Пригадую, як я вперше познайомився зі вбивцею. Мені було двадцять з гаком, і я працював початкуючим репортером у студентському журналі «Кампус тудей». Мені доручили зробити репортаж. Я узяв напрокат машину і поїхав живописним звивистим шосе уздовж тихоокеанського узбережжя на північ від Лос-Анджелеса, а потім навскоси до Ломпоуку. Біля Ломпоука, наскільки вистачало погляду, розкинулися поля, усіяні квітами, – червоними, жовтими, білими. Цей район взагалі славиться своєю багатою рослинністю, а я потрапив туди якраз під час цвітіння.
Але їхав я у в’язницю суворого режиму. Природні красоти залишилися позаду: я зробив крок у рукотворний світ кам’яних стін, колючого дроту, залізних воріт і куленепробивних стекол. Мене перевірили металодетектором і обшукали. Після цього мені дозволили пройти в кімнату побачень. Звідти мені належало говорити з Френком по телефону, хоча він сидів за склом лише за півметра від мене. У трубці постійно щось шаруділо. «Не забувайте, – Френк показав очима на кабіну, з якої охорона моніторила дзвінки, – це не приватна лінія».
Говорити з Френком виявилося напрочуд легко: ми були ровесники, і йому хотілося спілкуватися. Свій дванадцятирічний термін він коротав, накачуючи біцепси (які вже випинали під майкою) і навчаючись на заочних курсах. На будь-яке моє питання він відповідав без коливань. За його словами, у нього було важке дитинство: спочатку кривдили в одному прийомному будинку, потім – в іншому. В одній з прийомних сімей вітчим бив Френка за непослух палицею. Зі школи його вигнали, і вони з приятелем стали красти гроші на пиво і сигарети. Під час однієї з крадіжок їх зловили, і Френків поплічник застрелив сторожа з дробовика.
За тодішньою своєю наївністю я уявляв вбивць людьми абсолютно особливої вдачі. Я чекав побачити втілення зла, такого зловісного злочинця на кшталт Чарльза Менсона. А Френк був схожий на моїх власних приятелів. На відміну від інших відомих мені засуджених, він не заперечував свою участь у злочині, за який його засудили. Говорив з жалем, не без розкаяння, але не забував підкреслити, що на гачок натиснув не його палець, і що дитинство його було важким. Він не намагався виправдовуватися, але хотів, так би мовити, показати свій вчинок у світлі загальної картини. Він хотів, щоб я його зрозумів.
Потім я ще декілька років переписувався з Френком, а того дня, від’їжджаючи з в’язниці, я думав про власні гріхи. Я не скоював жодних протиправних дій, нічого такого, за що мене можна було б віддати під суд. Але гріхи були – внутрішні, цілком належні людині літературної праці з інтроспективним поглядом на світ.
Згодом я склав список своїх гріхів. Не розрізнених гріховних вчинків, а саме поганих схильностей, а саме: обман, постійне невдоволення, пожадливість. Про останню варто поговорити особливо.
Писати книги про християнську віру – єдине відоме мені «служіння», яке приносить дохід. Кожен покупець моїх книг сприяє моєму заробітку. Чи потрібно описувати змішані мотиви, що виникають під час роботи? Мимоволі починаєш думати не лише про те, чи «слушна ця думка», але і чи «стануть це купувати».
Гординя. Ще один гріх, про який приємніше було б умовчати. Як автор книг, я виходжу із зухвалої передумови, що вам варто згаяти свій час на мої думки. Коли б не вона, я б взагалі не взявся за перо. Проте в будь-яке речення, у будь-яку фразу, у будь-яке слово може прокрастися гординя.
Це не ті гріхи, про які говорив Френк у в’язниці: знущання з дітей, алкоголізм, злодійство, хуліганство. До таких гріхів мене не тягне. Але зло завжди б’є по найуразливіших точках людини. Я цілими днями сиджу в кабінеті: який багатий ґрунт для гріхів, пов’язаних з самозануренням! Невдоволення, гординя і пожадливість – гріхи внутрішньої психіки, що зростають у темних куточках. Їх живлять жадання визнання, легка параноя і самотність – вічні супутники літературного ремесла.
У дитинстві з Френка немало знущалися, і він піддався спокусі поквитатися зі світом. У відомих політиків інші спокуси. Свої спокуси є і в тих, хто заробляє на життя красою тіла. Велика спокуса для них, наприклад, перелюб. Це доводить статистика розлучень серед голлівудських зірок.
Ми, носії внутрішніх гріхів, можемо утішати себе думкою, що наші гріхи благородніші за банальне пияцтво і адюльтер. Але коли мене відвідують подібні думки, я згадую Нагірну проповідь. Христос ставить похіть і перелюб, ненависть і вбивство в один ряд.
Кожен з гріхів, в яких я собі потураю, можна вважати формою егоїстичного редукціонізму. Кожен з них заважає моїм стосункам з людьми і Богом, заважає гармонії і цілісності. Кожен руйнує мій маленький світ і не дає чути відгомони світу іншого. Коли я ставлю себе вище за інших, вище за Бога, то за жорстоким парадоксом долі я залишаюся наодинці зі своїм знівеченим «я». І тоді життя, яке задумав для мене Бог, не може відбутися.
Коли я думаю про свої гріхи саме так, мені стає зрозуміла суворість біблійних застережень. Я бачу скорботні очі Отця, Чиї діти себе нищать. Сказав же блаженний Августин: «Уникаючи його (вік цей) живе душа; прагнучи до нього, помирає».
