У світлі віри ми стаємо помічати власну безпорадність і сподіватися всього від Бога. Вальтер Каспер пише, що в синоптиків віра означає «пізнання власної безпорадности і довіру до Божої сили, що діє через Ісуса» (Реальність віри). Віруючий нічого не сподівається від себе, а в усьому покладається на Господа. Але ми дозволимо діяти в нас силі Бога лише тоді, коли визнаємо в дусі віри власну безпорадність і станемо вбогими духом.
Євангельська мораль не є винятково мораллю десяти заповідей, хоча і спирається на них; це передовсім мораль блаженств. Особливо це мораль першого блаженства: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне» (Мт. 5:3). Блаженні, бо вони, ці вбогі, справді належать до Царства.
*
Той, хто передовсім шукає Царства Божого, тобто святости, отримає і її, й усе інше, усі духовні й щоденні дари, потрібні для життя. «Блаженні вбогі духом», які ні до чого не прив’язані, які нічого не мають і сподіваються всього від Бога. Блаженні, бо в їхніх серцях є місце для Господа. Їм належить Царство Небесне, бо вони мають Бога. Такою є радісна вістка про людей блаженних, серця яких вільні для Господа.
Ти віриш настільки, наскільки є вбогий духом. Слово «вбогий» у біблійному значенні не обов’язково означає вбогість матеріяльну. Вбогим духом був, наприклад, цар Давид, який перебував на найвищій сходинці суспільної драбини. Вбога духом людина – це та, яка позбавлена самовпевнености, яка знає, що не може покладатися на себе, на власні сили. Така людина настановлена на сподівання усього від Господа, а не на вкорінення в земному житті.
Якщо ти відчуваєш силу своїх природних можливостей, твоя віра не зможе розвинутися й поглибитися. Тому ти повинен відчути свою слабкість, повинен збагнути, що чогось не можеш. Це буде заклик вдатися до віри. Твоя слабкість, нездарність і безпорадність стануть ніби щілиною, крізь яку протискатиметься до твого серця благодать віри. Наносячи нам рани, Господь дарує нам благодать укріплення віри. Шарль Пегі, великий навернений, писав: «Буває, що неймовірне світло благодати проникає в злу і навіть зіпсовану душу. Буває, що спасається той, кого вважали втраченим, але ніколи ніхто не бачив, щоб просякло рідиною те, що вкрите лаком, щоб пропустило воду те, що не промокає, щоб розм’якло те, що затверділо. […] Тому так часто благодать є неефективною, бо маючи несподівані перемоги над душами найбільших грішників, нерідко не має впливу на так званих «порядних»» (Note conjointe, 1914). А є так тому, що цим «порядним», цим дорослим, у євангельському значенні, нічого не бракує, вони не були зранені, натомість – сильні, міцні, самодостатні, дорослі. «Їхня моральна шкіра, якої ніщо не торкнулося, – продовжує Пегі, – стала для них бездоганною шкаралупою та панциром. Вони не є відкриті, бо їх не торкнулася якась страшна рана, якесь страждання, яке годі забути, якийсь непереборний жаль, бо їх не болить якийсь погано накладений шов, не мучить якась смертельна тривога, якась прихована гіркота, якась постійно замаскована руїна, якась незагойна рана. Вони не можуть відкритися до благодати, що є, по суті, гріхом. Оскільки їх ніщо не ранило, то їх і ніщо не може вразити. Оскільки їм нічого не бракує, то вони нічого й не отримують. Вони не можуть отримати те, що є усім. Навіть Божа любов не виліковує того, хто не має ран. Самарянин підняв людину саме тому, що вона лежала долі. […] Отож, хто не впав, – пише далі Пегі, – той ніколи не встане, і не можна витерти піт тому, хто не спітнів». Так звані порядні дорослі – непроникні для благодати.
Може, й у твоєму житті є якась страшна, незагойна рана, може, якась печаль, яку неможливо забути, неподоланий сум, смертельна тривога, може, якась прихована гіркота, що властива стільком речам цього світу, крах чогось. Тоді ти вважаєш, що все скінчилося, а насправді – навпаки. Все це має стати для тебе каналом благодати. Господь мусить допустити всі ці рани, важкі хвилини, щоб ти відчув себе слабким і завдяки цьому став відкритим для благодати. Коли відчуєш себе сильно враженим у серце, пам’ятай, що це блаженний біль, який пробиває твій панцир дорослости й порядности, робить місце для благодати. Це твій шанс поглибити віру. Завдяки твоїй слабкості, разом з вірою, у тебе входить Божа сила. Наближаючись до тебе, Бог робить тебе слабкішим, аби ти потребував Його, щоб, віруючи й щораз більше довіряючи Йому, у Ньому шукав підтримки. Він мусить принизити тебе, бо ти надто сильний, а рани принижують. Тому кожна рана – це шанс, щоб ти щораз більше ставав євангельською дитиною. Иноді треба дуже багато отримати ран, щоб стати дитиною, щоб іти «малим шляхом».
