Іуда. Хроніка однієї зради

Іуда Іскаріотський

Спроба історичної реконструкції

З часів Євангельських подій людство не знає імені ганебнішого і нижчого, ніж ім’я Іуди Іскаріота. Історію про те, як один з найближчих учнів Христових за тридцять срібників зрадив свого Божественного Учителя на розп’яття, знають сьогодні навіть люди, які жодного разу в житті не читали Біблію. Але в тих, хто читав Євангельську розповідь про Іудину зраду, неминуче виникає низка запитань. Іудині вчинки вражають якоюсь дивною внутрішньою непослідовністю. Адже навіть у зраді має бути певна логіка. А те, що скоїв Іуда, настільки суперечливе і безглузде, що не укладається навіть у логіку зради. Втім, до певного моменту його дії залишаються зрозумілими.

Задумавши зрадити Христа, Іуда йде до первосвящеників і каже: “Що ви дасте мені, якщо я вам зраджу Його?” Вони запропонували йому тридцять срібників; і з того часу він шукав слушної нагоди зрадити Христа. Випадок підвернувся на наступну ж ніч. Іуда приводить озброєний загін воїнів і первосвященицьких слуг у Гефсиманський сад, де зазвичай проводили ніч Христос і апостоли. “Зрадник же Його подав їм знак, сказавши: Кого я поцілую, Той і є, беріть Його. І, відразу ж підійшовши до Ісуса, сказав: радуйся, Учителю! І поцілував Його. Ісус же сказав йому: друже, для чого ти прийшов?” (Мф. 26:48-50)

І тут виникає питання: чому для того, щоб вказати на Христа, Іуда обрав такий зухвалий спосіб? Адже зазвичай зрадник соромиться навіть просто поглянути в очі своїй жертві. А тут він відкрито вітає Христа, анітрохи не приховуючи своїх намірів віддати Його в руки слуг первосвященика. Таку поведінку можна було б пояснити повною байдужістю Іуди до долі зрадженого ним Христа. Але є обставина, яка не дозволяє так спрощено трактувати Іудин поцілунок. Бо дізнавшись про засудження Христа на смерть, Іуда повісився. От як описує це євангеліст Матфей: “Тоді Іуда, що зрадив Його, побачивши, що Він засуджений, і розкаявшись, повернув тридцять срібників первосвященикам та старійшинам, кажучи: згрішив я, зрадивши кров невинну. Вони ж сказали йому: що нам до того? Гляди сам. І, кинувши срібники в храмі, він вийшов, пішов і удавився” (Мф. 27:3-5).

Виходить парадокс. Якщо Іуда ненавидів Ісуса чи просто закам’янів серцем і був до Нього байдужим, то чому він наклав на себе руки? Адже тільки смерть того, без кого життя втрачає всякий сенс, може штовхнути людину на самогубство. Виходить, Іуда любив Христа? Але тоді чому він з такою легкістю віддав Ісуса в руки тих, хто засудив Його до смерті?

Історія з платою за зраду тільки посилює нерозуміння. Євангельський текст недвозначно свідчить, що Іуда зрадив свого Учителя за тридцять срібників. Але якщо вони були метою і причиною Іудиної зради, то чому після виконання свого задуму він з такою легкістю повертає ці срібники назад? А якщо вони не були для Іуди цінністю, то заради чого він пішов на зраду, що коштувала життя йому самому?

Усі ці питання виникають через те, що зрада – це таємниця хворої душі. Зрадник виношує в серці свої злочинні плани і ретельно приховує їх від оточення. Іуда нікому не відкривав своїх намірів до самої своєї безславної загибелі. І про те, що відбувалося в його душі, євангелісти, звичайно ж, не могли знати в точності. Євангеліє розповідає про зраду дуже скупо і це цілком природно, бо Євангеліє – це історія нашого спасіння, а не історія Іудиної зради. Євангелістам Іуда цікавий тільки у зв’язку з Хресною Жертвою Спасителя, але ніяк сам по собі. Тому історія Іудиного падіння назавжди залишиться таємницею. Проте це таємниця завжди хвилювала людей. Ще апостоли на Тайній Вечері, коли Господь попередив, що один з них зрадить Його, сталі схвильовано запитувати кожного відносно себе: “Чи не я?” І кожен християнин, читаючи Євангеліє, задається цим питанням: “А я ніколи не зраджував Христа своїми гріхами?” До теми зради зверталися і древні християнські тлумачі, але особливо часто вона стала звучати в творчості сучасних богословів і філософів. Це недивно, бо час зараз “дуже невірний”, зрадники користуються попитом, а вірність не в моді.

Проте, оскільки про Іуду сказано в Євангеліях вкрай стисло, то і спроба осмислити його зраду завжди вимагає реконструкції з різною мірою вірогідності фактів, що бракує. Таке тлумачення, звичайно, не може претендувати на визначеність або однозначність, але деякі відомості про Іуду, дані в Біблії, можуть висвітлити його похмуру історію. І один найважливіший факт, не знаючи якого неможливо зрозуміти внутрішніх спонукань Іуди, наводить у своєму Євангелії апостол Іоанн.

Річ у тім, що Іуда був злодієм.

От що Біблія каже про злодійство Іуди: “Марія ж, узявши літр нардового чистого дорогоцінного мира, помазала ноги Ісуса і обтерла волоссям своїм ноги Його; і дім наповнився пахощами мира. Тоді один з учеників Його, Іуда Симонів Іскаріот, який хотів видати Його, сказав: а чому б було не продати це миро за триста динаріїв і не роздати убогим? Сказав же він це не тому, що піклувався про убогих, а тому, що був злодієм. Він мав при собі грошову скриньку і носив, що туди вкидали” (Ін. 12:3-6). У грецькому оригіналі Євангелія про це сказано ще категоричніше, бо слововживання грецької мови дозволяє розуміти слово, перекладене як “носив”, у значенні – крав.

Іуда був скарбником апостольської общини. У його розпорядженні були досить значні суми, оскільки серед Ісусових шанувальників були багаті жінки, зцілені Їм від злих духів і невиліковних хвороб. Усі вони служили Христу своїм майном. Але оскільки Господь був абсолютно байдужим до багатства, пожертвувані гроші переважно роздавалися жебракам, за винятком невеликих витрат на харчування самого Христа і Його учнів. Вів грошові справи апостолів – Іуда.

Суми, що роздавалися жебракам не були підзвітними, ніхто не зміг би перевірити, чи роздав Іуда гроші, або привласнив їх частину собі. Ця непідзвітність, очевидно, у недобрий час і спокусила сріблолюбного Іуду. Витрачати вкрадені гроші відкрито він, звичайно ж, не міг. Перекладати їх з ящика у свою кишеню було б безглуздо і незручно. Очевидно в нього було якесь затишне місце, де він зберігав накрадене багатство.

Неможливо з’ясувати точно, коли він уперше запустив руку в апостольську казну. Але в тому, що Іуда вкрав звідти значно більше, ніж тридцять срібників, можна не сумніватися. Зрозуміло також, що скористатися вкраденим багатством Іуда міг лише за однієї умови: якщо апостольська община припинить своє існування. І він добився свого. Після арешту Христа навіть найвірніші і найвідданіші Йому учні в страху повтікали хто куди. І от тут виникає нова низка невідповідностей. Замість того, щоб забрати зібраний скарб, додавши до нього плату за зраду, і зажити, нарешті, собі на втіху, Іуда раптом кінчає життя самогубством.

Пояснити це можна по-різному. Абсолютно очевидно тільки, що ні тридцять срібників, ні зібраний їм крадений скарб більше не були для Іуди головною цінністю в житті. Але що ж могло знецінити в очах злодія статок, який він планомірно накопичував протягом трьох років? Відповідь напрошується сама собою. Дорожче за великі гроші для злодія і сріблолюбця тільки… – дуже великі гроші.

Царський скарбник

Учні визнали в Христі – Месію. Але так само, як усі юдеї, вони бачили в Месії земного правителя, який, прийшовши до влади, зробить Ізраїль найсильнішою і найбагатшою країною на землі. Месія-цар мав, за їх уявленнями, підпорядкувати собі всі народи світу. І всі численні притчі і пояснення Христа про те, що Царство Його – не від світу цього, не змогли переконати апостолів. До самого Його Вознесіння вони були впевнені, що Господь стане, нарешті, земним царем Ізраїлю. Себе ж учні Христові бачили найближчими помічниками і співправителями Месії і навіть сперечалися про те, хто з них буде головніший у новому уряді Ізраїльського царства. Сріблолюбний Іуда, звісно, не був тут виключенням.

Якщо Христос стане царем, то він, Іуда стане царським скарбником, тобто найвпливовішою людиною в Ізраїлі після Месії. У своїх мріях він вже уявляв, як розпоряджатиметься не апостольським грошовим ящиком, а казною найбагатшої держави за всю історію людства.

Ставши злодієм, Іуда спочатку будував плани зради Христа з метою придбання зібраних грошей. Але ім’я Христове ставало в середовищі народу Ізраїльського усе більш відомим. Після небувалого дива – воскресіння мертвого Лазаря – навіть ті юдеї, які раніше намагалися побити Христа камінням, побачили в Ньому – Месію. Коли Ісус входив в Єрусалим, жителі столиці вшанували Його як царя, устилаючи Його шлях своїм одягом. Після такого прийому зраджувати майбутнього царя заради накрадених грошей практичному і жадібному Іуді стало просто невигідно. Сріблолюбство і злодійство дотла випалили його душу. Навіть Месію-царя він збирався використовувати як засіб для задоволення своєї пристрасті до багатства.

І раптом виявилось, що Христос не збирається царювати. Ізраїльська казна, до якої залишалося лише пара кроків, знову ставала для Іуди недосяжною. Треба було терміново приймати якесь рішення, щоб виправити ситуацію. І рішення було прийняте. А підказав його зраднику той, кого Христос називав – “людиновбивцею… споконвіку” (Ін. 8:44). Втім, Іуда не знав тоді, що цей підказувач врешті-решт зажене в петлю і його самого.

Порада сатани

Усі тлумачі Священного Писання одностайно стверджують, що Іуда зрадив Спасителя за прямим навіюванням диявола. Євангельський текст прямо свідчить про це: “Увійшов сатана в Іуду, званого Іскаріотом, що був з числа дванадцятьох, і він пішов і говорив з первосвящениками та начальниками, як Його видати їм” (Лк. 22:3-4).

Злий дух дістає доступ до людини через її пристрасті (тобто – хворі схильності душі). Подумки він нашіптує, як краще людині задовольнити свої хворі бажання, і крок за кроком веде свою жертву до погибелі. Причому, спочатку диявол запевняє людину, що гріх, не такий вже і великий, а Бог милостивий і все простить. Але потім, після скоєння гріха, злий дух ввергає людину в безодню відчаю, вселяючи їй, що гріх її – безмірний, а Бог – невблаганний. Але що ж нашептав сатана Іуді, чим спокусив його на зраду Христа?

Найбільшою пристрастю Іуди була любов до багатства – сріблолюбство. А найзаповітнішим бажанням, можливо – посада міністра фінансів у царстві Месії, де він зміг би красти такі суми, які найбільш вдалим злодіям світу навіть не снилися. І ця заповітна мета була вже зовсім близько.

Але Христос не поспішав ставати релігійним і політичним лідером Ізраїлю. Прийшовши в Єрусалим, Він не став виганяти духовенство і старійшин, щоб по праву зайняти їх місце. Усі Іудині плани рушилися.

У цей момент сатана, очевидно, і підказав йому думку, яка штовхнула його на зраду. Іуда знав, що храмове духовенство і фарисеї, боячись Ісуса, дали наказ, “що, коли хто довідається, де Він буде, нехай повідомить, щоб їм схопити Його” (Ін. 11:57). Іуда також знав, що Христос ухилявся від прямого конфлікту з владою.

І от, підбурюваний сатаною, він вирішує зрадити Христа, для того, щоб спровокувати відкрите зіткнення духовенства з Месією. Перемога Ісуса в цьому конфлікті не викликає в нього і краплі сумніву. Адже він бачив усю силу Месії, бачив, як за Його велінням воскресають мертві, як Йому кориться буря, як злі духи беззаперечно підкоряються Йому. Хто ж зможе вбити Месію? Достатньо одного Його слова, і навіть непохитні залізні легіони Риму розвіються без сліду, як сухе листя!

Засліплений жаданням багатства і нашіптуванням сатани, Іуда зраджує Христа. Але при цьому навіть думки не допускає, що Його можуть убити. Адже в Ісусі, Який мав перемогти духовенство, були всі його сподівання на майбутнє.

Чи хотів Іуда смерті Христа? Ні, бо це було йому невигідно. Чи любив Іуда Христа? Ні, Ісус був для нього лише засобом для того, щоб казково розбагатіти. При такому мотиві зради стає зрозумілим дивний спосіб, обраний зрадником, щоб вночі в Гефсиманському саду вказати стражникам на Христа. Поцілунком Іуда просто засвідчив свою повагу царю, який от-от переможе своїх ворогів.

Сатана вселив Іуді, що Христос неодмінно прийме виклик, змете духовенство, фарисеїв, римських окупантів і Сам запанує в Ізраїлі.

Але він обдурив Іуду, як і повинен був обдурити батько брехні – нещасного, загрузлого в болоті своїх пристрастей і осліплого від блиску примарних скарбів. Думка про те, що Спаситель відмовиться від Хресного Подвигу, спокусившись земним царством, дійсно – сатанинська. Цією думкою Диявол спокушав Христа в пустелі, перед виходом Його на євангельську проповідь. Цю ж думку злий дух намагався вселити апостолові Петру, коли той став відмовляти Христа від Спокутних страждань, і тут же отримав від Нього жорстку відповідь: “Відійди від Мене, сатано! Ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське” (Мф. 16:23). Спаситель добре знав, хто намагався говорити з Ним через найвідданішого учня.

Також знав Він і кому повірив Іуда. Перед самим приходом зрадника із загоном стражників Ісус сказав учням: “Вже небагато Мені говорити з вами; бо йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого” (Ін. 14:30). Князем світу цього Христос називав, звичайно ж, не Іуду, а сатану. Який у черговий раз, тепер через учня-зрадника хотів спокусити Спасителя спокусою земного володарювання. Але Господь йшов Хресним Шляхом, заради якого і прийшов у цей світ. Сатана залишився ні з чим, а разом з ним програв і Іуда.

Христос дійсно повергнув додолу воїнів, які прийшли брати Його. Але зробив це лише для того, щоб дати піти учням, які теж могли постраждати. А після дав Себе зв’язати, покірно пройшов до місця судилища і до ранку, з порушенням практично всіх норм юдейського законодавства, був засуджений на смерть.

Безславний кінець

Коли Іуда дізнався про смертний вирок, ухвалений Христу, він зрозумів, що всі його плани рухнули. Він став винуватцем смерті найбільшого праведника, він втратив право іменуватися учнем Месії. Але найстрашнішою втратою, напевно, було те нездійснене багатство, яке Іуда вже вважав своїм. У мріях він вже розподіляв фінансові потоки, що йдуть у казну Месії з усіх кінців світу. Що, порівняно з цим багатством, той жалюгідний скарб, який був накопичений злодієм і зрадником за роки проповіді Христової? І, тим більше, 30 срібників. Він і узяв їх лише для того, щоб не злякати храмове духовенство, щоб вони повірили в щирість його бажання зрадити Учителя.

Усе кінчилося для Іуди, усе, заради чого він жив, виявилося примарою і брехнею, глумливим кепкуванням диявола. І коли в Євангеліях ми читаємо, що Іуда розкаявся, не треба обманюватися благородним звучанням цього слова.

Зрадник оплакував не Месію, Якого безвинно зрадили на смерть. Він оплакував свою посаду скарбника Месії, яка не відбулася, і яку, як йому здавалося, він сам у себе відняв, зрадивши Христа на смерть. Цю втрату він пережити не зміг. А на справжнє покаяння виявився нездібним.

Закінчити сумну розповідь про Іудину зраду хочеться словами святителя Іоанна Золотоустого: “Зауважте це ви, сріблолюбці, і подумайте, що стало із зрадником? Як він і грошей позбувся, і згрішив, і душу погубив свою? Таке тиранство сріблолюбства! І сріблом не скористався, ні життям цим, ні життям майбутнім, але… задушився”.

Автор: Олександр Ткаченко

Попередній запис

Іуда: друг Христовий

Двоїстість євангельського образу Іуди очевидна. З одного боку – це злодій і зрадник, якого любов до грошей призвела до страшного ... Читати далі

Наступний запис

Милости хочу, а не жертви

Гефсиманська молитва, Джузеппе Чезаре Постать Іуди Іскаріотського користується неабиякою увагою, як серед вірних, так і серед ... Читати далі