Приклад Христа

Читаючи Євангеліє, досить швидко помічаємо, що Добра Новина збиває нас із пантелику. Зміст Євангелія настільки різниться від наших природних тенденцій, що здається нам одним безперервним парадоксом. Євангеліє перевертає наші людські уявлення. Так чинив і сам Христос.

Людство чекало на Нього тисячі років. Усе в світі було зорієнтовано на цю унікальну у світовій історії подію, якою був прихід Месії, прихід Того, хто звершить справу відкуплення. Коли ж після такого тривалого чекання приходить Христос, то об’являється тільки пастухам і мудрецям. Потім Він тридцять років живе самотньо й бездіяльно, принаймні в значенні тієї діяльности, якої чекають від Месії. В очах світу ці роки здаються змарнованими. Адже якщо чекаєш на когось тисячі років, то він зобов’язаний дати якнайбільше. От людство чекає, а Ісус «марнує» тридцять років у Назареті. Коли ж закінчився цей період, втрачений для людської активности, і Христос з’явився над Йорданом, проголошений самим Святим Духом, Його поводження знову збиває нас із пантелику: Ісус відступає і йде в пустелю. Цього ми зовсім не розуміємо. Хочеться взяти Його за руку, як це зробив колись апостол Петро, й сказати: «Господи, що Ти робиш? Там юрби чекають, а Ти знову йдеш молитися, Ти ж і так молився стільки років?» Але Той, який пізніше скаже: «Хоч жниво велике, та робітників мало» (Лк. 10:2), залишить жнива й піде в пустелю, щоб сорок днів безперервно молитися. Хіба це нас не дивує?

Євангелист Марко пише: «А над ранком, як дуже ще темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився» (Мр. 1:35). Зверніть увагу на цю деталь: «Як дуже ще темно», тобто вночі. Христос, бажаючи молитися, робив це коштом Свого сну. Здивовані, ми знову хотіли б запитати: «Господи, чи й справді Ти потребуєш цієї молитви серед ночі коштом Свого здоров’я?» Адже день апостольської праці Ісуса був виснажливим, а ввечері збиралися люди з усього міста чи околиць, приносячи хворих і біснуватих. Важко сказати коли закінчувалася Його денна праця. Може, опівночі, бо люди неохоче йшли від Нього. Після такого важкого дня й виснажливого вечора Ісус ще й забирає час у Свого короткого сну.

Усе ж, коли ми говоримо, що Ісуса постійно оточували юрби людей, то повинні сказати, що це було безпосередньо пов’язане з Його усамітненням у молитві. Тут прихована вкрай важлива вказівка також і для тебе: щоб твої контакти з людьми були плідними, ти маєш вміти перед тим усамітнитися. Ти маєш оцінити мить пустелі у своєму житті. Якою великою була її роль у житті святих! Досить подумати, як сильно прагнув усамітнення в пустелі Іван Христитель, яку вирішальну роль відіграв період Манреси в житті св. Ігнатія Лойоли чи скит у Субіяко в житті св. Бенедикта. Сучасній людині, зараженій вірусом активности, здається, що вона мусить більше давати, – але що має давати? Можна подумати, що Христос, Який був так тісно пов’язаний з Богом-Отцем, уже не потребував молитися. Але Він робив це навіть коштом сну. І так буде завжди. Коли когось оточують юрби людей – це завжди наслідок попереднього його відходу для зустрічі з Богом. Якщо ти не будеш усамітнюватися для молитви й зосереджености, а лише втікатимеш від людей у світ власних справ, то тоді залишишся в оточенні власного егоїзму. І це теж буде твоя пустеля, тільки не життєдайна, як у Христа чи святих, це буде пустеля знищення, а не життя.

Першість молитви

Тут перед тобою постає принципове запитання: скільки часу щодня ти присвячуєш молитві? Яке місце посідає молитва серед твоїх найважливіших справ? Перед чим вона йде і після чого? Чи вона стоїть на першому місці, як найважливіша справа, чи, може, є на периферії твоєї діяльности? Як виглядають твої одноденні духовні вправи та твої роздуми про гріхи, тобто яким є твій погляд на себе перед Богом? Відповіді на такі запитання з’ясують те, що у твоєму житті важливіше за Бога.

Тут відразу може з’явитися зауваження, що серед безлічі обтяжливих обов’язків тобі дуже важко знайти час на молитву. Кардинал Леркаро, архиєпископ Болоньї, на зустрічі зі священиками з притаманною йому пристрастю говорив про необхідність щоденної півгодинної медитації. Після його виступу під час дискусії підвівся один молодий священик і сказав: «Звичайно, ваша еміненціє, у теорії все зрозуміло й просто – треба медитувати… але коли? Ось мій день має такий розклад: встаю о пів на сьому, о сьомій – літургія, сповідь, потім уроки релігії, обід, після цього заняття з хлопцями з хору, візити до хворих, праця в парохіяльній канцелярії, душпастирські розмови. Ввечері – заняття з молоддю десь до півночі. Де ж знайти час на півгодинну медитацію, якщо я ледь встигаю відмовити обов’язкові молитви?» «Ти маєш рацію, – сказав кардинал – у тебе справді немає часу на півгодинну медитацію. Твої справи так «затиснули» тебе, що тобі ніколи й помолитися. Ти не можеш дозволити собі півгодинної медитації, мусиш медитувати не півгодини, а півтори» (А. Pronzato, Но voglia dі рregare). Звісно, тут не йшлося про якусь дотепність і парадоксальність відповіді. Трагічність нашої християнської активности полягає в тому, що діяльність справді затискує нас. Цей молодий, ревний священик, присвячуючи себе Богові й душам, був так затиснутий активізмом, що потребував дієвішої протиотрути.

Якщо поглянеш на себе у світлі віри, то збагнеш, що чим більше ти пригнічений своєю активністю, тим більше часу повинен присвячувати молитві. Инакше спорожнієш, матимеш тільки враження, що даєш щось людям, а насправді це буде ілюзією. Не можна давати те, чого немає. Можна було б сказати молодому священикові, який дискутував з кардиналом Леркаром: що з того, що ти присвячуєш стільки часу душпастирській роботі, що стільки займаєшся з хлопцями хору, що відвідуєш хворих, сповідаєш і провадиш душпастирські бесіди – це все, як носити воду в решеті. Втомлений, запрацьований, забіганий священик, який носив воду в решеті, не розумів, Хто фактично все вирішує. Сказати, що цей священик не вірив, було б засильно, але віра його, без сумніву, марна. Своєю поведінкою він ніби говорить: «Це я, людина, роблю історію, хай тільки на своєму подвір’ї, парохіяльному чи якомусь іншому; це я вирішую, хто віритиме, це винятково від моєї праці залежить спасіння інших». Тим часом усе залежить від Бога; це Він вирішує й дає силу. Якщо Він залучає тебе до Своєї роботи, то не тому, що ти незамінний. Скільки ж це разів Господь показував, що досконало справляється й без нас. Якщо ти помітив це у своєму житті, то мав велику благодать. Ми потрібні Господеві тільки тому, що Він цього бажає. Він може спасати людей без жодних проповідей, свідками чого ми не раз ставали. Адже приходять до храму й до сповідальні люди, які ніколи не були на жодному занятті з релігії, а зерно Боже проросло в їхніх душах. Господь не потребує людського втручання, але попри це Він хоче прилучати нас до справи спасіння світу. Та коли ми вважаємо, що все залежить від нас і нашої праці, то переливаємо воду решетом. Якщо людина уся в роботі, то легко забуває, що треба передовсім прийти на авдієнцію до Когось, від кого й справді все залежить, хто тримає у своїй руці долі світу і кожного з нас.

У світлі віри найважливішою справою нашого дня є молитва. Вона повинна стояти на першому місці серед всіх інших справ. Контакт з Богом визначає цінність і значення нашої праці. Її дієвість залежить від того, що є ніби з тилу, тобто від твоїх, може, зболілих від клякання колін.

«Не так важливо, що ти робиш, – скаже Іван Павло II, – важливо, хто ти є». Важливо, чи ти є людиною віри й молитви. Коли християнин, як учень Христа, перестає бути людиною молитви, він стає непридатним для світу, стає вивітрілою сіллю, яку люди викидають і топчуть (див. Мт. 5:13).

Проблема молитви головна в нашому християнському покликанні. Молячись, ми не тільки самі поклоняємося Христові, але й прославляємо Його від імени світу, який не вміє або не може, або не хоче молитися. Одне є певним: якщо ми не молитимемося, нікому ми не будемо потрібні. Світові не потрібні порожні серця й душі. Коли запитуємо, який зв’язок між молитвою і дією, то треба підкреслити першість молитви й жертви стосовно до діяльности. Дітям, яких вчимо релігії вдома чи в школі, ми можемо дати Бога настільки, наскільки перед цим вимолимо це на колінах. Проблему співвідношення між молитвою та дією можна передати твердженням: усяка справжня дія народжується з молитви й контемпляції. Бо усе, що є великого в цьому світі, походить від Бога, все, що є великим у цьому світі, народжується з жертви і молитви.

Попередній запис

Роль слова Божого в молитві

Присутність Христа в слові Божому має охоплювати твоє внутрішнє життя й твою молитву. Слухаючи слово Боже, ти прийдеш до того, ... Читати далі

Наступний запис

Види молитви

Проблема молитви є провідною для кожного християнина. Ти настільки є християнином, наскільки здатний молитися. Молитва, а згодом і деякі її ... Читати далі