Одним з наймерзенніших кошмарів мого дитинства був Льоха Сазан. Він вчився в десятому класі нашої школи, а я лише в п’ятому. Але хлопцем був великим, сильним і, мабуть, тому являв для Сазана своєрідний інтерес. Ну як же: шмаркач, а – майже на півголови вище за нього, десятикласника! Є де розгорнутися ураженій самолюбності…
Спосіб знущання наді мною він придумав такий. Якщо бачив мене на перерві в коридорі чи шкільному дворі, кликав до себе. Я підходив. Він казав: «Що стоїш як ковбаса? А ну рівно встань». Я випрямлявся. І тоді він бив мене черевиком у гомілку. Потім тут же різко розвертався і йшов, навіть не помилувавшись, як я присідаю, скривившись від болю. Так тривало декілька місяців. Кожного разу, коли він мене кликав, я чомусь підходив. Мабуть, була надія, що цього разу все буде якось інакше. Але все було як завжди: «встань рівно», удар, дикий біль у нозі, спина Сазана, що неквапом йде з почуттям виконаного обов’язку.
Думок про відсіч навіть не виникало. П’ятий і десятий клас у школі – дві різні касти, хто в курсі – той знає, хто ні – безглуздо пояснювати. Це вже через рік, коли я став «ходити» з «правильними хлопцями» із найбільш бандитського району нашого містечка, такі проблеми перестали бути для мене проблемами. Тільки от Сазан на той час вже служив в армії.
Виходу з цієї безглуздої ситуації я не бачив зовсім. Втікати. А куди? На Місяць? Скаржитися. А кому скаржитися? Батька в мене не було. Мамі? Безглуздо. Учителям? Ніби як не за поняттями. Коротше, у школу я щодня йшов, знаючи, що обов’язково буде все це: «А ну рівно встань», страшенний біль, приниження, відчуття повної безвихідності. Гомілки в мене тоді були постійно чорні від синяків.
Минуло багато років. Пару разів я зустрічав Сазана в місті. Він працював у майстерні з ремонту холодильників і майже не змінився зовні. Невеликого зросту, кучерявий. Я ж навпаки – був вже здоровенним чоловіком з бородою і зовсім не походив на того нескладного п’ятикласника. Але Сазан мене упізнав. Це було видно по тому, як обидва рази він швидко відводив погляд при зустрічі.
Свій шкільний біль і образу я не забув. Але і пред’являти за них Сазанові через двадцять років було якось безглуздо. Тому розійшлися по-тихому. А незабаром я і зовсім переїхав жити в інше місто.
І от, нещодавно, зустрілися ми з колишнім моїм однокласником, який жив із Сазаном в одному дворі. Випадкова зустріч – у приміському автобусі місця поруч виявилися. Зраділи обоє, звичайно. Майже п’ять годин ділилися прожитим за ці десятиліття – хто ким став, як там дружини, діти, спільні знайомі. У цілому, виходило, що життя все ж таки вдалося. І тут раптом цей мій однокласник як би між іншим повідомляє:
– От тільки Сазан ноги втратив.
Мене немов струмом вдарило:
– Як? Що означає «втратив»?
– Та те і означає. Він останні роки пиячив дуже сильно. Жодних берегів вже не бачив. Ну і якось… коротше, не дійшов взимку до дому. Заснув у заметі. Поки відкопали, доки в лікарню, то та це. Загалом, обидві ноги – по коліно. Батьки в нього на той час вже померли, дружина пішла, дітей не було. Відрубали йому ноги і відправили доживати в якийсь інвалідний будинок. Та він вже мабуть і згинув там, часу минуло вже років десять.
Однокласник – простий мужик, змолоду на півночі гроші заробляв, таких історій бачив не одну і не дві. Тому особливо свою розповідь не драматизував. І вже тим більше знати не знав про наші із Сазаном складні шкільні взаємини.
А в мене по спині стікав холодний піт і всередині все переверталося. От не схильний я жодного разу до висновків у стилі «Бог покарав» і таке інше. А тут… Навіть слів не можу підібрати. Неначе Господь на мить трохи відкрив переді мною Свої суди. Дивись, що стало з ногами, які так сильно мучили тебе в дитинстві. Що скажеш тепер, чадо?
І це не було якесь видіння. Я просто сидів в автобусному кріслі, тупо дивився на переліски, що пролітають повз. І думав лише про одне. Що, якби я міг, то дуже попросив би Бога залишити ноги Сазанові. І ще, що насправді це дуже-дуже страшно – розуміти, що Бог за тебе помстився.
Автор: Олександр Ткаченко
