Перемога завдяки вірі

Класичним біблійним текстом, який показує у світлі віри цінність і значення убогих засобів, є сцена боротьби з амаликитянами. Переходячи через пустелю до Обіцяної Землі, ізраїльтяни мали сутичку з амаликитянами, які контролювали шляхи через пустелю (див. Вих. 17:8-13). Мойсей – Божа людина – знав, як забезпечити своєму війську перемогу. Якби він був стратегом, який мислить лише як людина, то став би сам на чолі війська, так, як це робиться завжди. Адже постать Мойсея напевно надихала би їх, оскільки вони були йому віддані. Він же, з погляду стратегії, чинить абсурдно: відійшов і залишив військо під орудою свого заступника Ісуса Навина, а сам пішов на гору молитися. Він, Божа людина, людина молитви, знав, хто вирішує долю світу й долю його народу. Звідси й ці руки Мойсея, простягнуті в жесті віри з вершини. Між ним і долиною, де вирувала битва, був тісний зв’язок. Коли його руки мліли – його військо відступало. Він знав, що це означає – Бог хоче, аби він увесь час робив зусилля, щоб постійно простягав руки до Бога. Коли його руки цілком заніміли, Аарон і Хур, які були з Мойсеєм, підтримували їх. Таким чином упродовж усього дня цей жест простягнутих до Бога рук супроводжував боротьбу ізраїльтян, а коли настав вечір, перемога була на їхньому боці. Але то не Ісус Навин переміг, не його військо в долині здобуло звитягу. Там, на горі, переміг Мойсей, перемогла його віра.

Коли б ця сцена мала знову статися в наш час, тоді увага журналістів, телекамери, юпітери були б спрямовані туди, де боровся Ісус Навин. Нам здавалося б, що це там усе вирішується. Хто з нас звернув у цю мить увагу на самотню людину, яка молиться? Але саме ця самотня людина отримує перемогу, тому що Бог перемагає завдяки її вірі.

Простягнуті до неба руки Мойсея – це символ, який показує, що саме Бог вирішує все. «Ти Владика, від Тебе усе залежить. Людські шанси можуть бути до смішного малі, але для Тебе, Господи, немає нічого неможливого». Жест простягнутих рук, цих занімілих рук – це жест віри, це убогий засіб, який передає безумство віри в безмежну силу й безмежну любов Господа.

Духовне материнство

Духовне материнство реалізується через убогі засоби, тому що воно здійснюється завдяки участі в смерті Христа: «Коли зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається», – і в Його воскресенні: «Як умре ж, плід рясний принесе». Участь у смерті Христа здійснюється передовсім через прийняття страждання (яке вбиває егоїзм), а участь у Воскресенні – це народження в нас нової людини, сформованої на взірець Христа, Який є Любов’ю. Бути апостолом – це давати Христа, Який присутній у твоїй душі, це народжувати Христа в душах інших. За апостолом Павлом, апостольство є духовним материнством: «…Я вас породив у Христі Ісусі через Євангелію» (1Кор. 4:15). Наше апостольство як духовне материнство є завдяки вірі участю в духовному материнстві Церкви. Завдяки вірі, яка найкраще виявляється в убогих засобах, ми народжуємо душі для Христа. Духовне материнство здійснюється через живе слово, яке є плодом споглядального контакту з Богом, через молитву, в якій людина цілком віддається Богові, особливо через жертву й страждання.

У житті св. Терези від Дитятка Ісуса особливу роль відіграли два великих грішники. Один з’явився в її житті, коли вона мала чотирнадцять років. Це був убивця трьох людей, якийсь Пранцині, який, незважаючи на смертний вирок, не виявляв жодного каяття. Тереза не могла погодитися з тим, що він помре без примирення з Богом. Півтора місяця вона молилася й страждала за Пранцині. І Бог дав їй знак: уже перед самою смертю цей великий грішник схопив розп’яття й тричі поцілував рани Спасителя. Коли Тереза дізналася про це, то з хвилюванням промовила до Селіни: «Це мій перший син». Та, яка вже в чотирнадцятому віці мала таке виразне поняття духовного материнства, напише пізніше: «Тільки страждання може народжувати душі для Христа» (лист до Селіни, 8 червня 1891). Пранцині став прототипом усіх грішників, за яких Тереза хотіла молитися й жертвувати Господеві свої страждання. Вона знала, що самої молитви може бути недостатньо, що для спасіння душі на ваги Богові треба покласти найбільший дар – власне страждання.

Постать другого великого грішника – Гіяцинта Луазона, – за визнанням св. Терези, була ще трагічнішою. В автобіографії, у листах Терези, а також в «Історії душі» це прізвище ніколи не згадується. Тільки в листах до Селіни вона двічі згадує «якусь лілею, зів’ялу й грішну» і «великого грішника» (листи до Селіни, 2 квітня 1891; 8 липня 1891). Про її сильне бажання врятувати цю душу ми дізнаємося з документів її беатифікаційного процесу. Гіяцинт Луазон, босий кармеліт, настоятель монастиря в Парижі, був прекрасним промовцем. Його проповіді мали вплив на людей у всій Франції. Але несподівано сталося так, що цей видатний служитель став відступником, до того ж войовничим. Він став їздити по дієцезіям Франції і, попри численні протести, проголошувати, що Церква відійшла від справжнього Євангелія. Так він боровся з Церквою 43 роки. Для монастиря в Лізьє ця боротьба була такою жахливою річчю, що ніхто в ньому не наважувався вимовити ім’я Луазона. Про нього ніколи не говорили прямо, тому його ім’я жодного разу не з’явилося в листах св. Терези, яка впродовж дев’яти років молилася й жертвувала свої страждання за нього. В ситуації з Пранцині їй вистачило півтора місяця, а тут – й дев’яти років замало. Отця Луазона відлучили від Церкви. Пізніше він написав ще й відкритого листа, в якому обвинувачував Церкву та орден кармелитів. Це викликало великі протести й масове обурення. Тереза, однак, не втрачала надії. З тремтінням серця вона казала Селіні, що його навернення є головним її бажанням. «Дорога Селінко, – пише вона в одному з листів, – це великий грішник, можливо, найбільший з усіх, навернених коли-небудь до цього, але хіба Ісус не може зробити того, чого раніше ще ніколи не робив, а коли б цього не хотів, чи ж пробудив би в серцях своїх маленьких наречених нездійсненне прагнення?» (лист до Селіни, 8. VII. 1891). Вона часто підкреслювала цю тезу, що, коли Ісус дає нам бажання чогось, то не для того, щоб його не здійснити. «Я цілком упевнена, що Він більше за нас хоче повернути до кошари цю бідну, заблукалу овечку. Настане день, коли він прозріє» (там само).

Досліджуючи віру св. Терези, бачимо, що це була впевненість. Вона знає, що Гіяцинт Луазон навернеться. «Молімося неустанно, – пише вона, – довір’ям можна досягнути неймовірних результатів. Жертвуймо заслуги нашого Нареченого Отцеві нашому Небесному, щоб один з братів наших, син Пресвятої Діви Марії, вернувся переможеним, щоб сховатися під покров наймилосерднішої з Матерів» (лист до Селіни, 8. VII. 1891). Тереза так сильно прагла врятувати душу цього священика, що останнє своє святе Причастя пожертвувала за нього. Вмираючи, вона знала, що о. Гіяцинт Луазон не навернувся, але це не похитнуло її впевнености. Цей священик помер через 15 років після її смерти, у віці 85 років. Ісус так любив Терезу, що вже не мусив давати їй знаків. Він знав, що вона й так не перестане вірити в навернення цього грішника. Коли в 1912 році о. Луазон помирав, біля нього не було католицького священика, і його ніхто не сповідав. Але відомо, що перед смертю від отримав рукопис «Історії душі» й на одному диханні прочитав «Листи» св. Терези, які назвав «шаленими і приголомшливими». Присутні під час його важкої смерти чули, як він щоразу повторював: «О, мій тихий Ісусе». Цей останній акт любови, скерований до Ісуса, дозволяє припустити, що о. Гіяцинт Луазон був врятований – завдяки молитвам і стражданням Терези. Він теж був її духовним сином.

«Тільки страждання здатне народжувати душі для Ісуса». Це твердження св. Терези відкриває суть духовного материнства. Матір – це та, яка дає життя і яка це життя підтримує. Людина боїться страждань, але ніхто не може їх уникнути, так само, як ми не можемо уникнути тягаря повсякденних турбот. Одначе наші страждання й праця можуть бути змарнованими. Тільки прийнявши й поєднавши свої страждання з хрестом Ісуса, ми пізнаємо незвичайну таємницю духовного материнства. Ми покликані до духовного материнства завдяки нашій участі в царському священстві вірних. Ми маємо здобувати та народжувати душі для Ісуса. Подумай, скільки у твоєму житті труднощів: слабке здоров’я, сімейні конфлікти, проблеми з дітьми, тягар на душі. Це можуть бути навіть дрібні речі, але якщо ти їх приймаєш і віддаєш у жертву Богові, то стаєш учасником духовного материнства Церкви, народжуєш душі для Христа. Немає нічого важливішого за це. Духовне материнство може здійснюватися завдяки апостольству, словом і молитвою, але найдієвішим засобом усе ж є страждання. Щобільше, страждання є найдієвішою формою апостольства, тому що в ньому найбільше пониження (убогий засіб), найменше тебе самого, а найбільше Христа – у стражданні найбільше виявляється хрест.

Попередній запис

Дієвість убогих засобів

Убогі засоби, які ти приймаєш з любові до Бога, – це страждання, біль у колінах від довгого стояння на молитві, ... Читати далі

Наступний запис

Вмирання для гріха

Хрещення, разом зі всіма іншими таїнствами, є найвищою формою реалізації віри. Це фундамент і початок цього процесу, «перший зачаток повного ... Читати далі