Посвячення на священство Аарона та його синів: 8:1-10:20

8:1-9:24 – Рукоположення священики і перші Ааронові жертвоприношення

Глави 8 і 9 містять детальний опис релігійного святкування, яке започатковує формальне богослуження в стародавньому Ізраїлі. На відміну від інших глав, їх не присвячено формальному законодавству, а радше вони описують особливі ритуальні події, маючи на меті продемонструвати, як виконувати всі приписи, викладені у Вих. 29:1-37, а за своїм змістом ці глави перегукуються зі заключними главами Книги Вихід. Церемонію рукопокоположення священиків здійснював Мойсей, – вважали, що близькість до Бога давала йому належні повноваження, щоби започаткувати інститут священства. Таким чином, Мойсей продовжує виконувати роль посередника між Богом та ізраїльтянами. Рефрен «як Господь наказав був Мойсеєві» (8:9,13,17,21,29; 9:10) показує ізраїльське богослуження як Божий порядок, а не як звичай чи зібрання.

Украй важливого значення у священицькій традиції набуває розмежування між більшістю ізраїльського народу та небагатьма обраними й у божественний спосіб призначеними священиками. Проте в історії ізраїльсько-єврейського священства є також чимало незрозумілого та непевного. На початку СЗ йде мова про патріярхальне священицтво, яке опікувалося домом, а наприкінці розвитку традиції – про спадкове право на священицтво, що формується в період після вигнання. Головні обов’язки священика передбачали виконання жертвоприношень, обрядів очищення та обрядів благословення (пор. Чис. 6:22-27). Повноваження щодо виголошення пророцтв і навчання Тори виразно прописано в більш давніх текстах, але про них немає згадки у Священицькому Кодексі (пор. Втор. 33:7; Суд. 18:5; 1Сам. 14:41; 28:6; Ос. 4:6).

Під час обряду рукоположення священиків Аарон і його сини спершу постали перед народом, аби відбути обряд посвячення (див. Євр. 5:1). Далі був семиденний період, протягом якого їм не дозволяли виходити за межі намету зборів (8:33-36). Оскільки Бог випромінює святість на все, що поряд, саме цією символічною дією було підкреслено відмежування священиків од решти людей і підтверджено святість їхнього статусу. На восьмий день їм знову можна було перебувати в спільноті.

Обмивання (8:6) – це загальна риса релігійних ритуалів. Окрім очевидних гігієнічних переваг води, її використання в цьому ритуалі з метою очищення є також символічним. Церемонія посвячення, яка передбачала обмивання, одягання та помазання священиків, наділяла їх таким рівнем святости, який переважав над рівнем святости інших ізраїльтян. Той факт, що до Аарона ставились инакше, ніж до його синів, свідчить про те, що його визнавали навіть іще більш святим.

Більшу частину Гл. 8 присвячено опису двох різних, але взаємопов’язаних церемоній: освячення жертовника та скинії й Аарона як первосвященика (вв. 6-12) і призначення Аарона та його синів на священство, що було здійснено з допомогою серії обрядів жертвоприношення й очищення протягом семи днів (вв. 13-36). Обряд посвячення, що тривав сім днів (Лев. 8:33), порівнюють зі сімома днями творення та відпочинку Бога (Бут. 1:1-2:3). Культ, що, відповідно до священицького світогляду, є метою сотворення, може відтак початися восьмого дня. Тому саме восьмого дня (9:1) Аарон та його сини виходять до спільноти в новій ролі священиків і чинять жертвоприношення. Згадуючи, як «вийшов огонь від лиця Господнього, і спалив на жертівнику цілопалення та товщ» (Лев. 9:24; пор. 1Цар. 18:36-38), – автор наголошує, що рукоположення священиків отримує печать Божого схвалення: Господь приймає Аарона та його синів як представників цілої релігійної спільноти.

Первосвященика показано як особу, наділену визначними повноваженнями. Він носив особливе облачення, якого не носили звичайні священики. І він один був помазаний «олією помазання» – тією самою олією, яку використовували для освячення скинії, жертовника та священного посуду. Кожного разу мав бути лишень один первосвященик, і кожен новопризначений священик повинен був пройти особливий ритуал посвячення. З-поміж усіх священиків йому одному було дозволено заходити до Святая святих (див. 16:1-22), але цей дозвіл мав чинність один день на рік – у День покути. Вісім предметів одягу первосвящеників описано у Вих. 28 і ще раз – у Вих. 39; у цій главі наведено їхні назви.

Тюрбан (євр. misnephet) і діядема (nezer) як предмети Ааронового вбрання були символами царської влади, якою наділяли первосвящеників у постмонархічні часи. Ефод (8:7) був також частиною Ааронового священного облачення. Єврейська Біблія містить згадки про три чи чотири види ефодів. У стародавні часи льняний ефод (‘ephod bad) був виготовленою з білої льняної тканини спідньою білизною, яку священик носив, аби прикривати геніталії (пор. 1Сам. 2:18; 2Сам. 6:14,20). Другий тип – це ефод, який Евіятар ніс у руках, коли йому вдалось утекти від масакри (1Сам. 23:6). Можливо, то був вишитий виріб, який використовували, щоби кидати священний жереб, – тому Евіятар і приніс ефод Давидові, коли той шукав Божої допомоги (пор. 1Сам. 23:9). Третій тип – це ефод первосвященика, про який ідеться у Вих. 28:6-14; 39:2-7.

10:1-20 – Суд над Надавом і Авігу

У Книзі Левит є два фрагменти, які не містять безпосереднього звернення Бога до людей, а лише переказ подій. Перша розповідь – про гріх Ааронових синів Надава й Авігу, який вони вчинили вже після висвячення на священиків. У другому фрагменті йдеться про богохульника, котрий, проклинаючи, згрішив проти Божого імени (24:10-16).

Коротка історія, викладена в главі 10:1-7, має повчальне значення. Тоді як, відповідно до 8:1-9:24, ми очікуємо від слуг Божих негайного і точного виконання всіх законів, ця розповідь – про те, як першого ж дня служби в ранзі первосвящеників два Ааронові найстарші сини померли через порушення Господнього закону. Таким чином, Книга Левит підкреслює Божу могутність освячення та небезпеку, яка загрожує людині через її моральні переступи та ритуальну нечистоту, пов’язану з людською поведінкою. Розповідь про те, як Надав і Авігу порушили закон та були покарані за це, є гарною ілюстрацією виконання закону, поданою в формі оповідання. Священича традиція (Р) використовує аподиктичні, казуїстичні й інші юридичні форми, але також містить багато прикладів про верховенство закону, наприклад, розповіді про повстання Корея (Чис. 16:1-35), про передання священства Елеазарові (Чис. 25:1-8) і про покарання богохульника (Лев. 24:10-16). Такий спосіб повчання дозволяє негайно згадати Божі заповіді й робить принципи конкретними, доступними та зрозумілими.

Надав і Авігу як авторитети в релігійній громаді займали другу позицію після Мойсея та Аарона і стояли навіть вище, ніж сімдесят інших старійшин (пор. Вих. 24:1,9-11). На природу їхнього гріха вказують єврейські слова ‘esh zarah («дивний» або «недозволений для використання» вогонь). Це може означати лише те, що жар для їхнього кадила не було взято зі жертовника (пор. 16:12; Чис. 17:11), тобто його взяли з джерела, яке було «профанним», або «зовнішнім» (з-поза меж святині) (пор. Чис. 3:4; 26:61).

Деякі богослови вважають, що це оповідання оголошує незаконними всі кадильні жертвоприношення поза храмом, а особливо на покрівлях приватних домів. (Єр. 32:29; пор. Соф. 1:5). Тому що вуглинки слід було брати лише зі жертовника, неможливо було кадити ладан поза межами храму. Археологічні знахідки надають очевидні докази цього тлумачення, бо під час розкопок у всіх частинах Ізраїля було знайдено багато маленьких кадильниць, і деякі з цих предметів культового начиння, датовані головно періодом між VI і IV століттями до Р. Хр., виявлено в приватних домівках.

Попередній запис

Процедура жертвоприношення (закінчення)

3:1-17 – Мирні жертви Мирну жертву (євр. zebah shelamim) іноді називають shelamim – слово, яке вважають спільнокореневим із єврейським shalom ... Читати далі

Наступний запис

Нечистота і її трактування

11:1-47 – Чисті й нечисті тварини Після встановлення та затвердження системи жертвоприношення перше, про що йдеться в першій главі, – ... Читати далі