У Символі віри, окрім Ісуса Христа і Діви Марії, згадується тільки одна історична особа – прокуратор Іудеї Понтій Пилат. З одного боку, ім’я правителя дозволяє точно прив’язати євангельські події до певної точки в часі і просторі, а з другого – саме він прийняв остаточне рішення про розп’яття Ісуса. Так, Його смерті хотіли зовсім інші люди – але це було не в їх владі. Рішення прийняв Пилат, і так він увійшов до історії.
У євангельські часи Палестина перебувала під владою Риму, і в 26 році Понтій Пилат був призначений в Іудеї прокуратором, тобто римським намісником. З багатьох древніх джерел ми знаємо, що він зарозуміло ставився до євреїв, був жорстоким правителем і пролив чимало крові. Підзвітним він був, по суті, тільки імператорові.
Власне, головним для Пилата було зберегти прихильність начальства, передусім, імператора. Найпоганіше, що могло статися, – це бунт, який доведеться придушувати силою римських легіонів. Поки все спокійно, до Риму доходять тільки добрі вісті, але якщо проллється кров легіонерів, Пилата покарають. Тому він був зацікавлений у збереженні “стабільності” анітрохи не менше юдейської верхівки.
Синедріон, верховна рада юдеїв ухвалила Ісусові смертний вирок, але ствердити і привести його у виконання міг тільки Пилат – право затвердження смертних вироків залишалося за ним. Тому Ісуса відразу після суду доставили до римського намісника. Але його ще належало переконати, адже це для Синедріону головним було звинувачення в богохульстві, а для язичника Пилата все це богослов’я не мало жодного значення. Щоб переконати його в необхідності страти, треба було довести: Ісус небезпечний для Риму як баламут і бунтівник. І тут якось дуже до речі припали слова про Царство, про яке Він говорив буквально в кожній Своїй проповіді. Якщо Він хоче встановити Своє Царство, так Він мріє повалити владу римського імператора! Так Ісусові приписали рівно те, про що мріяв багато хто в Іудеї того часу, можливо, включаючи Іуду.
Пилат не квапився з рішенням, спочатку йому треба було допитати В’язня. Іоанн так описує цей допит: “Тоді Пилат знову ввійшов у преторію, покликав Ісуса і сказав Йому: чи не Ти Цар Юдейський? Ісус відповів йому: чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене? Пилат відповів: хіба я юдей? Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; що Ти зробив? Ісус відповів: Царство Моє не від світу цього: якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси. Пилат сказав Йому: отже, Ти Цар? Ісус відповів: ти говориш, що Я Цар. Я для того народився і для того прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухається голосу Мого. Пилат сказав Йому: що є істина? І, сказавши це, знову вийшов до юдеїв і сказав їм: я ніякої провини не знаходжу в Ньому” (Ін. 18:33-38).
У цій розмові Пилатові украй важливо встановити істину – він чесний суддя і не хоче ухвалювати неправедного вироку. Чи являється Ісус претендентом на царський трон? З Його відповідей Пилат робить висновок: ні, не являється, тому не являє жодної небезпеки і може бути відпущений. Але Ісус каже про інше. Визнати Його Царем може кожен, і це добровільний вибір людини – можливо, і Пилат теж зробить його? Для Пилата істина – певний встановлений факт, а для Ісуса – те, що народжується в особистому спілкуванні. Він Сам стоїть перед Пилатом, він є Шлях, Істина і Життя – і Пилат може це прийняти чи відкинути. А Пилат цього просто не помічає, він мислить іншими категоріями.
А далі все було просто. Пилат намагається домовитися з юдейськими старійшинами, щоб все-таки відпустити Ісуса. Раз вже не вдалося визнати Його невинним, то можливо, вдасться амністувати заради свята за звичаєм? Але натовп (тепер уже весь натовп, а не тільки старійшини) вимагають відпустити розбійника Варавву. Тоді Пилат йде ще на один прийом: він піддає Ісуса жорстокому побиттю батогами, після якого людина залишалася ледве живою… але все-таки живою. Можливо, натовп, побачивши Його скривавленим і знесиленим, задовольниться цим? Можна буде просто відпустити Його, а рани від батогів…, що ж, вони затягнуться через декілька тижнів або місяців. Але і це не допомогло.
Пилат спочатку визнав Безневинного винним на словах, потім покарав Його – і от він вже має засудити Його до смерті. Матфей описує сцену, як Пилат умиває руки і каже: “Не винний я в крові Праведника Цього; дивіться ви” (27:24). Він приймає рішення, але покладає відповідальність за нього на натовп, який це рішення підказав. Натовп, втім, не проти. Вираз “умити руки” став відтоді крилатим і означає “зняти з себе відповідальність за те, що відбувається”. Але чи означає це, що Пилатова совість чиста? Скоїти страшний гріх можна за щирим власним бажанням, як первосвященики, з розрахунку, як Іуда, за настроєм, як натовп. Чи під тиском обставин. Саме це сталося у випадку Пилата, і він анітрохи не кращий за інших.
Матфей оповідає, як відразу після розп’яття первосвященики і фарисеї прийшли до Пилата і попросили його виставити варту біля Ісусової гробниці, “щоб ученики Його, прийшовши вночі, не вкрали Його і не сказали народові: воскрес з мертвих” (27:64). Вони, власне, передчували, що так і станеться, – мабуть, теж пам’ятали про пророцтва Ісуса. Пилат відповів: “Маєте сторожу; підіть, охороняйте, як знаєте“. Він не бажав більше мати жодного відношення до цієї історії.
Історик Йосиф Флавій розповідає, як завершилося намісництво Пилата в Іудеї. Релігійні суперечки та обурення могли відбуватися не лише в Єрусалимі: одного дня натовп самарян з якогось свого приводу зібрався на священній для них горі Гаризім, причому багато хто був із зброєю. Усе це виглядало украй підозріло. Пилат відправив проти них воїнів, які одних перебили, а інших розігнали. Після цього Пилат наказав страчувати “підозрілих” осіб. Знайомий стиль.
Самарянська громада не стерпіла такого насильства, поскаржилася на Пилата його начальникові, легату Сирії Вітелію, і той у 36 році змістив Пилата з посади, відправивши його до Риму до імператора Тиберія. Далі джерела розходяться. Є апокриф, який стверджує, що Тиберій засудив Пилата на смерть, але це мало вірогідно. За іншими даними, Тиберій помер, поки Пилат добирався до Риму, а як з ним обійшовся новий імператор, Калігула, ми точно не знаємо. Церковний історик Євсевій Кесарійський пише, що його відправили до заслання, де він покінчив життя самогубством. Є також версія, що його пізніше стратив імператор Нерон. У будь-якому випадку, це була досить рядова доля жорстокого і цинічного римського адміністратора, чиє життя залежало від примхи ще більш жорстоких і цинічних імператорів.
На жаль, ми нічого не знаємо навіть про долю його дружини, яка ще під час суду умовляла чоловіка не шкодити Ісусові, як оповідає Матфей. В апокрифах зустрічаються детальніші оповідання про її заступництво перед чоловіком, говориться про її навернення до християнства і називається її ім’я: Клавдія Прокула. Дехто ототожнює її з римлянкою Клавдією, згаданою в 2-му Посланні до Тимофія, але і це не цілком достовірно.
А в історії він так і залишився автором одного-єдиного вироку, який він так не хотів ухвалювати, – і все-таки ухвалив.
Автор: Андрій Десницький
