У книзі Второзаконня є обітниця, яка цілковито відрізняється від месіанських надій інших книг Старого Завіту[1], але має вирішальне значення для розуміння особи Ісуса. У ній ідеться не про царя Ізраїля та світу, не про Нового Давида, а про Нового Мойсея; сам же Мойсей називається пророком. При цьому категорія пророка, на відміну від світу навколишніх релігій, вважається чимось цілковито своїм та відмінним, що є лише в Ізраїлі; це нове і несхоже випливає з неповторності віри в Бога, дарованої Ізраїлю.
У всі часи людину цікавило не лише її первісне минуле; мабуть, ще більше, ніж невідомість свого походження, цікавила її закритість майбутнього, до якого вона прямує. Вона хоче відкрити завісу; хоче знати, що станеться, щоб уникнути нещастя і зазнати щастя. Релігії теж не лише зосереджені на питанні про походження; усі релігії якось намагаються підняти завісу майбутнього. Вони видаються вагомими саме через те, що дають знання про грядуще і так можуть вказати людині шлях, на який їй слід стати, щоб не зазнати невдачі. Тому практично всі релігії запропонували форми бачення майбутнього.
Книга Второзаконня називає різні форми «відкриття» майбутнього, що практикувалися в часи Ізраїля: «Як прийдеш у землю, що її Господь, Бог твій, хоче тобі дати, не вчися наслідувати гидоту тих народів. Щоб не було в тебе нікого, хто призводив би свого сина чи свою дочку переходити через вогонь; нікого, хто ворожить, або кидає жеребом, або заговорює, або волхвує; або нашіптує, або викликає духів, або віщує, або розпитує мерців. Бо огидний для Господа кожен, хто це робить…» (Втор. 18:9-12).
Як важко встояти проти такої заборони, її дотриматися, показує історія смерті Саула. Він сам намагався здійснювати цю заповідь у політиці, прогнати всяке чаклунство, але напередодні небезпечної битви з філістимлянами мовчанка Бога для нього стає нестерпною, і він подається до чарівниці в Ен-Дорі, яка йому повинна викликати дух Самуїла, щоб привідкрити завісу у майбутнє: якщо Господь мовчить, то пелену прийдешнього повинен зірвати хтось інший… (1 Сам. 28).
Вісімнадцята глава Второзаконня всі ці форми прагнення заволодіти майбутнім ганьбить як «гидоту» перед Богом, протиставляє цьому віщуванню інший шлях, шлях Ізраїля – шлях віри, причому в формі обітниці: «Пророка з-поміж вас, з твоїх братів, такого, як я, Господь, Бог твій, настановить тобі; його маєте слухатися» (Втор. 18:15). Спочатку це здається лише проголошенням інституції пророцтва в Ізраїлі, пророкові ж неначе відводиться роль тлумачення сучасного й майбутнього. Жорстка критика неправдивих пророків, що знову й знову трапляється в пророчих книгах, виявляє небезпеку того, що на практиці пророки переймають роль віщунів, поводяться та усвідомлюють себе як віщуни, через що Ізраїль знову впадає в те, перешкодити чому було істинним завданням пророків.
Наприкінці книги Второзакония ще раз згадується обітниця, несподівано набуваючи нового виміру, що значно перевищує інституцію пророцтва і таким чином надає постаті пророка її істинного сенсу. Тут говориться: «Не з’явився більше такий пророк в Ізраїлі, як Мойсей, з яким Господь розмовляв віч-на-віч» (Втор. 34:10). За цим закінченням п’ятої книги Мойсея відчувається цікава меланхолія: обітниця «пророка такого, як Мойсей» досі не сповнена. І тепер стає зрозуміло, що цей вислів мав на увазі не просто встановлення пророчого стану, – адже він був, – а інше, і набагато більше: пророцтво Нового Мойсея. Виявилось, що завоювання Палестини не стало набуттям щастя; що Ізраїль все ще очікував свого істинного звільнення; що був необхідний радикальніший Вихід[2], і для цього треба було Нового Мойсея.
Тут також говориться про те, що характеризувало Мойсея, що було неповторним і найважливішим у цій особистості: він спілкувався з Господом «віч-на-віч, так, як говорить людина з людиною», так розмовляв він із Богом (Вих. 33:11). Вирішальними у постаті Мойсея є не всі ті чудеса, які він чинив, не всі його діла і досвід на шляху з «рабства Єгипту» через пустелю до межі Обітованої Землі[3]. Вирішальним є те, що він розмовляв з Богом як товариш: лише завдяки цьому могли бути здійсненими його діла; лише завдяки цьому міг з’явитися Закон, що мав вказувати Ізраїлю дорогу через історію.
І тут стає цілком зрозумілим, що пророк є не ізраїльським варіантом віщуна, ким, фактично, переважно його вважали і якими собі уявляли багато фальшивих пророків, а що він означає зовсім інше: він тут не для того, щоб повідомляти про події завтрашнього чи післязавтрашнього дня і таким чином служити людській цікавості чи людській потребі у безпеці. Він вказує нам лик Бога, а отже, – шлях, який нам обрати. Майбутнє, про яке йдеться у його пророцтві, сягає далі від того, що намагаються відшукати у віщунів. Пророцтво є дороговказом на істинний «Вихід», який полягає в тому, що на всіх шляхах історії треба шукати і обирати шлях до Бога як істинний напрям. Пророцтво в цьому сенсі перебуває в тісній відповідності з вірою Ізраїля в одного Бога, є її застосуванням у конкретному житті спільноти, що живе перед Богом і прямує до Бога.
[1] Завіт (Союз) – Старий Завіт: християнське означення Союзу між Богом і народом Ізраїля. Через Союз на Синаї народ зобов’язується дотримуватись Тори. Новий Завіт: Єремія обіцяє новий Союз, у якому Ізраїлю Тора буде написана на серці (Єр. 31:31-34). Згідно з апп. Павлом і Лукою, Ісус на Тайній вечері Своєю кров’ю уклав «Новий Союз (Завіт)». Новозавітною мовою Новий Союз є вищим проявом спасіння, дарованого Ісусом Христом, яке Церква з юдеїв та інших народів приймає, його свідчить і передає далі.
[2] Вихід – вихід Божого народу під проводом Бога з рабства з Єгипту.
[3] Земля Обітована (Край Заповітний) – край, обіцяний (у спадок) народові Ізраїля.
