Сповідь одного священника

Одного разу авва Григорій розповів своїм учням дивну історію про одного священника, який сповідався в нього перед своєю смертю. Цей отець мав двох дітей – донечку і сина, між якими була велика різниця у віці. Закінчивши школу, юнак подався вчитися в Атени, де його незабаром жорстоко убили. Коли знайшли побите тіло хлопця, то виявилося, що нападники, скоївши злочин, зірвали із шиї золотий хрестик. Вбивць так і не розшукали, а тому справу було закрито. З того дня спливло багато часу. Вже виросла донька, у неї з’явився наречений. Хлопчина, хоч і був значно старшим за дівчину, подобався батькові.

Якось він підійшов до священника і попросив посповідати його. Той з радістю погодився й одягнув єпитрахиль. Юнак схилив коліна і мовив:

– Я дуже люблю вашу доньку, однак… Однак не можу одружитися з нею, бо… Бо не достойний її… Я – страшний вбивця! Колись в Атенах, будучи напідпитку, ми з друзями перестріли якогось юнака. Спочатку знущались над ним, потім довго мучили і вкінці холоднокровно вбили. Що більше, я підійшов до нього й здер із шиї натільний хрестик! Погляньте, отче, він і зараз при мені!

Священник подивився на його долоню і вжахнувся – це був хрестик сина, якого він так любив. Отець мало не знепритомнів від пережитого шоку.

– От бачите, я не можу взяти вашу доньку за жінку, бо не вартую цього! – сказав він.

Тоді священник попросив Ісуса додати йому сил. Якусь мить отець ще помовчав, насупивши брови, а тоді тихенько сказав:

– Як я можу не прийняти тебе у свій дім, якщо зараз сам Господь відкриває перед тобою двері Свого Небесного Царства?

*

Прочитавши цю історію, аж хочеться кинути все і бігти на вулицю проводити соціяльне опитування: «А як вчинив/вчинила би ти в такій ситуації?» Але навіщо? Більшість із нас ніколи ж не побуває в шкірі цього священника! Ніколи! І слава Богу! Ставити таке запитання людям, котрі здатні все своє життя ненавидіти рідного брата тільки за те, що в нього більше успіху чи грошей, просто некоректно! «Око за око, зуб за зуб; падлюзі по заслузі; собаці – собача смерть», – ось гасла, озброївшись якими, ми прямуємо стежками свого «старого заповіту»… Однак чому? Чому ми й досі звемося величним словом «християни»? Воістину, мав рацію Тарас, коли писав безсмертний свій «Кавказ»:

  • «За кого ж Ти розп’явся,
  • Христе, Сине Божий?
  • За нас добрих, чи за слово
  • Істини… чи, може,
  • Щоб ми з Тебе насміялись?
  • Воно ж так і сталось».

Не інакше як насмішкою над Христом, Його кривавою жертвою і воскресенням є життя людей, які не вміють пробачати.

Як старий равин захистив Пасху християн

Ця історія трапилась навесні, ще в минулому XX столітті, в одному з американських мегаполісів. Туди-сюди по широких вулицях мчали авто; взад і вперед, немов мурашки, рухалися тротуарами люди різного кольору шкіри; рекламні агенти на світлофорах пропонували свою продукцію… А в цей час десь під типовим небосягом його мешканці зібралися на нараду. Їхні обличчя були насуплені, а очі палали роздратуванням.

Що ж трапилося? Ви не повірите, але причиною роздратування була Пасха Христова! Річ у тім, що в одній з квартир цього будинку православні християни влаштували храм, де і збирались на свої богослуження. Різні співи посеред дня ліберальні мешканці ще якось терпіли, найжахливішою ж виявилася пасхальна ніч! Щоб покарати порушників і покласти край їхнім «безчинствам», вони зібрали багато підписів. Бракувало їм «автографа» лише одного впливового мешканця – старого равина. Сусіди звернулися до нього:

– Невже ви не чули, як страшно шуміли і вигукували цієї ночі ті фанатики? Не дають спати, негідники! Потрібно їх негайно виселити! Підпишіться отут!

Равин подивився на них з-під лоба, махнув рукою і сказав:

– Ні-і-і, друзі, від мене підпису не діждетеся ніколи!

– Але чому? – не вгавали вони, – Ви ж юдей, а ми – атеїсти! Що спільного може бути в нас із цими недолюдками?!

Равин погладив сивий пейс, поправив окуляри і відповів:

– Я їх чудово розумію. Якби мені хтось сказав, що на землю прийшов Месія, я б скакав, кричав, співав не менше, ніж оці! Тож – Христос воскрес, атеїсти! – сказавши це, він тихо прикрив двері.

*

Кожного року, теж навесні, ми маємо можливість спостерігати справжнє диво. У гробову темряву пасхальної ночі, яку, здається, неможливо нічим і нікому розвіяти, раптово вривається тихе світло Христового Воскресення! Від маленької іскорки запалюється справжнє сяйво, перед яким блякнуть усі найпотужніші прожектори сучасної цивілізації, рвуться ланцюги гріховного рабства, зникає страх перед майбутнім та обставинами життя. Словом, усе могильне зло починає танути, неначе віск перед вогнем. Очі наповнюються сльозами невимовної радости, а уста пориваються до безнастанної подяки. Усмішку щастя малює звістка про те, що Ісус Христос «смертю смерть подолав», а безмежна вдячність накочується лиш від усвідомлення того, що цією перемогою Він усім нам «що в гробах, життя дарував». Аж хочеться, вслід за святителем Іоанном, його ж золотими устами почати сміливо дражнитися так: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога! Воскрес Христос – і ти звалений!» І справді…

Влада диявола геть померкла. Неначе важкохворий, він лежить у непроглядній німій комі, не маючи зовсім сили зробити кривду дітям Бога живого. Однак… Допоки є свобідна воля, люди можуть піти на все: навіть втратити голову, поставити свій підпис під смертю і збудувати для самих себе грандіозну могилу, вищу за небосяг – на заздрість давнім вавилонянам. Недаремно ж старець Паїсій Святогорець так часто говорить про те, що «тангалашка» має над нами стільки влади, скільки ми самі йому даємо! Отож, відкиньмо всяке зло й урочисто заспіваймо: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Попередній запис

Чудодійні ліки отця Аввакума

Отець Аввакум, будучи вже сивочолим старцем, дуже любив подорожувати. Ні, не для своєї розваги робив він це, і навіть не ... Читати далі

Наступний запис

Отець Андронік та розбійники

Отець Андронік жив у давні часи, коли ще не було автомобілів й автобусів. Якось йому потрібно було потрапити в одне ... Читати далі