Рокова помилка

Відколи була опублікована моя книга «Де Бог, коли боляче?», я став отримувати листи від людей, що розчарувалися в Богу.

Молода мати написала мені про те, як її радість перетворилася на гіркоту і скорботу після народження дочки з тріщиною в хребті – при цій вродженій ваді спинний мозок залишається незакритим. Вона покривала сторінку за сторінкою дрібним бісерним почерком, перераховуючи свої біди: медичні рахунки, що поглинули усі сімейні заощадження, крах її шлюбу, оскільки чоловікові бракувало уваги – весь час мати приділяла хворій дитині. Життя стало рушитися, і жінка засумнівалася в існуванні люблячого Бога. Вона просила в мене поради.

Гомосексуаліст викладав мені свою історію поступово, послідовно розкриваючи її в листах. Більше десяти років він шукав засобу для зміни своєї сексуальної орієнтації, звертався до харизматичних цілителів, до християнських груп підтримки, пробував вживати ліки і навіть піддавався шоковій терапії: під час сеансу, якщо збуджувався побачивши еротичні фотографії з чоловіками, він отримував удар струмом по геніталіях. У результаті цей чоловік здався і почав спілкуватися з геями. Він як і раніше пише мені, повторюючи, що хотів би наслідувати Бога, але не здатен на це через своє «прокляття».

Молода жінка з певним зніяковінням повідала про наростаючу депресію. Вона стверджувала, що причин для цього в неї немає – вона здорова, добре заробляє, виросла в хорошій сім’ї, та все ж, прокидаючись вранці, не відчуває анінайменшого бажання продовжувати жити. Вона байдужа і до Бога, і до власного життя. За звичкою вона молиться, але не упевнена, що хтось чує її молитву.

Усі ці та інші листи, отримані мною за багато років, повторюють різноманітним чином одне й те саме фундаментальне питання: «Ви писали про фізичне страждання. Але як бути з моїм болем? Де ж Бог, коли я зазнаю душевних мук? Що про це каже Біблія?» Я, як міг, відповідав на ці листи, усвідомлюючи неадекватність будь-яких слів. Хіба слово може зцілити рану? Маю признатися, що, читаючи ці сумні листи, я повторював ті ж самі питання: де ж Бог, коли ми страждаємо? Чому Він так часто підводить нас?

* *

Розчарування в Богу не завжди викликане драматичними обставинами. У мене воно настає несподівано в найбуденнішій життєвій ситуації. Пригадую минулої зими, у сиру вогку чиказьку ніч, коли з неба сипав град, покриваючи темну вулицю мерехтливими перлами, моя машина застрягла в досить неприємному кварталі. Я підняв капот, схилився над мотором – дрібні градини били мене по спині, немов камінчики, – і твердив про себе: «Будь ласка, допоможи мені завести мотор».

Але, незважаючи на мою метушню з дротами і трубками, машина так і не рушила з місця. Наступну годину я провів в якійсь старій забігайлівці, чекаючи евакуатора. Сидячи на пластмасовому стільці в калюжі води, що стікала з промоклого наскрізь одягу, я усе гадав, що ж Бог думає щодо моїх неприємностей. Того вечора я пропустив намічений захід, найближчими днями мені належало витратити немало часу, щоб добитися нормальної і чесної роботи від працівників автосервісу, що годуються за кошт автомобілістів, які потрапили в халепу. Виходить, Богові і діла немає до моїх нервів, безглуздої витрати грошей і часу?

Мені так само незручно згадувати про подібну молитву без відповіді, як тій жінці, яка писала про безпричинну депресію. Молитися, щоб машина завелася, – це дрібно, егоїстично і просто безглуздо. Але я зауважив, що дрібні розчарування з часом накопичуються і вже суцільним потоком сумнівів розмивають мою віру. Я починаю замислюватися, чи пам’ятає Бог про повсякденні дрібниці, і взагалі – чи пам’ятає Він про мене. Я рідше молюся, заздалегідь вирішивши, що молитви не допоможуть. Чи допоможуть? Емоції і віра коливаються від однієї крайності до іншої. Варто допустити в себе дрібні сумніви, і я вже не готовий до серйозніших проблем. Моя сусідка помирає від раку; я старанно молюся про неї, але в глибині душі сумніваюся: чи варто сподіватися на Бога? Він не відповів на дріб’язкові молитви, чи відгукнеться Він на таку важливу?

Якось уранці в готелі я включив телевізор. Виплило велике, з міцними щелепами обличчя відомого проповідника. «Я гніваюся на Бога!» – люто заявив він. Цікаве визнання з боку того, хто завжди стверджував, що достатньо віри з гірчичне зерно, і закликав повністю довіритися особистому піклуванню Бога. Виявляється, Бог підвів його: звелів побудувати велику церковну будівлю, але цей проект розорив його, і тепер проповідникові доводиться продавати частину нерухомості і згортати намічені програми. Адже він виконав свої зобов’язання, а Бог ні.

Через декілька тижнів я знову побачив його по телевізору – цього разу він випромінював віру і оптимізм. Нахилившись до камери, розплившись у широченній посмішці, він тикав пальцем у мільйони глядачів: «Вас цього тижня чекає бла-а-а-аго», – воркував він, до неможливості розтягуючи слово «благо» – чудовий, дуже переконливий комівояжер. Через декілька днів я почув у новинах, що його син наклав на себе руки. Хотів би я знати, про що цей проповідник говорив Богові у своїх молитвах у той роковий тиждень.

Ці випадки підривають віру в бадьорі гасла про Божу любов і піклування, що постійно лунають у християнських церквах. Ніхто з нас не захищений від виру розчарування. Це може статися з людиною, подібною до телевізійного проповідника, і з людьми, що писали мені листи, і з будь-яким християнином. Спочатку розчарування, потім – крихітний сумнів, потім реакція – гнів або відчуття відкинутості. Ми починаємо ставити питання: чи можна довіряти Богові, чи можна довірити Йому своє життя.

* *

Я давно обмірковував тему цієї книги, але не наважувався писати про розчарування в Богу з двох причин. По-перше, мені належало розглянути питання, на які зовсім не легко, а то і зовсім неможливо відповісти, а по-друге, я боявся, як би книга про невдачі у вірі не підірвала стосунки читачів з Богом.

Я розумію, що деякі християни відразу ж відмітають навіть думку про розчарування в Богу – для них це немислимо. Ісус обіцяв, що віра розміром з гірчичне зерно зрушить гори, що зібравшись разом, двоє або троє в молитві можуть просити про що завгодно, і це станеться. Християнське життя повне перемог і тріумфів. Бог хоче, щоб ми були щасливими, здоровими, удачливими; якщо ж ми не досягли цього стану – значить, нам забракло віри. Саме після спілкування з людьми, що дотримуються подібних переконань, я зрозумів, що повинен написати цю книгу.

Отже, це богословська книга – не в сенсі спеціальної літератури, а через те, що в ній розглядається природа Бога і робиться спроба зрозуміти, чому Він іноді чинить так загадково, а іноді і зовсім нічого не робить.

Не можна замикати богословські розмови в семінаріях, де професори і студенти грають в інтелектуальний пінг-понг – ці проблеми стосуються кожного з нас. Багато людей втрачають віру через гостре почуття розчарування в Богу. Вони чекали від Бога абсолютно певних вчинків, а Він «підвів» їх. Інші, хоча і зберігають віру, також відчувають розчарування. Вони сподівалися на Боже втручання, вони молилися про диво, а молитва залишилася без відповіді.

Наступний запис

«Я просто не вірю в Нього»

Одного разу мені зателефонував студент-теолог з вищої школи коледжу Вітон. «Мене звуть Ричард, – привітався він. – Ми з вами ... Читати далі