Одного разу гостем нічної телепрограми був відомий актор. «Скажіть, – поцікавився ведучий Девид Летерман, – ось ви – справжній секс-символ, граєте романтичні ролі з красунями. Як це співвідноситься з вашим реальним життям за межами екрану?»
Актор нагадав, що він щасливо одружений вже двадцять років, після чого додав: «Коротко кажучи, різниця ось у чому. У фільмах життя – це переважно секс та іноді діти. Шлюб – це переважно діти та іноді секс».
Секс – річ настільки могутня, що молоді люди можуть і не зрозуміти, як щось може його затьмарити. Проте більшість одружених людей погодяться, що секс у шлюбі не такий легкий і не такий важливий, як вони вважали до весілля. Так, він виражає близькість і, так, він приносить радість. Але більша частина шлюбу полягає в ухваленні насущних рішень про роботу та влаштування життя, у вихованні дітей і залагоджуванні відмінностей, пошуку грошей і веденням домашнього господарства.
Шлюб розвіює ілюзії про секс, які нав’язливо вселяють нам засоби масової інформації. Лише небагато з нас живуть із сексапільними супермоделями. Ні, майже усі ми живемо із звичайними людьми, в яких тхне з рота і від тіла, які не завжди причесані і здорові. У них бувають менструації, тимчасова імпотенція, поганий настрій. За них часом незручно в суспільстві, а дітям вони приділяють більше уваги, ніж нам. Ми живемо з людьми, які потребують співчуття, терпіння, розуміння і нескінченного прощення. Але і вони живуть так само – з нами. Така парадоксальна природа сексу: він залучає нас до стосунків, які учать тому, у чому ми маємо потребу набагато сильніше, ніж у статевому житті. Вони учать жертовній любові.
Усі відомі мені одружені люди час від часу задаються питанням, чи на тій людині вони одружувалися. Ось чому шлюбні стосунки не можуть зводитися на миттєвих емоціях: щоб не дозволяти обставинам панувати над собою, потрібне щось більше, ніж спалах навіть дуже яскравих почуттів. Старі шлюбні обітниці добре формулюють рівень необхідної відповідальності: «І в радості, і в печалі; і в багатстві, і в бідності; у хворобі і здоров’ї, доки смерть не розлучить нас, згідно зі святим встановленням Божим».
Християни називають сім’ю «малою церквою», місцем для загартування і розвитку духовного характеру. Шлюб закликає обох партнерів щодня любити, прощати і залишатися вірними. Це важка праця, яка має сенс лише в тому випадку, якщо ми створені для вічності. У важкі періоди шлюбу я терплю з тієї ж причини, по якій не залишаю віру: я сподіваюся на те, що усе має вічний сенс.
Для того, щоб зрозуміти, що означає єдність з іншою людиною, потрібні багато років, а то і все життя. Ми дізнаємося сили і слабкості один одного, вчимося підкріплювати один одного. Ми дізнаємося, коли потрібно бути наполегливими, а коли поступитися; коли згладжувати гострі кути, а коли висловлюватися принципово. Поступово в цій зростаючій єдності відбувається преображення. І, немов друге дихання, з’являється «друга любов».
Через тридцять три роки шлюбу мені важко відокремити свою точку зору від точки зору дружини. Вона відкрила мені про людську природу так багато, що коли я спілкуюся з людьми, то багато в чому дивлюся на них її очима. Буваючи за кордоном, я щохвилини думаю: сподобалася б дружині чужоземна їжа, що вона сказала б про ці звичаї чи цей пейзаж.
Минає довгий час, і після багатьох молитов і значних зусиль народжується нова властивість – не «я» плюс «ти», а «ми». Народжується нова істота, виникає єдність, запечатана Богом, яке дає можливість не лише ділити один з одним радість спільного буття, що колись притягнула нас один до одного, але і протистояти економічним труднощам, переїздам, хворобам, сімейним втратам. Що важливе для дружини, важливе і для мене; що важливе для мене, важливе і для неї. Я одружився, вважаючи, що любов утримає нас разом. Виявилось, що любові учить мене шлюб.
Христос вказав на джерело цієї єдності: первинний Божий задум про творіння. До речі, у тому ж уривку з розділу 19 Євангелія від Матвія, Ісус пояснює, що високим покликанням може бути і безшлюбність. Воно не для кожного, але дехто до нього покликаний, і воно має свою нагороду, іншим шляхом не досяжну. Ісус Сам показав приклад такого шляху, живучи повноцінним життям, незважаючи на Свою безшлюбність. Оголосивши шлюб таїнством, Церква лише визнала вже існуючу реальність. Жити разом, у партнерстві і самовіддачі, – це теж покликання.
На жаль, лише небагато пар ставляться до шлюбу як до таїнства, і вже зовсім небагато здатні пояснити, у чому полягає таїнство. Проте таємничість шлюбу вкорінена в самому творінні. Якщо таїнство звершується, то подружжя стає живим свідком небесного світу і являють світу цьому знаки Царства Божого. Соціологи, що написали книгу «Звички серця», виявили, що лише лічені одиниці глибоко віруючих християн можуть пояснити, чому залишаються в тому шлюбі, який уклали. Шлюб як соціальний інститут довільний, ненадійний і хисткий. А шлюб як таїнство, встановлене Богом, абсолютно інша справа.
Оскільки шлюб – це таїнство, всяке випробування вірності стає випробуванням не лише моральним, але і духовним. Бог хотів, щоб шлюб став символом тієї взаємної любові, якої Він чекає від людей. Жак Елюль сказав: «Коли я бачу, як рушиться шлюб, бо один з подружжя захопився кимось ще, мені так же сумно, як і від смерті дитини».
Нічого дивного. Прапор Царства, що належить іншому світу, пав на землю…
* *
«Саме через вічність, що існує поза часом, усе в часі має цінність, значущість і сенс. Тому християнство підкреслює: усе, що ми робимо тут, слід співвідносити з нашим місцем у вічності. «Вічне життя» – єдина санкція цінностей цього життя». Дороті Сейерс
