Вбивство Гітлера – популярний сюжет, і автори книг (чи комп’ютерних ігор) іноді мріють про те, як би вони поїхали машиною часу в минуле і убили б майбутнього диктатора, зберігши, таким чином, десятки мільйонів життів. Наприклад, у романі Стівена Кінга “Мертва зона” головний герой запитує в старого ветерана:
«– Бачте… припустимо… припустимо, що ви сіли в машину часу і повернулися в тридцять другий рік. У Німеччину. І припустимо, ви зустрічаєте Гітлера. Ви уб’єте його чи залишите в живих?
– Я б встромив ніж у цього вбивцю, прямо в його чорне і брехливе серце, – сказав Маркстоун. – Я увіткнув би ніж по саму рукоятку… а потім повернув би, ось так. – Він повільно повернув руку з ножем, спочатку по годинниковій, потім проти годинникової стрілки. На обличчі його з’явилася дивна посмішка і стали проглядатися гладкі, як у немовляти, ясна. – Але раніше, – сказав він, – я б змастив лезо щурячою отрутою»
Питання про те, чому б Господові Богові – Який має, на відміну від нас – усі можливості, не виконати цього, здається природним. Як сказано (очевидно, про якогось іншого лиходія) ще в Псалмах: “О, коли б Ти, Боже, знищив нечестивого!” (Пс. 138:19)
Цей спосіб боротьби із злом виглядає простим і жаданим. Але на жаль, він не працює.
Вбивство Гітлера мало що змінило б. Нацизм, Світова Війна і геноцид дозріли не в окремо взятій голові озлобленого ветерана Першої Світової і невдачливого художника – усе це визрівало повільно і в мільйонах голів як у Німеччині, так і по всій Європі. До такого розвитку подій призвели безліч гріхів безлічі людей. Вождя німецького нацизму могли звати і не Гітлером, він міг бути не австрійцем, а, скажемо, пруссаком або баварцем – це мало що б змінило.
Зловісний рух європейської цивілізації до катастрофи, що проходив через безліч подій у військовій, політичній, інтелектуальній, естетичній, науковій – і, понад усе, духовній – сфері, знайшов би собі когось схожого, навіть якщо б особисто Гітлера убили на фронтах Першої Світової або під час “пивного путчу”.
Перша Світова війна призвела до обвалення звичного світу європейських імперій. Оптимістична віра в прогрес цивілізації згнила в окопах. Мільйони людей навчилися вбивати – і не могли знайти собі місця в мирному житті.
У Росії владу захопили більшовики – і, як казав Ленін, “перетворили війну імперіалістичну на громадянську війну”.
Німеччина зазнала поразки – а переможці думали більше про те, щоб покарати німців – а не про те, щоб встановити міцний і справедливий мир.
У результаті Німеччині був нав’язаний так званий версальський договір, який ставив її в украй принизливе положення і змушував виплачувати величезні репарації, що лягали надмірним тягарем на економіку.
Веймарська Республіка, що постала після війни, страждала від жахливої інфляції, а за підсумками виборів у Рейхстаг найбільші фракції отримували нацисти і комуністи – і вони не могли і не хотіли співпрацювати заради збереження стабільної держави.
На вулицях правили нацистські бойовики – SA – а армія просто не могла з ними нічого зробити через те, що її чисельність була різко скорочена за тим же Версальським договором. Перелякані подіями в СРСР німецькі обивателі (і частина німецької еліти) були готові підтримати нацистів, в яких бачили захист від більшовиків.
Катастрофа довго зріла і на рівні ідей – расова теорія, яку ми звикли вважати особливістю німецького нацизму, набувала вплив у всьому західному світі з другої половини XIX століття.
У першій третині ХХ століття в університетах Скандинавії, англо- і німецькомовного світу вважалося твердо встановленою науковою істиною, що людство ділиться на “раси”, які різною мірою просунулися еволюційним шляхом від мавпи до людини, і англійський джентльмен (чи прусський генерал) від природи вищий за ірландців або слов’ян – не кажучи вже про темношкірих – і мають природне право керувати “нижчими расами”. Більше того, самою природою “нижчим расам” зумовлено зникнути з лиця землі, звільнивши місце для “вищих”.
Німецький нацизм просто довів до логічного завершення інтелектуальний процес, який почався задовго до нього.
На духовному рівні дехристиянізація Європи звільнила місце для войовничих світських ідеологій, які, з одного боку, претендували на “науковість”, з другого – викликали у своїх прибічниках квазірелігійну відданість.
Усе це зло ніяк не можна було б зупинити, просто увіткнувши отруєний ніж у Гітлера – або, скажімо, уразивши його блискавкою.
Убити злу людину неважко; набагато важче перемогти зло.
Безліч злої волі, безліч актів гріха і непослуху, безліч помилкових і отруйних ідей у душах величезного числа людей у Німеччині, у Британії, у Франції, у СРСР, у США, в інших країнах прийняли участь у створенні того потоку, який виніс Гітлера на вершину влади. І, не будь Гітлера, цей потік виніс би когось іншого.
Зло і гріх, на жаль, не виходять від якихось окремих поганих людей, яких ми могли б вчасно убити, – так, щоб хороші люди влаштували рай на землі. Вони розподілені у світі занадто дифузно, і поганих людей, які вносять свій вклад в історичні катастрофи, надто багато.
І християнство звертає увагу на ще один важливий, але неприємний факт – ми теж входимо до їх числа. Жодна крапля не вважає себе винною в потопі, і жодна людина не бачить свої особисті гріхи причиною світових катастроф – але це так. І питання “чому Бог не убив Гітлера” цілком може привести до питання – “чому Бог не убив мене”.
І відповідь на нього є – тому що Бог шукає спасти усіх цих поганих людей, які йдуть за хибними ідеями. Зокрема мене.
Він терпить зло, породжене людським гріхом, бо чекає нашого навернення до добра.
Зло долається не вбивством злої людини – це, насправді, була б поразка в боротьбі за її душу. Зло долається покаянням, дотриманням заповідей і віддаленням від гріха. І найближче поле бою, де ми повинні його перемогти, за яке ми несемо відповідальність перед людьми і Богом – ми самі.
Автор: Сергій Худієв
