Двоїстість євангельського образу Іуди очевидна. З одного боку – це злодій і зрадник, якого любов до грошей призвела до страшного злочину. З другого – це нещасна людина, можливо – найнещасніша за всю історію людства, якій, за словом Спасителя, краще було б не народитися. Учень, який зрадив свого Учителя на тяжку смерть і повісився від жаху перед скоєним – фігура, безумовно, трагічна. А будь-якій нормальній людині властиве співчуття навіть до злочинців, які зазнають покарання. Мабуть, з цього нормального людського почуття і народжуються різноманітні спроби “виправдання” Іуди.
В історії культури їх було досить багато, але суть таких спроб завжди зводилася до досить простого міркування: якщо Христос із самого початку знав, що Іуда зрадить Його і потім повіситься, то чому ж Він все-таки обрав майбутнього зрадника і самогубця в число апостолів? Чи не краще було залишити його в спокої, щоб він спокійно прожив життя простого юдейського обивателя, не погубивши душу зрадою, і не увійшов до історії людства як найбільш зневажений персонаж? Мабуть, Іуда був обраний, щоб стати сліпим знаряддям Божої волі, оскільки в справі Спокутування потрібен був і той, хто зрадить Христа на Розп’яття.
Ця нехитра логіка от вже багато століть спадає на думку найрізноманітнішим людям, які поверхнево знайомі з євангельським текстом. І, напевно, не було б в ній особливої біди, якби вона не вимагала від людини наступного кроку в цьому міркуванні: виправдовуючи таким чином Іуду, людина неминуче буде вимушена звинуватити Христа в його загибелі.
Проте такі міркування, як вже було сказано, є результатом поверхневого прочитання Священного Писання. Достатньо прочитати Євангеліє з належною увагою, і відразу ж стане очевидним – для здійснення Свого Спокутного подвигу Христос зовсім не потребував такого сумнівного знаряддя, як зрадник. Насправді, чи можна було потайки зрадити Того, Хто знав про це задовго до зради, що сталася? Чи можна було за допомогою озброєного натовпу схопити Того, Хто лише одним словом міг зупинити шторм і воскресити мерця, який вже почав смердіти? Христос – втілений Бог, могутність Якого безмежна, і жодні людські зусилля, інтриги, підступи не змогли б нанести Йому щонайменшої шкоди. Тому виявитися заарештованим, побитим, приниженим і розіпнутим Христос міг лише за єдиної умови – якщо Він Сам вирішив передати Себе в руки людей-грішників.
Отже, для здійснення Спокутного подвигу Христос не потребував Іудиної зради. Але для чого ж тоді Він призвав його на апостольське служіння? Священне Писання не дає на це прямої відповіді. Але за деякими свідоцтвами все ж можна зробити певне припущення із цього приводу.
Христос знає, що Іуда – потенційний зрадник, та все ж бере його у Свої учні. Христос знає, що Іуда – потенційний злодій, та все ж доручає йому розпоряджатися грошима апостольської общини. Христос знає, що до Іуди увійде сатана, та все ж дає йому владу над нечистими духами, здатність зціляти безнадійних хворих, воскрешати мертвих. Знаючи, що Бог – благий, і бажає всім тільки добра, з такої суперечливої поведінки виходить єдиний висновок: Христос робив усе можливе, щоб врятувати Іуду від його майбутніх злочинів. Він оточив його найкращими людьми, максимально йому довірився, наділив його духовними дарами, які були лише в найбільших пророків. Але найголовніше – Він Сам був поряд з Іудою цілих три роки невідступно.
Ніхто з людей, які колись жили на землі, не отримував більшого блага, ніж Іуда Іскаріотський, обраний Богом зовсім не для зради і загибелі, але – для проповіді Євангелія і найвищої слави. Коли в його серці вже дозрівав жахливий задум, Христос все одно не відвернувся від нього, до останнього моменту прагнучи уберегти Іуду від зради, даючи йому можливість відмовитися від своїх намірів. І навіть у самий момент зради, коли Іуда вночі привів натовп озброєних бойовиків, щоб видати їм Учителя, Христос робить ще одну спробу пробудити в зрадникові совість: Він називає Іуду – другом.
Але, на жаль, навіть Бог не може допомогти тому, хто не хоче допомогти собі сам. Іоанн Златоуст пише: “Щодня Господь нагадував йому і справами і словами, вселяючи, що зрадник не прихований від Нього. Не явно викривав його перед усіма, щоб він не став безсоромнішим, і не мовчав, щоб той, думаючи, що прихований, не приступив до зради без страху, але часто казав: “Один з вас видасть Мене” (Ін 13:21), – втім, не роблячи його відомим. Багато говорив Він і про геєну, багато і про царство, і в тому і другому показував Свою силу, і в покаранні грішників і в нагородженні праведних. Але все це Іуда відкинув, а Бог не тягнув його силою. Оскільки Бог створив нас панами у виборі і злих і добрих справ, і бажав, щоб ми були добрими за власною волею, Він не змушує і не примушує, якщо ми не хочемо. Тому що бути добрим з примусу не означає бути добрим. Тому, оскільки і Іуда був паном своїх помислів, і в його владі було не коритися їм і не схилятися до сріблолюбства, то він, очевидно, сам засліпив свій розум і відмовився від власного спасіння”.
Іноді кажуть, що, побачивши в Іуді потенційного зрадника, Христос міг пройти повз і залишити його жити за власним розумінням. Так, міг. Але якщо Він так не зробив, значить, були до того дуже серйозні підстави, про які ми просто не знаємо. Бог кожну людину веде життям шляхом, найбільш сприятливим для її спасіння. Для Іуди цей шлях виявився апостольським. Можливо, паростки гріха, брехні і зради настільки міцно укорінилися в його душі, що жодні інші способи зцілення на нього вже не подіяли. І тоді Христос узяв Іуду до Себе в учні. Так, у клініці одних хворих ведуть просто лікарі, інших, важчих – доктори з вченим ступенем, і лише найважчих і безнадійних береться лікувати головний лікар лікарні, професор зі світовим ім’ям. Просто окрім нього врятувати таких хворих не зможе вже ніхто.
Іуда не був іграшкою в руках Божих, він був Його другом, учнем і улюбленим чадом, за якого Бог боровся до останнього. Але, відкинувши допомогу Христову, Іуда став іграшкою в руках диявола. І загинув.
Автор: Олександр Ткаченко
