Особливо сприятливим часом для розвитку нашої віри є наші життєві бурі. Описана в Євангелії буря на морі – це певний символ нашої ситуації, коли під час випробування віри, у моменти життєвих буревіїв, нам здається, що Ісус залишив нас, що Його немає поруч. Бурі можуть бути різними: бурі спокус, бурі сумнівів, тривоги про майбутнє, про здоров’я, про працю, бурі, пов’язані з розладом у подружжі. Із наближенням бурі в людей можуть виявитися два види поведінки – страх, як у переляканих апостолів, і спокій, який символізує Ісус, коли спить у човні. З суто людського погляду, ситуація, в якій це відбувається, – трагічна, бо Ісус спить у човні, яким кидають хвилі, який у кожну мить може потонути. Він мусив бути дуже втомленим, але чи ж тільки втомленим? Ісус спав у човні, а апостолам здавалося, що все вже втрачено. Звідси ця паніка, страх, тривога в ту мить, коли вони будять Ісуса. Під час цієї бурі виразно виявилися ці два стани. З одного боку, викривлені від страху обличчя апостолів, з іншого – спокій на обличчі Ісуса, Який спить. Поведінка Христа здалася їм такою дивною, що апостоли навіть докоряють Йому: «Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?…» (Мр. 4:38).
Кожна буря має свій сенс, бо це завжди прихід Бога, Який має принести нам велику благодать, передусім благодать довірення себе. Під час бурі ти маєш вдивитися очима віри в спокійне обличчя Ісуса. Тут можна навіть говорити про «богослов’я» сну Бога. Під час наших життєвих бур нам не раз здається, що Бог заснув. Одначе біблійне Об’явлення – це не тільки слова Бога, але і Його жести. Яким же промовистим є власне жест сну Ісуса в мить надзвичайної небезпеки. Звісно, це не означає, що в таку мить не потрібно нічого робити. Квієтизм суперечить вченню Церкви. Ісус не докоряє апостолам за їхній намір врятувати човна. Він докоряє їм за брак віри, за те, що вони піддалися спокусі страху, навіть паніки. Цим Своїм жестом, Своїм сном Він хотів їм сказати: «Будьте спокійні, адже Я з вами, тож поки Я в човні, з ним нічого не може статися».
Стан віри є водночас молитвою віри. Вона виявляється в спокої під час небезпеки, спокої в духовній сфері, бо на психофізичну сферу ми не маємо безпосереднього впливу – тут не раз нас мучитимуть тривоги, і це не є важливо. Важливо, аби страх, що народжується в емоційній і психічній сфері, не опанував нашої духовної сфери, щоб не викликав змін у нашій поведінці, наших вчинках, думках, прагненнях. Наша віра в те, що Він поряд з нами, приносить нам спокій, незважаючи на наш емоційний стан. Адже Його присутність – це присутність безконечної сили і безмежної любови.
Коли у твоєму житті вируватимуть бурі, зовнішні чи внутрішні, поглянь на спокійне обличчя Ісуса. Тоді ти збагнеш, що не є сам, що в кожній ситуації Він ніби говорить тобі: «Ця буря мине, мусить минути».
Неспокій як наслідок браку віри
Не завжди в наших випробуваннях наша віра міцніє й оновлюється. Якщо ти у випробуваннях віри не хочеш від чогось відмовитися, то твоє довірення себе Богові слабне. Твоя віра зламається перед труднощами, а в житті запанує тривога, поспіх і стрес – симптоми її незрілости або відсутности, заперечення віри.
Усякий раз, коли у випробуваннях віри, тобто під час якоїсь небезпеки чи труднощів, ти піддаєшся поспіху, тривогам і зажурі, то раниш любов Ісуса. Беручи справу у власні руки, ти намагаєшся самотужки вирішити важкі проблеми, покладаєшся тільки на себе, і тоді вже немає місця для віри. Адже віра – це покладання на Його силу та на Його безмежну любов. Коли ти дозволяєш, аби тобою заволоділа тривога, поспіх чи зажура, то ніби відсуваєш Ісуса набік, ніби говориш Йому: «Зараз не можу на Тебе покластися, мушу взяти справу у власні руки».
Звісно, у людині треба розрізняти дві сфери – психофізичну й духовну. Перед труднощами й небезпекою поспіх, тривога й паніка охоплюють спочатку психофізичну сферу, сферу твоїх почуттів. І доки це напруження, що викликає в нас неспокій чи поспіх, залишається в психофізичній сфері, це не ранить Ісуса. Але в мить, коли ти дозволиш, щоб ця психічно важка для тебе ситуація і пов’язана з нею тривога або поспіх охопили твою духовну сферу, себто твої думки і твою волю, тоді виявляється в тобі брак віри. Отож, йдеться не про усунення страху, поспіху чи тривоги із психофізичної сфери, бо це звичайно неможливо. Йдеться про те, щоб у твоїй позиції, тобто в духовній сфері, яка цю позицію визначає і формує, не було паніки, щоб у ній панував спокій, який дає віра.
Збереження спокою – справа нелегка. Знаємо, що й святі часто мали такі труднощі. Святий Максиміліян, наприклад, мав виразку шлунка, що свідчить про якісь нервові напруження. Був період у його житті, коли він просто змушував себе зберігати спокій перед небезпекою. Таким чином він боровся за свою віру.
Чеснота мужности полягає не в тому, щоб не почувати страху чи тривоги в психофізичній сфері, а в тому, щоб цьому страхові не піддаватися, вірити, що ми ніколи не залишаємося самі, що поруч нас завжди стоїть Той, хто нас любить і від кого все залежить. Важку благодать випробування віри, часто пов’язану зі стражданнями, ми повинні сприймати з усвідомленням близькости Христа і з вірою, що Він переможе, що після Великої п’ятниці неодмінно настане Вокресіння. Маємо непорушно вірити, що Той, хто є миром, силою, радістю і воскресенням, особливо близький нам у час випробувань і страждань.
Динамізм віри й наша боротьба зі спокусами тривоги, поспіху і стресу виявляється, коли ми намагаємося жити теперішньою хвилиною і переживати її як момент благодати. «Уповні віддайся Милосердному Провидінню і будь спокійний», – пише до одного з братів св. Максиміліян (К. Стшелецька, Максиміліян Марія Кольбе). Живи так, ніби це твій останній день. Завтра непевне, вчора не належить тобі, тільки сьогодні – твоє. Господь не хоче, аби ти озирався назад, бо в такі моменти ти найбільше піддаєшся спокусам. «Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!» (Лк. 9:62). Бог не хоче, аби ти непокоївся майбутнім. У Нагірній проповіді Ісус виразно говорить: «Бо завтра за себе само поклопочеться» (Мт. 6:34). Якщо ти вертаєшся до минулого чи заглядаєш у майбутнє, то не живеш нинішньою дниною, отже, втрачаєш благодать хвилини, яку Він тобі прагне подарувати.
Це можна уявити собі як певну картину, таку собі притчу: ось ти стоїш на станції малої залізниці, і повз тебе постійно проїжджає поїзд із маленькими вагончиками, а ти маєш вантажити на вагончики пакети, що лежать обіч тебе. Може статися, проте, й так, що ти станеш оглядатися за вагончиками, які вже відійшли, й з острахом помітиш, скільки з них залишилося незавантаженими, а потім поглянеш на ті, що підходять, і знову лякатимешся, що стільки ще треба їх завантажити. Тим часом черговий вагончик знову пройшов повз тебе без вантажу.
Твої тривоги щодо минулого чи майбутнього – це теж випробування віри. Бог чекає, що все це ти склав у Його руки, щоб ще більше довіритися Йому.
