Процедура жертвоприношення

Процедура жертвоприношення передбачала кілька стадій. Жертводавці наближалися до жертовника з твариною, яку мали принести в жертву, покладали на неї руки і забивали її. Потому священик виконував обряд, пов’язаний із кров’ю (розбризкування, виливання та помазування), і спалював жертву на жертовнику. На заключній стадії детальні правила для різних випадків жертвоприношення були різні. Тоді як жертву цілопалення повністю спалювали на вівтарі, ритуал для мирної жертви передбачав священну трапезу, в якій брали участь і люди.

Функції священика та жертводавця під час жертвоприношення було чітко визначено. Жертводавців активно залучали до культових дій, і вони були переконані, що через ці дії досягали чогось дуже важливого та знали, що жертви для жертвоприношення мали великий вплив на їхні стосунки з Богом.

Ритуальне покладання рук на жертву є дуже частим під час процедури жертвоприношення. Очевидне значення цього символічного жесту – встановлення тісних стосунків богомольця та жертви. Набагато складніше зрозуміти, що то були за стосунки. Поширеною є думка, що з допомогою покладання рук на жертву жертводавець свідчив про те, що жертву, яку мали піднести Богові, було принесено від імени цього жертводавця і що всі вигоди від цього жертвоприношення отримає богомолець. Це тлумачення має сенс, що адже його підтверджує відсутність такого жесту при жертвоприношенні птахів чи при жертвах зі злаків (пор. 1:14-17; 2:1-16; 5:7-13). Останні акти не вимагали значних зусиль, і сам жертводавець міг учинити жертвоприношення своїми руками, тому цього вистачало для того, щоби визнати, що це жертвоприношення здійснив саме цей жертводавець. Покладання рук могло також означати, що тварина займає місце богомольця. У жертві людина приносила Богові сама себе, заступаючи власну особу жертовною твариною. У цьому жертовному контексті не можна стверджувати, що гріхи в такий спосіб переносили на покутну жертву. Зате можна стверджувати, що в церемонії відпущення козла (Лев. 16:21) гріхи людей переносили на цапа тим самим жестом, а точніше, цапа в такий спосіб обтяжували гріхами людей, а отже, відтак його вважали нечистим і тому не гідним бути принесеним у жертву Богові.

Акт покладання рук мав також й інші цілі. Наприклад, із допомогою цього жесту особа, котра мала якусь владу, могла наділити інших осіб певними владними функціями – як-от Мойсей, коли поклав свої руки на Ісуса (Навина), призначивши його провідником ізраїльського народу (Чис. 27:18-23; Втор. 34:9; пор. Чис. 8:10; пор. також Лев. 24:10-16. Є два види жертвоприношень: довільні, які відбувалися не за розкладом (гл. 1-3), і такі, що їх уважали обов’язковими, щоби звільнитися від гріха та провини (гл. 4-5). І досі тривають жваві дискусії щодо значення різних видів жертвоприношень. Однією з причин таких дискусій є думка, що всі види жертвоприношень мають багато спільних ознак, і тому значною мірою може відбуватися дублювання їхніх значення та мети.

1:1-17 – Жертва цілопалення

Книга Левит від першого й до останнього вірша є керівництвом до дії, яке Господь дав Мойсеєві та яке стосується видів і випадків жертвоприношень. Господь промовляє з намету зборів (євр. ‘оhel mo’еd) – так називалася переносна споруда у вигляді намету, де зберігали ковчег та інші культові предмети. В інших священицьких текстах цей структурний комплекс називають mishkan – термін, що також має значення «намет». Задумана як Божа оселя на землі, ця святиня виконувала дві важливі функції: вона була тим священним місцем, де Бог промовляв своє слово, і також культовим місцем, де поклонялися Богові через жертвоприношення.

Парадигматичною назвою всього того, що приносили в жертву, є слово qorban. Це єврейське слово означає «те, що принесене до» Бога і покладене на вівтар. Фігурує воно винятково в Р та в Єз. 20:28; 40:43. Цей загальний термін охоплює всі види жертвоприношень, що їх складали ізраїльтяни (жертва цілопалення, мирна жертва, жертва очищення та спокутна жертва), і це стосується також будь-якого дару, що має стосунок до святилища; наприклад, тяглові тварини та вози (Чис. 7:3) і речі, захоплені під час військових походів (Чис. 31:50).

Перша категорія жертвоприношень, про яку йдеться в цій частині Книги Левит, – це жертва цілопалення. То був найбільш поширений і найбільш загальний різновид жертвоприношення. Про нього йдеться на багатьох сторінках Біблії, й таке жертвоприношення відігравало головну роль у публічному культі (пор. Чис. 28-29), особливо в обрядах очищення (Лев. 12:6,8; 14:19,22; 15:15,30; 16:24). То було жертвоприношення, яке здійснювали в єрусалимському Храмі регулярно: щоранку та щовечора, – а також і під час визначних подій, як-от укладення союзу на горі Сінай (Вих. 24:3-8) чи входження до Обіцяної Землі (Втор. 27:6). Єврейська назва жертви цілопалення – слово ‘оlah, яке, найімовірніше, означає «вознесення» чи «те, що піднімається», – з огляду на те, що жертва повністю перетворюється на дим.

На відміну від інших видів жертвоприношень, жертва цілопалення мала повністю згоріти; жертводавцеві не повертали нічого, крім шкури, і священик також не отримував м’яса жертовної тварини. Ось чому в Септуагінті вжито поняття «голокост» (грецький вислів, що означає «повністю спалений»). Що більше, поняття ‘оlah іноді замінювали словом kalil, що означає «ціла, сукупна» жертва» (1Сам. 7:9; Втор. 33:10). Пор. особливо Пс. 51:19. де слово ‘оlah ужито поряд зі словом kalil.

Священик приступав до своїх обов’язків лише тоді, коли жертву було покладено на вівтар і жертводавець перерізав їй горло на певній відстані від вівтаря. Коли в жертву приносили птаха, то обряд був видозмінений: жертводавці не клали руки на жертву і не перерізали їй горло. Замість них це виконував священик на вівтарі. Вірші з Книги Левит 5:7 і 12:8 ілюструють, що такі жертвоприношення вчиняли незаможні люди як заступну жертву – замість тварини, яку могли принести в жертву лише багаті люди. З певних причин цапи та барани були більш поширеними як жертовні тварини, ніж велика рогата худоба.

У Книзі Левит жертва цілопалення мала призначення спокутної жертви: «На очищення від гріхів його» (1:4). Зазвичай вислів lekapper ‘аl має значення «виконувати обряд покути над, біля, чи щодо» особи, групи людей чи об’єкта (як-от вівтаря). Про цінність жертви цілопалення як спокутної йдеться у віршах Лев. 14:20; 16:24; а незаперечні свідчення цього бачимо навіть не на сторінках Книг Закону. Йов учиняв цілопалення щотижня за кожного зі своїх сімох синів і трьох доньок, що адже він казав: «Може згрішили сини мої…» (Йов. 1:5; також 42:8; Бут. 8:21). Ці тексти свідчать про те, що єдиним призначенням жертви цілопалення було запобігти ситуації, коли би Божий гнів за людські гріхи перетворився на покарання. Проте інші тексти стверджують, що така жертва означала більше, ніж покуту.

Традицію цілопалення було започатковано дуже давно (Бут. 8:20; 22:2,7,8,13; Суд. 6:26; 13:16; 1Сам 7:9; 13:12). Цілопалення було даром Богові й могло передбачати декілька завдань, і, можливо, на самому початку цілопалення було єдиним видом жертвоприношення, якщо не брати до уваги shelamim, вид жертвоприношення, що передбачав принесення їжі для трапези. Проте, за часів Храму стало обов’язковим чинити особливі жертвоприношення, щоб очистити священну споруду і її святість від профанації та осквернення. Тому було призначено заповідно жертви очищення та спокутні жертви. Ці два види жертвоприношень, щойно їх було впроваджено в систему жертвоприношень, стали спокутними жертвами par excellence.

2:1-16 – Хлібна жертва

Більшість видів жертвоприношень передбачає забій тварини та використання в певний спосіб її крови. Головний виняток – це хлібна жертва, яку час від часу приносили окремо (Чис. 5:15), але зазвичай – разом із кровною жертвою (Лев. 23:13; Чис. 15:1-12). Додана до жертви цілопалення та до мирної жертви, вона створювала «пахощі любі для Господа» Лев. 1:9,17; 2:2,9,12; 3:5,16).

Питльована мука чи «ладки прісні», помащені олією, були головними складниками хлібної жертви. Додавали ще й сіль і дрібку ладану, та додавати дріжджі чи мед було заборонено (в. 11; пор. Вих. 23:18; 34:25). Священик повинен був узяти велику жменю муки з олією та з ладаном і спалити це на жертовнику. Останки жертви належали «Ааронові й синам його» (а саме священикам), і це вважали «священною пайкою» (це означало, що її не можна було забирати з храму, і лише священики мали споживати ту частку).

У хлібній жертві є маленька частина того, що спалюють на жертовнику, і вона називається ‘azkarah, що є технічним терміном священицьких писань (Лев. 2:2,9,16; 5:12; 24:7; Чис. 5:26), і походить від слова zakar («пам’ятати»). Точне значення цього слова – не відоме. Традиційно його тлумачили як «започаткований на згадку» або «частина для спогадів», але також його значення можна трактувати як «символ» чи «обітниця». Згідно з першим значенням, жертва «нагадує» Богові про жертводавця; значення «обітниця» чи «символ» натомість нагадує, що, фактично, цілу жертву присвячено Богові, та Господу приємно отримати лише частину жертви, а решту використовуватимуть священики з роду Аарона.

Особливого символічного значення у в. 13 набуває сіль Божого Заповіту (пор. Єз. 43:24; 47:11). Сіль символізує непорушність і незламність. Це консервант par excellence, що його в стародавні часи вважали ще й символом вірности в дотриманні зобов’язань. Відомо, що греки й араби їли сіль, коли укладали угоди, а Ісус називає своїх учнів «сіллю землі» в метафоричному значенні, маючи на увазі її консерваційні властивості (Мт. 5:13). У СЗ слово сіль уживають у контексті укладення союзу у двох випадках (Чис. 18:19; 2Хр. 13:5, де «союз соли» непорушно пов’язує обидві сторони). Додавання соли до жертви нагадувало богомольцям, що вони перебувають у стосунках вічного союзу з Богом.

Варто зазначити, що до пожертви з борошна було заборонено додавати дріжджі чи мед. Ці продукти асоціюються з процесом ферментації та гниття, і таке пояснення залишається найбільш імовірною причиною цієї заборони (пор. 1Кор. 5:7-8: «Отож, очистьте стару розчину, щоб стати вам новим тістом, бо ви прісні, бо наша Пасха, Христос, за нас у жертву принесений. Тому святкуймо не в давній розчині, ані в розчині злоби й лукавства, але в опрісноках чистости та правди!»). Декотрі богослови пояснюють це так: заборона меду в хлібній жертві є протестом проти широкого використання меду в язичницьких культах. Заборона меду на жертовнику у священицьких законах могла бути також пов’язана з намаганням викорінити язичницькі практики з ізраїльського жертовного культу.

Попередній запис

Закони про жертвоприношення – 1:1-7:38

Початок Книги Левит – це продовження наративу Книги Вихід. У Книзі Вихід услід за укладенням союзу між Богом та Ізраїлем ... Читати далі

Наступний запис

Процедура жертвоприношення (закінчення)

3:1-17 – Мирні жертви Мирну жертву (євр. zebah shelamim) іноді називають shelamim – слово, яке вважають спільнокореневим із єврейським shalom ... Читати далі