Книга Мортона Ханта «Космос усередині» присвячена межам штучного розуму. Когнітивна психологія, пояснює він, констатує невгамовність людського розуму, безперестанну необхідність щось робити зі своїми думками і ставити перед собою усе нові завдання. Бути людиною – означає постійно прагнути до більшого, як робили це Адам і Єва. «Навпаки, комп’ютер – система пасивна: завдання і сила, необхідна для їх досягнення, визначаються розробником. Сам по собі комп’ютер нічого робити не буде, йому потрібні вказівки. Ми ж абсолютно інші: нам потрібні нові цілі, і, щоб їх досягти, ми кидаємося вирішувати проблеми, з якими раніше не стикалися. Ми не зупиняємося на досягнутому».
Дослідники штучного розуму сумніваються, що можливо створити комп’ютер, який має таку ж невгамовність і допитливість. Можна, звичайно, зробити програму, що досліджує нові проблеми і прокладає нові шляхи, але вона буде це робити тому, що так побажала людина, а не вона сама. У комп’ютерів взагалі немає бажань. Хант робить висновок: «Можливо, основна різниця між штучним і людським розумом якраз і полягає в тому, що нам не байдуже, чим ми займаємося. Чи вирішуємо нову задачу, чи відкриваємо невідомий факт, чи подорожуємо незнайомими місцями, чи читаємо нову книгу – нам від цього добре. Тому, власне, ми і робимо усі ці справи». Можливо, каже Хант, причина посередності музики чи віршів, вигаданих комп’ютером, і криється саме в тому, що від власного творіння він не переживає ні позитивних, ні негативних почуттів. У людей усе інакше.
Складнощі, що стоять перед програмістами, допомагають поглянути під потрібним ракурсом на створення людини. Бог міг би зробити людський мозок схожим на процесор комп’ютера, виключивши всяку невгамовність. Врешті-решт, у тварин одна мета: виживання – і жодних рефлексій, пошуків чогось більшого та інших душевних мук. І вони начебто не скаржаться. Але коли Бог створював людину за Своїм образом і подобою, він вклав у неї допитливість, бажання і занепокоєння, прекрасно усвідомлюючи, що ці дари здатні штовхнути людину на хибний шлях.
Свобода – віддзеркалення образу Божого і найбільший дар людству. Але він може перетворитися в прокляття, якщо ми, подібно до Адама і Єви, порушимо закони творіння. Наполеон казав: «Я не такий, як усі люди. Закони смертних і звичай – не для мене». Хто з нас іноді не міркує так само?
Не усім подобається, що Бог дав людям таку свободу. Чому Творець не встановив жорсткі межі? Наприклад, такі: якщо хтось, подібно до Адольфа Гітлера, переходить певну межу, він відразу гине? І взагалі, чому було не створити істот, які завжди вибирають добро, а не зло, і тоді світ зміг би поєднувати в собі повну свободу і досконалу добрість?
Гадаю, це невірно. Більшість відомих мені фантастичних фільмів зводиться навколо одного і того ж сюжету. Люди (слабкі, грішні, пристрасні, небезпечно «вільні») зустрічають прибульців, які на перший погляд перевершують їх, та все ж у фіналі світ рятують люди, а не інопланетяни.
У багатьох таких фільмах «вищі» істоти починають відчувати дивний потяг до людських рис. Навіть Супермен закохується. Як виявляється з багатьох сюжетів, нам, при усіх наших проблемах, цінні наша людяність і наша свобода. (Християнам, які вірять в Ісуса Христа і Боговтілення, відомо, що людську природу цінує і Сам Бог.)
У сатиричному оповіданні «Бездротовий чарівник» Карен Мейнс описує нове електронне пристосування, яке кріпиться до людської руки. Це свого роду детектор брехні, тільки чуйніший. Кожного разу, коли людині спадає на думку щось недобре, машинка гуде. Журнал, що надрукував оповідання, не зазначив, що це вигадка, і редакція незабаром отримала лист від шкільної вчительки: із запитанням де можна купити таке диво техніки? Вчителька хотіла випробувати його на учнях. Вона не зрозуміла моралі розповіді: Бог шанує нашу свободу і не зазіхає на неї, не ставить на нас «датчиків».
Мабуть, бувало інакше. Згадаємо Старий Заповіт. Пророк Ілля звів небесний вогонь на солдатів, що прийшли його заарештовувати (2Цар. 1). Були уражені проказою цар (2Хр. 26) і слуга (2Цар. 5), що згрішили перед Господом. Рука царя Єровоама, яку він простягнув, щоб скоїти зло, задерев’яніла (1Цар. 13). Цих людей спіткала негайна відплата за гріхи.
Я виріс на цих оповіданнях, і вони багато в чому сформували той образ Бога, який був у мене в молодості. Зараз я сприймаю їх інакше: який контраст з Христом! Ісус відмовився зводити вогонь на місто, що відмовило Йому в гостинності. Він нікого не вражав проказою, а тільки зціляв прокажених. Коли вороги підняли на Нього зброю, Він не став битися, і навіть приживив вухо рабові первосвященика, відсічене ревним учнем. Я можу зробити висновок, що Бог за милосердям Своїм вирішив поводитися з безглуздим людством інакше, ніж раніше. Бог м’який і насильства не чинить.
Одного разу Христос їв з пропащими грішниками, у чому Йому не забарилися докорити ревнителі благочестя. Він відповів: «Лікаря не потребують здорові, а слабі. Я не прийшов кликати праведних, але грішників на покаяння» (Мр. 2:17). Учитуючись у ці рядки, я гадаю: так, свого часу я повною мірою почув суворі оповідання Старого Заповіту (грішників чекає відплата), але як же я примудрився упустити звістку Великого Цілителя? Як я не звернув уваги на те, що в Новому Заповіті суд змінився на милість?!
Точки над «і» розставляє знаменита притча про блудного сина (Лк. 15:11-32). Блудний син за будь-якими мірками поводився потворно: марнотратив спадок з повіями. Проте коли він повернувся до батька, то не почув жодного слова докору. Батько сказав: Син мій «був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся» (Лк. 15:32).
