Царство: пшениця серед куколів – частина 3

Якщо в мене з’являється спокуса розглядати Царство Боже як ще одну силову структуру, мені варто перечитати опис суду в Єрусалимі, коли поруч показано два царства. У той трагічний день правителі світу цього лицем до лиця зустрілися з Ісусом і Його Царством.

І Ірод, і Ісус були царями, але користувалися своєю владою по-різному. Ірод спирався на підтримку римських легіонерів. З історії ми знаємо, як він застосовував свою силу: він викрав дружину у свого брата, жорстоко розправлявся з невдоволеними, обезголовив Іоанна Хрестителя, просто щоб розважити гостей. Влада була і в Ісуса, але Він використовував її на благо людей: годував голодних, зціляв хворих. Ірод носив золотий вінець, у нього були палаци, армія та інші атрибути царської влади. Ісус не був коронований, помазання найбільше нагадує сцена, коли пропаща жінка вилила на Його голову пахощі. Титул «Цар Юдейський» став Його вироком. Вінець Його був з тернини і спричиняв Йому страждання. Хоча Він міг би призвати на допомогу легіони ангелів, Він від цього відмовився.

Ісус відмовлявся діяти примусом. Він свідомо дозволив одному з учнів зрадити Його і упокорено здався людям, які прийшли схопити Його. Я не перестаю дивуватися з того, що надія християн пов’язана з Людиною, Чиє вчення відкинули, Чию любов відштовхнули, а Саму прирівняли до злочинців і засудили на смерть.

Незважаючи на приклад Ісуса, багато Його послідовників не змогли опиратися спокусі і обрали шлях Іродів. Хрестоносці, які грабували Близький Схід, конкістадори, які навертали Новий Світ у віру за допомогою меча, дослідники Африки, які співпрацювали з работоргівцями, – ми досі платимо за їх помилки. Історія учить: коли церква діє тими ж способами, що і світська влада, вона стає такою ж безплідною і такою ж жорстокою. А коли церква об’єднується з державою (як було у Священній Римській імперії, в Англії при Кромвелі, у Женеві часів Кальвіна), її заклики до віри нікого не чіпають. За іронією долі, чим більше ми намагаємося нав’язати іншим свої погляди, тим менше нас шанують.

Вівці серед вовків, крихітне зернятко в саду, хлібна закваска, сіль – так Сам Ісус описував Царство, «невидиму силу», яка діє зсередини. Він ні слова не сказав про звитяжну церкву, яка ділить владу з державою. Виявляється, Царство Боже працює краще, опинившись в опозиції до цього світу. Інакше воно перестає бути Царством Божим.

Зауважу до речі, що саме тому я стурбований тим, як у США виріс вплив християн у політиці. Колись християн ігнорували чи зневажали, тепер спритні політикани заграють з ними. Особливо це стосується євангельських християн, яких ототожнюють з певною політичною течією, так що в пресі слова «євангельські християни» і «християнська права партія» сталі синонімами. Тепер якщо запитати в сторонньої людини: «Хто такі євангельські християни?», вам дадуть відповідь приблизно так: «Це ті, хто виступає за сімейні цінності, проти гомосексуалістів і абортів».

Ця тенденція турбує мене, адже спочатку в Євангеліях немає ніякої політичної платформи. Звичайно, протиріччя, що виникають між християнами у світі, треба вирішувати. На те є закони. Демократія надає християнам право висловлювати свою думку. Але не пристало нам занурюватися з головою в справи цього світу, забувши про наше головне призначення: вести людей до Царства, яке засноване на Божому милосерді і прощенні. Закони на підтримку моральності потрібні, щоб стримувати зло, проте людських проблем вони не вирішують. Якщо історики через сто років зможуть сказати про євангельських християн дев’яностих тільки те, що вони відстоювали сімейні цінності, значить, ми не впоралися із завданням, яке поклав на нас Ісус: нести Божу любов грішникам.

Хіба казав Ісус: «З того знатимуть усі, що ви Мої ученики… якщо ухвалюватимете закони, боротиметеся з аморальністю і відродите сімейні цінності»? Ні, Він сказав: «…Якщо будете мати любов між собою» (Ін. 13:35). Казав Він про це напередодні Своєї смерті, у ту ніч, коли людська влада – могутній Рим і релігійні верхи – зіткнулася з Божественною владою. Усе життя Ісуса залучали до боротьби з відсталими релігійними колами і язичницькою імперією, проте Його відповідь полягала в тому, що Він віддав Своє життя за тих, хто Йому протистояв. На хресті Він простив їх. Передусім Він прийшов, щоб дати любов: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін. 3:16).

* * *

Коли римський намісник Пілат прямо запитав Ісуса: «Чи не Ти Цар Юдейський?», Той відповів: «Царство Моє не від світу цього: якби від світу цього було Царство Моє, то слуги Мої змагалися б за Мене, щоб Я не був виданий юдеям; але нині Царство Моє не звідси» (Ін. 18:36). Вірність цьому Царству «не від світу цього» надавала сміливості християнським мученикам, які після смерті свого Учителя протистояли царствам світу цього. Беззбройні християни обертали ці слова проти своїх мучителів на арені Колізею. Толстой використовував їх проти царської влади, а правозахисники кидали виклик апартеїду на півдні США і в Південній Африці. Це Царство не визнає ні меж, ні законів, ні націй, ні імперій.

Іншим разом фарисеї запитали Ісуса, коли настане Царство Боже. Він відповів: «Не прийде Царство Боже помітно, і не скажуть: ось, воно тут, або: он там. Бо Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:20,21).

Очевидно, що Царство Боже існує за іншими законами, ніж земні царства. У цього Царства немає географічних меж, немає столиці, немає парламенту, немає видимих атрибутів царської влади. Жителі цього Царства мешкають посеред своїх ворогів, не захищені ні межами, ні стінами. Царство живе і росте всередині людей.

Таким чином, послідовники Христові мають як би подвійне громадянство. Ми живемо у звичайному світі, де в кожного з нас є сім’я, місто, країна, але в той же час ми належимо Царству Божому. Кажучи: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже – Богові» (Мф. 22:21), Ісус підкреслив протистояння царств. Щоб зберегти вірність Царству Божому, перші християни частенько повинні були порвати з царством кесаря. Історик Вілл Дьюрант в «Історії цивілізації» пише:

«В історії людства немає події драматичнішої, ніж гоніння на християн. Низка імператорів переслідувала купку людей, які стійко винесли всі судилища і продовжували множитися, встановлювали порядок, коли їх вороги сіяли хаос, боролися словом проти меча, надією проти жорстокості і врешті-решт отримали перемогу над найсильнішою в історії імперією. Цезар і Христос зійшлися на арені, і Христос переміг».

Ми спостерігали протиборство двох царств у наш час. У комуністичних країнах – Албанії, СРСР, Китаї – уряд змушував церкву йти в підпілля, так що церква буквально ставала невидимою. Приміром, під час переслідувань у шестидесяті-сімдесяті роки християн у Китаї заарештовували, кидали у в’язниці, катували. Місцеві закони забороняли віруючим збиратися. Проте незважаючи на переслідування, у країні спостерігався небувалий сплеск духовного відродження. Близько п’ятдесяти мільйонів віруючих навернулися до невидимого Царства, хоча в царстві цього світу їм доводилося за це страждати.

На ділі виходить, що проблеми в церкви починаються саме тоді, коли вона стає занадто видимою і влаштовується під крилом біля уряду. Як сказав один американський законодавець після візиту в Китай: «Я думаю, аполітичність китайської підпільної церкви повинна послужити застереженням нам. Вони щиро моляться за своїх лідерів, проте намагаються залишитися незалежними. Нам пощастило, ми живемо в демократичному суспільстві, проте, пропрацювавши в політиці майже десять років, я побачив немало християн, готових обміняти своє первородство на юшку. Ми повинні постійно задаватися питанням: «Що важливіше: змінити уряд або, залишивши уряд осторонь, вести людей до Христа?»

Перефразовуючи це питання, запитаю: що важливіше – змінити царство зовнішнє, політичне чи сприяти росту Царства Божого? У такій країні, як США, ці два царства часто плутають.

Я виріс у церкві, де християнський прапор гордо вивішували поряд із зоряно-смугастим, і ми відчували прихильність до них обох. Парафіяни цитували Старий Завіт маючи на увазі США, вибираючи уривки, які відносилися до тих часів, коли Бог діяв у світі через видиме Ізраїльське царство. Приміром, мені часто доводилося чути такий вірш, як формулу національного відродження: «І смириться народ Мій, який називається ім’ям Моїм, і будуть молитися, і шукатимуть лиця Мого, і навернуться від злих шляхів своїх, то Я почую з неба і прощу гріхи їхні і зцілю землю їхню» (2 Хр. 7:14). Принцип цей вірний і понині, звичайно, у загальних рисах, проте цю обіцянку Бог дав Своєму народу, народу Древнього Ізраїлю у відповідь на будівництво Соломоном храму, дому Господнього на землі. Чому ми вирішили, що Бог дає таку ж обіцянку Сполученим Штатам?

Насправді, звідки витікає, що Господь розглядає США або будь-яку іншу країну як національну єдність? Ісус розповідав Свої притчі про Царство в тому числі і для того, щоб спростувати такий національний підхід. Справа Божа являє себе не через націю, а через Царство, яке стоїть над націями.

Попередній запис

Царство: пшениця серед куколів - частина 2

Ісус не залишив нам чіткого визначення, що таке Царство. Він розповідав про нього через притчі. Вибір образів, зроблений Ісусом, каже ... Читати далі

Наступний запис

Царство: пшениця серед куколів - частина 4

У 1933 році в німецькому місті Штутгарт Мартін Бубер пояснював тлумачеві Нового Завіту, чому він, єврей, захоплюючись Ісусом, все-таки не ... Читати далі