«Не ви Мене вибрали, але Я вибрав вас», – сказав Ісус учням (Ів. 15:16). Можливо, ці слова звернені не лише до апостолів, але і до мене, і навіть до усіх людей, з якими звело мене життя: до дружини, колег, сусідів, випадкових знайомих? Про такі речі складно говорити з упевненістю, тут потрібна духовна чуйність. Але, можливо, у кожному контакті з людьми ми покликані бачити потенційне одкровення Ісуса Христа.
Одна книжка про шлюб радить не чекати від шлюбу задоволення наших романтичних і егоїстичних потреб, а поставитися до нього як до божественного засобу виховання характеру. Всякий раз, коли я згадую про цей принцип (тобто приблизно в п’яти випадках із ста), моя точка зору радикально змінюється. Програш у спорі – можливість навчитися упокорюванню, а вимушене утримання від інтимної близькості – можливість навчитися терпінню і надії. Одного разу мене відвідала думка, що характер можна виховувати через спілкування з будь-якою людиною, навіть з грубим чиновником, егоїстичним сусідом і настирливим родичем. Так от цінності іншого світу і входять у наш світ. Можливо, апостол Павло, коли писав «ми нікого не знаємо за тілом» (2Кор. 5:16), думав якраз про це…
Коли я в молодості працював журналістом у журналі «Життя кампусу», моя помічниця тримала на столі табличку із словами:
- Є тільки одне життя, і воно скоро мине
- А залишиться лише те, що зроблено заради Христа.
І всякий раз ці слова примушували мене замислитися: нехай так, але як це здійснити? Ось я, скажімо, міняю масло в машині, або дивлюся по телевізору футбол, або розповідаю анекдоти, або планую відпочинок на озері Мічиган, або вношу правку в рукопис – що з цього зроблено мною заради Христа? Як моя віра в невидимий світ повинна вплинути на повсякденне життя у світі видимому?
Ісус учить, що не потрібно будувати своє життя так, щоб догоджати людям. Важлива тільки Божа воля. Навіть і молитися заповідано не в публічному місці, а на самоті: Бог скрізь побачить людину і винагородить її (Мт. 6:6). Іншими словами, жити потрібно не для людей, а для Бога. Я ж увесь час озираюся на світський успіх. Але така конкурентна гонка не відповідає духу Євангелія: мені необхідно постійно пам’ятати, що зрештою значення має лише те, що думає про мене Бог.
За словами французького філософа мадам Гюйон, «у всесвіті є тільки два принципи морального життя: один ставить у центр себе або обмежене приватне благо; інший ставить у центр Бога, спільне благо». Отже, початок духовного життя є переорієнтацією з першого центру на другий.
Я усе думаю: наскільки сильно змінилося б моє життя, якби я дійсно перебував перед Єдиним і постійно запитував не «чого я хочу?» і не «як отримати схвалення інших людей?», а «чого бажає від мене Бог?». Без сумніву, моє его і моя конкурентна жилка виявилися б без роботи: адже більше не припало б нікому нічого доводити. Я догоджав би тільки Богові, а своїм життям залучав інших до християнського способу життя.
У мене змінилися б і самі критерії успіху. У нашій культурі вони розроблені до дрібниць: які касові збори приніс останній фільм, у скількох мільйонах обчислюється сума контракту спортивної зірки, наскільки різко відбувається підйом ринків. Христос же учить, що найважливіше любити Бога і ближнього. Він каже, що ми служимо Йому, коли даємо воду спраглим, піклуємося про хворих і відвідуємо ув’язнених. Про такий «успіх» у ЗМІ, як правило, не пишуть. І це зрозуміло: у Царстві Небесному нагороди інші. Потрібна віра, щоб, живучи в нашій одержимій успіхом культурі, зрозуміти: вічна Божа подяка набагато важливіша миттєвої слави.
«Не людям догоджуючи, але Богові», – каже апостол Павло про своє служіння, під час якого йому часто доводилося стикатися з протидією (1Сол. 2:4). «Бо ніхто з нас не живе сам для себе, і не вмирає ніхто сам для себе. Бо коли живемо для Господа живемо, і коли вмираємо для Господа вмираємо. І чи живемо, чи вмираємо ми Господні!» (Рим. 14:7-8).
Ми не режисери п’єси, а лише актори, і повинні ретельно прислухатися до вказівок режисера. У хорошій п’єсі невід’ємними учасниками сюжету є навіть начебто другорядні персонажі. У драмі, що розгортається на нашій планеті, моя власна неповторна роль вияснюється лише під час дії (життя). Проте спектакль відбудеться, і в нас усе вийде, якщо ми слухатимемося Режисера, Який один знає, як поєднуються в єдине органічне ціле всі частини.
Сьогодні вранці, знаючи, що в мене попереду важкий робочий день, я вирушив у місцеве кафе: вирішив замість звичайних пластівців з’їсти яєчню з беконом, смажену картоплю і оладки. Я сподівався, якщо поїм щільніше, у мене проясниться голова і сил для роздумів про духовні питання додасться, як додалося б їх у спортсмена перед тривалим тренуванням.
Ходячи кімнатою, я молився про знайому жінку, яку якраз сьогодні повинні оперувати з приводу раку молочної залози. У неділю я піду до церкви. Якщо там не станеться нічого особливого, то я під час богослужіння багаторазово відволікатимуся, блукатиму думкою, а потім повертатимуся назад. Можливо, якийсь гімн або проповідь викличе в мене роздратування. Потім я пройду вперед між рядами, щоб причаститися…
Моє тіло бере участь в усіх цих духовних актах. Воно взаємодіє з природним світом. Але те ж саме можна сказати і про служіння бідним, про будівництво будинків для бездомних, про захист віри, про любов до сім’ї і ближніх, про прогулянку сусідніми пагорбами, під час якої я сповнюся духом вдячності і хвали. Ці звичайні дії, що підживлюються вірою, відводять мене від фіксації на самому собі, і життя стає ближче до Бога.
Відома ірландська поетеса Євангеліна Патерсон каже про своє життя: «Мене виховували в християнському середовищі, де вважалося, що найважливіше Бог, а усе інше неважливо. Відтоді я усвідомила: усе інше теж має значення – саме тому, що існує Бог».
* *
«Не забуватимемо, що цінність і інтерес життя полягають не стільки в тому, щоб робити щось видатне… а щоб виконувати повсякденні справи з усвідомленням їх величезної значущості». Тейяр де Шарден
