У психології існує поняття ідеального «я» і дійсного «я». Кожний з нас має якесь уявлення про те, яким він хотів би бути, чий образ і подобу хотів би здійснити в собі. Ці прагнення віддзеркалюють наше ідеальне «я». Фактичне «я» може бути настільки огидним, що людина соромиться його чи просто дратується. Це неправильна позиція. Але вона показує, що людина не хоче бути такою, якою вона є, що вона має власне ідеальне «я», що хоче бути кимось іншим, бути собою.
Якщо через віру ти відкриваєшся для Христа, Він стає твоєю дорогою, істиною, і життям (див. Ів. 14:6). Він сам тоді стає показувати тобі твоє ідеальне «я», водночас втілюючи його. Він сам виконуватиме твою самореалізацію.
У віруючій людині образ ідеального «я» буде удосконалюватися разом з розвитком її внутрішнього життя, з розвитком ототожнення себе з Христом. Тому що пізнавання Христа й припадання до Нього народжує в нас бажання ототожнитися з Ним. Христос стає тоді нашим особистим ідеалом, нашим ідеальним «я». Зростання у вірі й благодаті робить твоє ідеальне «я» виразнішим, тому що Христос посилає тобі щораз більше надприродного світла й щораз повніше являє тобі Себе.
Оскільки всі ми призначені для того, щоб «були подібні до образу Сина Його» (Рим. 8:29), тому тільки Христос може бути нашим справжнім особистим ідеалом. Отже, чим ближче буде образ твого ідеального «я» до образу Христа, тим ближче ти будеш до правди, Христос сам стане твоєю дорогою і правдою. Він сам зміцнить твою волю, щоб ти міг на зразок власного ідеального «я» формувати своє дійсне «я».
Кожний із нас реалізує себе тільки тоді, коли любить. Я можу реалізувати себе тільки завдяки тим, кого люблю. Таким є Божий промисел, і такою є структура моєї психіки. Жодний з нас не може реалізувати себе без стосунку до іншої особи. Без цього стосунку ти ніколи не будеш уповні собою. Буває, що в наших взаєминах з іншою людиною все складається майже ідеально, і ми не бачимо потреби в героїзмі. Однак трапляється, що наш ближній ставить нас у таку ситуацію, що без героїзму залишалося б тільки заперечити любов. Під час Другої світової війни люди часто були покликані до героїчної любови – або битимешся, або сам будеш битий; або вбиватимеш, або сам загинеш. Це, звичайно, були виняткові ситуації, але й у менш драматичних умовах Бог неодноразово вимагає від нас любови дорогою ціною. Тоді ми переконуємося, що не вміємо любити і нам легше зрозуміти глибокий сенс слів Христа: «Я – Виноградина, ви – галуззя! Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете ви» (Ів. 15:5) – без Христа нічого не можемо чинити. Це Христос є нашим життям. Без Нього ми ніби відрубана від лози гілка, яка конче засихає. Людина не може реалізувати себе без Христа.
Самореалізація кожного з нас відбувається настільки, наскільки ми відкриваємося для Христа, наскільки дозволяємо, щоб Він сам у нас любив, щоб Він сам у нас жив. Якщо б ти вповні відкрився для Христа, то міг би сказати за апостолом Павлом: «І живу вже не я, а Христос проживає в мені» (Гал. 2:20). А Христос справді має таке незвичайне прагнення: хоче любити любов’ю, властивою кожному з нас; хоче мати стільки облич, скільки є людей на землі.
Церква вчить, що немає любови без хреста: щоб ми могли любити іншу людину, наше «я» має бути розіп’ятим. Однак людина не може на це погодитися без благодати. Тільки благодать може зробити нас здатними до цього. Благодать же діє так, що це сам Христос залучається в моє «хочу», у це людське: «хочу любити, хочу вибирати добро». «Бо то Бог викликає в вас і хотіння, і чин за доброю волею Своєю» (Фил. 2:13). Наша воля, завдяки якій ми можемо вибирати добро і любов, є слабка. Воля людини є надто слабка, щоб вибирати те, що важке, що вимагає заперечення власного егоїзму. Якщо хтось ще не пережив цього, то, мабуть, колись переконається, що справді нездатний любити, нездатний вмирати для себе. І тільки через любов кожен з нас стає уповні людиною.
Любов – це акт волі, це наше бажання обдаровувати інших тим, що добре. Знаємо, що кожен з нас може хотіти чогось, наприклад, на «5, 70 чи 100 відсотків». Якщо ми прагнемо реалізувати любов на «10 відсотків», то цього замало для створення гармонії між людьми, для того, щоб міг здійснюватись процес міжлюдської інтеграції; замало, щоб любити так, як любив Христос. Втім, моє «хочу» може пройнятися благодаттю Христа настільки, що я захочу реалізувати заповідь Христа «Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви (Ів. 13:34) вже не на «5 відсотків», а на 70 чи й більше. Так виявляється життя Христа в нас.
Відкриття Христа в іншій людині жодним чином не применшує цінности ближнього. Люблячи Христа, я люблю водночас і цю людину. Це завдяки Христові ми захоплюємося іншою людиною, що стає щораз ліпшою, щораз чарівнішою. Христос, входячи в її волю, робить так, що ця людина щораз більше прагне добра, що в ній цього добра стає щораз більше. І це її добро, бо прийнята благодать стає добром людини, хоча водночас це добро Христа. Христос входить у наше життя таким досконалим способом: любить іншу людину моєю любов’ю, а я люблю Його любов’ю. Тут немає якогось розділення чи відчуження, навпаки, завдяки тому, що Христос є в мені, я стаю собою – люблю й зростаю в любові.
Якщо Христос стає моїм ідеальним «я», здійснюється моя самореалізація. І навпаки, коли я грішу, коли кажу Ісусові «ні», то позбавляю себе власного «я», стаю щораз менше собою. Грішучи і закриваючись для Христа, я ізолюю себе. Якщо я замикаюся для Христа, то стаю сумним, пригніченим, злим, а я ж таким не хочу бути, не таке моє ідеальне «я». Це Христос є ідеальним «я» – твоїм, моїм, кожного з нас, тому Він має стільки облич. Водночас це Він здійснює ідеальне «я» в кожному з нас. Цей дивовижний факт є підтвердженням слів Христа: «Я – дорога, і правда, і життя».
Наша самореалізація здійснюється впродовж життя в правді і відповіді на Божий заклик до любови. Без життя в правді не можна говорити про любов у надприродному сенсі. Ця любов є любов’ю в нас самого Христа, а Він живе в нас настільки, наскільки ми, бачачи себе в правді, тобто пізнаючи власну неміч, кличемо Його, наскільки хочемо, щоб Він сам був нашим життям. Людина сама собою неспроможна на надприродне благо. Церква не говорить, що людська природа зіпсована, але ми повинні усвідомити, що самі собою ми нездатні на надприродне благо, що ми не здатні любити. Самі собою ми неспроможні відповісти на той, надзвичайно важкий для нас Божий заклик, особливо на заклик любити ближнього, який часом вимагає від нас справжнього героїзму. Христос у розмові із заможнім юнаком сказав: «Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого» (Мр. 10:18). Усе, що в нас є доброго, походить від Бога – «Що ти маєш, чого б ти не взяв?» (1Кор. 4:7).
До цих слів ми повинні постійно повертатися, бо не можна говорити про самореалізацію в Христі, не живучи в правді. Христос сказав про Себе: «Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду» (Ів. 18:37). Бог особливо чутливий до правди. Якщо вдатися до антропоморфізму, то можна сказати, що правда – це «слабке місце» Господа. Якщо ти хочеш стати подібним до Христа, то в тобі не може бути жодної брехні. Христос, Який ототожнює Себе з правдою, непримиренний щодо фальшу й пихи, щодо нашого привласнення того, що Він у нас виконує. Чим більше Божої благодати ми приписуємо собі, тим більшою виявляється наша глупота. Бог, намагаючись вберегти нас від цього, буває змушений обмежувати Свою благодать.
Основою нашої самореалізації є смирення. Воно тому таке важливе, що людині, яка нічого собі не привласнює, Бог готовий дати все. Якщо живеш правдою і визнаєш, що без Христа нічого не можеш, то цим ти ніби закликаєш його: «Прийди й живи в мені». І тільки тоді Христос приходить.
Щоб не приписувати собі діяння Христа, намагайся якнайчастіше повторювати: «Це завдяки Тобі, Христе, я є собою; це завдяки Тобі моя половина така чарівна, завдяки Тобі люди, яких я зустрічаю, такі добрі». Це буде виявом твого смирення. Усе, що приваблює мене в іншій людині, є і Христове й водночас цієї людини. Вважати, що хтось, хто захоплює нас надприродним благом, сам собою такий подиву гідний, є омана. Колись кожен з нас сам переконається, наскільки він немічний і грішний. Тим часом Христос саме з нас, з тебе хоче створити Свій шедевр, який захоплюватиме інших, і тоді ти щораз більше ставатимеш самим собою, а водночас у тобі зростатиме Христос.
Кожен святий по-своєму реалізував у собі образ Христа. Справді подиву гідне те, що святі такі різні. Маємо святу королеву Ядвігу, яка була майже як arbiter elegantiarum[1], настільки вишуканим був її смак, і не лише естетичний: вона захоплювала інтелігентністю, розумом і духовністю. І маємо св. Бенедикта Лябре, який умирав як злидар і жебрак. А св. Каміль де Леліс замолоду був картярем, батяром, провадив життя гірше, ніж солдати, яких вигнали з французького Іноземного легіону. Якось, коли був уже алкоголіком, то побачив ченця, і в ньому раптом загоріла искра надії: адже і я можу стати іншим. Коли пізніше він знову програв у карти й, змушений жебракувати, закривав хусткою своє обличчя, у ньому ожило прагнення з усім цим порвати, він зрозумів, що те, що він робить, є принизливим, що він вже не є собою, а карикатурою на людину. Він став мріяти стати нормальною людиною. Вирішив навернутися. І саме тоді Христос здійснив його самореалізацію, зробив із нього не просто порядну людину, а шедевр, привівши його до святости.
Так чинить з нами Христос, оскільки хоче стати для нас усім – нашою любов’ю, нашою дорогою, правдою і життям.
[1] Законодавець у ділянці вишуканого, витонченого (лат.)
