаємо і пояснення: “Не добре бути чоловікові одному” (2:18). Тобто спільне життя чоловіка і жінки – невід’ємна властивість людяності, і – увага! – її сенс зовсім не зводиться до продовження роду, як у звірів або птахів, яких Бог теж створив самцями і самками, але нічого подібного про них не сказав. Для людини принципово важливе спілкування з тим, хто дорівнює їй… і в той же час відрізняється від неї.
Чи можна вважати, що із самого початку, ще в Едемському саду, спілкування між статями мало на увазі і тілесну любов? Ми не знаємо напевно, але вже абсолютно точно ніде в Біблії – ні в книзі Буття, ні в інших книгах – нічого не кажеться про гріховність такої любові. Можливо, в Едемському саду все взагалі було іншим, ніж у нашому світі, і спілкування статей там теж виглядало абсолютно інакше. Взагалі, перші розділи Буття звертають порівняно мало уваги на цей бік життя, воно йде в людей як би саме собою: наприклад, в їжі їм даються певні обмеження (Ною та його нащадкам заборонено куштувати кров), але стосунки між статями практично ніяк не регулюються.
Втім, є один загадковий епізод прямо перед розповіддю про Всесвітній потоп: “сини Божі” беруть собі в дружини “дочок людських” (Буття 6:2), і така їх поведінка є явним гріхом. Ми не знаємо, про кого саме тут йде мова: можливо, про князів і правителів, які заводили собі гареми, не запитуючи бажання самих дівчат. Але можуть тут матися на увазі і язичницькі культи з їх оргіями, в яких, як вірили їх учасниці, вони вступають у “священні шлюби” зі своїми божествами. Таке прочитання цілком узгоджується з біблійною традицією, адже в ній дуже часто ставлення Бога і Ізраїлю зображуються як шлюбний союз, а поклоніння ідолам прирівнюється до розпусти.
Відповідно, гріховність розпусти зовсім не в тому, що люди вступають один з одним в інтимний зв’язок, а в тому, що вони порушують узи вірності, які зв’язують подружжя або жениха і наречену. Біблія ніяк не заперечує тілесного боку любові, але обмежує її рамками шлюбного союзу. У Старому Завіті є дивна книга – Пісня Пісень, – яка оспівує саме таку цілісну любов, в якій вірність один одному і душевне єднання поєднуються із тілесною близькістю закоханих: “Нехай цілує він мене цілуванням уст своїх! Бо пестощі твої кращі за вино…” – так починається ця книга. Її здавна тлумачили алегорично, як розповідь про любов Бога і обраного народу або Церкви (що, загалом, одне і те ж), але і при такому тлумаченні тілесна любов виявляється піднесеною і прекрасною: адже саме з нею порівнюється містичне спілкування з Богом! Якби вона була гріховною, таке порівняння просто було б блюзнірством.
Отже, тілесна близькість вважалася невід’ємною частиною шлюбу, а сам шлюб – союзом чоловіка і жінки… чи чоловіка і кількох жінок. Старий Завіт ніяк не забороняє і не регламентує багатоженства, і ми бачимо в ньому чималу кількість чоловіків, в яких було більше однієї дружини. Окрім повноправних дружин, зустрічалися ще і наложниці, тобто рабині, що ділили ложе зі своїм паном. Іноді їх поява була пов’язана з тим, що дружина залишалася бездітною (саме з цієї причини, наприклад, Авраам узяв собі в наложниці Агар, служницю своєї дружини Сарри), але, звичайно, причини тут могли бути іншими. Сьогодні таке ставлення до жінки здається нам жорстоким і варварським, але насправді це окремий випадок рабства, яке зовсім не заперечується в Старому Завіті. Там взагалі немає закликів до соціальної революції: існуючі в суспільстві норми швидше приймаються, але залишається явним прагнення преобразити це суспільство зсередини. З часом люди приходять до розуміння того, що норми їх життя просто не відповідають ідеалам їх віри, і починають міняти свої норми (деякі, правда, вважають за краще міняти віру).
Так вийшло і з рабством, і, набагато раніше з багатоженством. Вже до кінця старозавітного часу ми бачимо, як без всяких заборон нормою став союз одного чоловіка і однієї жінки, адже саме такий шлюб якнайкраще відбиває принцип, закладений ще в розповіді про створення людини. Чоловік і жінка можуть бути нерівноправними в певних громадських умовах, але за своєю природою вони рівні, єдині і доповнюють один одного. Більше того, саме в Старому Завіті ми зустрічаємо дивні оповідання про жінок, які зіграли величезну роль в історії ізраїльського народу, причому зіграли її саме по-жіночому. От моавитянка Руф, яка в точності виконала Ізраїльські закони тоді, коли багато ізраїльтян про них забули, а от красуня Есфирь, яка стала персидською царицею і умовила царя скасувати призначене побиття євреїв. Їм присвячені окремі книги, але подібних героїнь ми зустрінемо і в інших оповіданнях Старого Завіту. Саме такі оповідання надійніше за всякі політичні декларації примушували чоловіків поглянути на жінку іншим, ніж раніше, поглядом.
Але в деяких стосунках Старий Завіт все ж різко протистоїть нормам того часу. У ті далекі часи в багатьох культурах цілком нормальними вважалися пов’язані із сексом обряди: так, “храмові блудниці” при язичницьких капищах не просто заробляли собі на життя, але швидше виконували свого роду священнодії, як вони їх розуміли. Старий Завіт у найрізкіших виразах засуджує таке. Не залишає він жодних добрих слів для ще одного явища, широко поширеного сьогодні, – гомосексуалізму. Причина цілком зрозуміла: він суперечить задуму Творця про єдність двох статей. Сьогодні прийнято брати за точку відліку бажання самих людей: “А що в цьому поганого, якщо вони самі того хочуть?” – але для Біблії людська воля ніколи не стоїть на першому місці. Свобода вибору людини не повинна призводити до порушення ясно виражених заповідей і до збочення природних форм життя.
У той же час конкретну форму подружніх стосунків у шлюбі Біблія ніяк не намагається визначати, залишаючи її цілком і повністю на розсуд подружжя. Благословенне все, що здійснюється в шлюбі заради цілісності людини і єдності між чоловіком і дружиною, і засуджується все, що відводить людину убік від цих цінностей.
Новий Завіт продовжує цю лінію: досить згадати, що своє перше диво Христос здійснив на весіллі в Кані Галилейській. Він не просто ушанував це свято Своєю присутністю, але, перетворивши воду на вино, дозволив йому тривати і далі. Тим самим Він підтвердив велику цінність шлюбу. У Євангелії від Матфея ми знаходимо і слова про те, що шлюб, по суті, є нерозривна єдність (Старий Завіт якраз допускав розлучення): “Хто розведеться з жінкою своєю, за винятком вини перелюбу, і візьме шлюб з іншою, той перелюбствує; і хто одружиться з відпущеною, той чинить перелюб” (19:9). Лише перелюб, тобто односторонній вихід чоловіка чи дружини з шлюбного союзу може цей союз зруйнувати. Така суворість здивувала навіть найближчих учнів: “Якщо така повинність чоловіка перед жінкою, то краще не женитись“. Виявляється, шлюб накладає на чоловіка такі серйозні зобов’язання.
І тут прозвучали дуже незвичайні слова Спасителя: “Не всі сприймають це слово, а кому дано. Бо є скопці, що з утроби матері народилися такими; і є скопці, які оскоплені людьми; і є скопці, котрі самі себе зробили скопцями заради Царства Небесного. Хто може вмістити, нехай вмістить” (19:11-12). Зрозуміло, що існують люди, фізично не здатні до тілесної любові і тому непридатні для шлюбу (скопці), причому одні з них такі від народження, а інші зазнали хірургічної операції. На них, природно, права і обов’язки шлюбу не поширюються. Але хто ці скопці, що зробили себе такими “для Царства”? І до цього дня існує секта, яка розуміє ці слова буквально: її прибічники фізично оскопляють себе.
Але, мабуть, ці слова потрібно трактувати не більшою мірою буквально, ніж заклик виривати собі око, коли побачиш щось спокусливе (від Матфея 5:29). Той, хто оскопив себе заради Царства, – це людина, яка добровільно відмовилася від радощів сімейного життя, щоб служити Богові. Звернемо увагу, що Христос зовсім не принижує шлюбу, зовсім не називає тих, хто від нього не відмовляється, якимись другосортними людьми, непридатними для духовного життя: навпаки, це вони “вміщують” заповідь про нерозривність шлюбу. Відмова від шлюбу подібна до тимчасової відмови від їжі, тобто посту: в їжі немає нічого поганого, вона теж дар Божий людям, але в певній ситуації людина гамує себе, відмовляючи собі в найнеобхіднішому, щоб підкреслити свою відданість Богові і залежність від Нього.
Пізніше цю думку розвинув апостол Павло. Він сам залишався неодруженим, та і яка сім’я витримала б такі мандри і небезпеки, через які довелося йому пройти! Він пояснював це так: “Неодружений турбується про Господнє, як догодити Господеві; а одружений турбується про мирське, як догодити жінці” (1Кор. 7:32-33), – і тому радив тим, хто хоче цілком присвятити себе служінню Богові, залишатися неодруженими. Втім, для нього і єпископ міг бути одруженим, аби тільки це був “чоловік однієї дружини”, тобто чоловік, який проявив вірність у шлюбі.
Шлюб і для апостола Павла є образ стосунків Бога і людини. Йому належать дивні слова, над глибиною сенсу яких ми рідко замислюємося: “Жінки, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік є голова жінки, як і Христос глава Церкви, і Він же Спаситель тіла. Але як Церква підкоряється Христу, так і жінки своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, любіть своїх жінок, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї” (Ефесян 5:22-25). Так, з одного боку, апостол Павло каже про підлегле положення дружини (що в тому суспільстві було абсолютно природнім), але з другого – вказує на джерело цієї внутрішньосімейної ієрархії. Вона відбиває стосунки між Богом і Церквою, а головне, чоловікам зовсім не дозволяється ставати деспотами і користуватися своєю владою для самонасолоди. Вони покликані любити своїх дружин, і не лише так, як жених любить наречену, але і тією любов’ю, яку на Хресті явив Сам Христос. Прочитавши такі слова, мимоволі дійдеш висновку, що роль чоловіків у сім’ї апостол описує куди більш суворо, ніж роль жінок: підкорятися не так вже і важко, а от повторити подвиг любові, явлений на Хресті…
А що ж інтимні стосунки? Як і в Старому Завіті, в апостола Павла вони є невід’ємною частиною подружнього життя і тільки його: “Жінка не володіє своїм тілом, а чоловік; також і чоловік не володіє своїм тілом, а жінка. Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві, і знову будьте разом, щоб не спокушав вас сатана нестриманістю вашою” (1Кор. 7:4-5). Як ми бачимо, тут запропонований головний принцип християнської аскетики: час молитви і особливого духовного зосередження, званий постом, вимагає від людини відмови від звичних радощів життя. І в той же час він уточнює, що в подружніх стосунках таке має відбуватися лише за взаємною згодою, інакше “висока духовність” одного з подружжя може стати тяжкою спокусою для другого.
Як ми бачимо, Біблія визнає тілесний, інтимний або, як прийнято казати сьогодні, сексуальний бік людського життя як природний і неганебний. При цьому вона ставить певні рамки, а ще точніше – вказує на головний принцип єдності чоловіка і дружини та їх вірності Богові і один одному в шлюбі, якому і має підкорятися цей бік нашого життя. Сексуальна вседозволеність, так само як і відраза від тілесного боку любові як від чогось брудного і гріховного, у рівній мірі чужі Біблії. Як завжди, вона закликає нас йти середнім, “царським” шляхом.
Автор: Андрій Десницький
