Смерть і віра в прийдешнє життя

Апостол Павло (фрагмент), Рембрандт ван Рейн

Ставлення до смерті людей, що вірять в інший світ, разюче відрізняється від ставлення тих, хто в нього не вірить. У новелі «Лікування від любові» американський психолог Ірвін Ялом пише про дві ілюзії, два «стійких помилкових переконаннях: «За багато років роботи з онкологічними хворими, що стоять перед лицем близької смерті, я зауважив два особливо ефективних і поширених способи зменшити страх смерті. Назвемо їх двома думками або двома забобонами, які забезпечують людині почуття безпеки. Один – це упевненість у власній непересічності, другий – віра в кінцевий порятунок».

Подібно багатьом іншим сучасним авторам, Ялом вважає, що життя після смерті немає: що ті, хто вірить у нього, видають бажане за дійсне і закривають очі на жорстоку реальність.

Тінь смерті довга: майже ніхто з нас не помирав, але ніхто не сумнівається, що помре. Про смерть нам постійно нагадують то хвороби, то теракти, то стихійні лиха. Коли смерть підступає ближче, коли помирає знайома або кохана нами людина, тінь стає темнішою.

Старий Заповіт говорить про стан після смерті дуже скупо, немов приховуючи таємницю, яка змінює усе. Але Христос розриває древню завісу: «Я воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити.» (Ів. 11:25), – каже Він жінці, що тужить про смерть брата, а потім підтверджує Свої слова справою. Для самого Спасителя смерть була не фатальним кінцем усього, а лише одним з етапів буття.

У Церкви пішло декілька століть на те, щоб «приборкати» страх перед смертю. Спочатку у Франції, а потім і по всій Європі вона перестала сторонитися мертвих тел. Кладовища і усипальні почали влаштовувати в межах церковної огорожі. Мертві і живі виявилися поруч. Парафіяни молилися і співали хвалу Богові серед могил, і перешкода між двома світами стоншувалася.

Сам же я не дивився в обличчя смерті і не знаю, як поведуся. Хоча її віддалену ходу вже чую. Я уловлюю знаки старіння: після кожного робочого дня болять суглоби. Погіршалася пам’ять. Важче освоювати технологічні нововведення. Знижується працездатність. Безсоння. Кілька років тому мені перевалило за п’ятдесят, і організм знаходить усе нові способи нагадати мені про вік. Старіння ускладнює моє життя у видимому світі, але дає можливість підготуватися до життя майбутнього. Наближення смерті не зупинять жодні вітаміни і харчові добавки.

У Генрі Нувена був час подумати про смерть, коли його збила машина, і через ушкодження внутрішніх органів він втратив дві третини крові. За словами Нувена, після цього його віра зміцніла і стала більше особовою. Досі, незважаючи на активне духовне життя, його часто терзали страхи, провина і сором. «Проте тепер, біля воріт смерті, сумніви і неясність зникли… Смерть втратила силу і немов пов’янула».

Нувен дійшов до переконання, що смерть – найважливіша подія в нашій долі, а життя – довге приготування до нього. Коли він видужав, друзі і родичі від радості не знаходили слів. А Нувен слухав їх із подивом, бо повністю ввірився обіцянням про інший світ. «Богословствувати – означає дивитися на світ з Божої точки зору», – от якого висновку він дійшов.

Апостол Павло писав своєму другу Тимофію з холодної темниці: «Я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг» (2Тим. 4:6,7). Готуючись до кінця, він чекав подяки: «Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив» (2Тим. 4:8). Старіючи і готуючись до смерті, потрібно вчитися менше думати про те, як дивляться на нас люди, і більше – про те, як дивиться на нас Господь.

Альберт Работо, дослідник вірувань рабів американського Півдня, розповідає про одну з таємних молитовних зустрічей у Віргінії в 1847 році. Раби збиралися на драговині, пробираючись до місць зустрічей за малопомітними знаками на деревах. Спочатку вони розпитували один одного про життя, про самопочуття. Ділилися оповіданнями про побиття, лінчування та інші жорстокості. Потім молилися. За словами одного з рабів, «переговоривши про тяготи минулого тижня, раб забуває усі свої страждання, вигукуючи: «Дякую Тобі, Господи, що я не житиму тут завжди!»»

Можливо, цей крик туги і самотності допоможе нам зрозуміти не лише те, чому про страждання найкраще пишеться в скрутні часи і чому християни в країнах з тоталітарними режимами не дивуються з гонінь, але і те, як Церква приборкала смерть. Апостол Павло каже, що Бог праведний і «даватиме помсту», тим, хто ображає, а ображеним – відпочинок (2Сол. 1:6-7). Упевненість у такому вселенському правосудді можлива лише за наявності віри в іншій, невидимий світ, де життя починається наново і царює справедливість.

Навіть світський педагог і публіцист Джонатан Козол, попрацювавши з дітьми з нетрів Чикаго, замислився про життя після смерті: «Мені хочеться думати, що для цих дітей буде щось після нинішнього життя. Буде те, чого їм бракує зараз».

На думку одних, вірити в життя прийдешнє – означає видавати бажане за дійсне. На думку інших, така віра – глибина істинного розуміння світу.

Попередній запис

Різні погляди на тяготи

Коли я буваю в церквах зарубіжних країн, впадає у вічі одна відмінність місцевих християн від північноамериканських: їх уявлення про тяготи. ... Читати далі

Наступний запис

Гріх і прощення

Обмивання ніг Ісуса грішницею, Джеймс Тіссо Працюючи над книгою про Ісуса, я звернув увагу на чуйність, ... Читати далі